Коштовний камінь - Гуляшки Андрей. Страница 28

— Ти повинна бути розсудливою, Теменужко, — порадив я. — Ходити по темних нерозвіданих печерах не дуже личить такій дівчині, як ти. Це чоловіча робота.

Вона тільки зиркнула на мене, і я побачив, як у її зіницях блиснули вогники. Може, то були глузливі вогники, — хто знає? І сказала:

— Поки ти доповзеш, я долечу, зрозумів?

Я зрозумів, що ці слова стосуються мене і за ними приховується якийсь глибокий зміст, але не став їх тлумачити, дівчата люблять говорити зайве.

— Ти без мене туди не підеш, — сказала вона Радану. — Ти мені повинен пообіцяти. Адже ж збирався йти в геологічну бригаду?

— Ага! — мугикнув Радан.

— йди куди хочеш, але туди без мене не підеш!

Хоч це й звучало як наказ, але інтонація була така, наче ніжне сердечне прохання. І, повірте, мені стало шкода, що цей наказ стосується Радана, а не мене. Такий наказ я з дорогою душею виконав би!

— Що робитиму, то моє діло! — знизав плечима Радан.

Справді, який непоправний романтик!

І так трапилось, що ми були за три кілометри від села Цвят. Якби напроти не було гори, ми ще вночі побачили б мерехтливі вогники крайніх хат.

— От бачте, — хвалився я. — Моя інтуїція мене ніколи не зраджує. Я маю безпомилкове чуття, коли десь подорожую. Може, провести вас через весь ліс із зав'язаними очима?

Теменужка пирхнула. У цю мить дятел постукав дзьобом по дереву, і саме через це, мабуть, вона засміялась, бо дивилась на нього, а не на мене.

Одна деталь: трохи лівіше від нашого горба ми запримітили невеличке джерело. Вода в ньому була така чиста і прозора, що ми не могли стриматись — пили, мало не захлинулись.

Згадуючи ті часи, я думаю: куди поділись молоді радості! Тепер підеш на екскурсію, вип'єш гірської джерельної води, а такої радості, як колись, немає… Невже підземні джерела стали гіршими?

За півтори години ми добрались до села Цвят. Теменужка пішла до своєї тітки, а ми з Раданом — прямо в сільраду.

В сільраді знайшли тільки одного чоловіка, та й той, як видно, тільки прокинувся, бо довго дивився на нас і розглядав блукаючими пустими очима.

— Шукаю начальника відділення, — пояснив Радан.

— Шукай його в селі Рашковім, у тестя, — відповів, позіхаючи, заспаний чоловік. — У тестя, — повторив він і додав: — У відпустці чоловік. Для чого він вам потрібний?

— А ви хто такий? — спитав Радан.

— Тошо, але і його нема.

Ми перезирнулись і помовчали.

— А ви хто такий? — спитав Радан.

— А ти хто такий? — скипів чоловік. Він уже зовсім прокинувся. — Ану, покажи свої документи. І ти теж! — звернувся він до мене. Згодом, коли він довідався, чий я племінник (мого дядька знав увесь район), усе пішло, як по маслу. Усі працівники сільради, сказав він, разом з головою рано-вранці пішли туди, де садівники збиралися спорудити невелике водоймище. Міліціонер Тошо теж поплентався з ними, ніби без нього не можна було обійтися. А ми тут чого шукаємо?

— А ви хто? — спокійно спитав Радан.

Чоловік мало не підскочив з кованого стільця, і мене дуже здивувало, що він стримався:

— А! Трясця твоїй матері! — вдарив він кулаком по столу. — Хто ти, та хто ти! Ну, касир. Досить з тебе? Найдовіреніша особа, от. Кажи тепер, чого тобі треба?

Ми знову перезирнулись. За спиною чоловіка стояв квадратний залізний сейф, і це чомусь викликало особливе довір'я до касира.

Радан коротенько розповів про нічну пригоду, про двох чоловіків і про дивну печеру.

— Таких дірок тут скільки хочеш! — махнув рукою чоловік. — Колись, у старі часи, тут були шахти, в них видобували мідь та інші мінерали. — І запитав: — А які ці двоє? Молоді, старі?

— На вигляд не старі, — сказав Радан.

— Тоді стережіться! — засміявся касир.

Як більшість касирів, він був повний, лисий і червонощокий, руки в нього були, наче з тіста.

— Стережіться, хлопці, — повторив касир. — Я знаю їх обох. Вчора вони були тут. Із слів голови я зрозумів, — продовжував він серйозно, — що це надійні люди. Не бійтесь!

— Які люди? — спитав Радан.

— Ти багато хочеш знати, хлопче! — касир похитав головою. — Так не можна: хто ти, а хто вони! Є справи, які тримають у таємниці. В інтересах служби і безпеки. Ми живемо поблизу кордону, адже так? Значить, треба перевіряти всю місцевість, але так, щоб ніхто не догадався.

Ці розмови йому набридли, і він зітхнув:

— Бережіть свою молодість.

Ми зрозуміли, що розмова закінчена і треба йти.

Пішли До Теменужки. Вона гладила по морді спокійну сиву корівку, зовсім не усвідомлюючи тієї небезпеки, яка таїлась у її загнутих рогах.

— Ще вдарить! — попередив я дівчину, ставши біля входу в обору.

А Радан зайшов усередину, гукнув на корову і махнув мені рукою: «йди сюди!»

— Слухайте, — почав він, — слухайте і вирішуйте. Сам я вже вирішив, тепер слово за вами.

— Що ти надумав? — стурбовано глянула на нього Теменужка.

— Розвідати печеру, на яку оце ранком натрапив там, під горбом. Зроблю ескіз і вишлю в центральне туристське управління. Нова печера — це таке діло, заради якого варто засукати рукава і взятися за роботу. Далі я назбираю різних мінералів і подарую їх гімназії, — хай прикрашають наш кабінет фізики і мінералогії. Якщо печера цікава, то про це дізнається вся країна, б'юсь об заклад. Наїдуть тисячі туристів! А для них потрібні готелі, ресторани, місця розваги. Ось вам, діти, і нова стаття прибутків для села Цвят! Печера, — кажу вам, — якщо вона цікава, стане прибутковою державною установою. Тут буде таке пожвавлення, що гроші потечуть річками, — згадаєте мої слова.

— Яка там печера, — перервав я його з досадою, мене дратувала його поетична фантазія. — Хіба ти не чув, що розповів касир? Він цілком ясно сказав: це стародавні копальні, розроблені ще в античний період тисячами рабів. Саме так казав він. Тут видобували мідь, а може й залізо. Село Цвят було центром багатого шахтарського району. Майстри кували щити, списи, двогострі мечі, виливали блискучі шоломи, лати з непробійної броні. От згадайте озброєння фракійських царів, описане Гомером в «Іліаді». Це озброєння було виготовлене тут. Так. Я певен, що в якійсь із цих копалень працював і легендарний фракієць, раб Спартак. Можливо, саме в цьому руднику, який ти виявив.

Сказавши так, я глянув на Теменужку, гадаючи, що побачу її схвильованою, поринулою думками в ті далекі спартаківські часи. А вона погладила корову по морді, піднесла жменьку сінця й спитала нас:

— Правда, хороша? Звуть її Ветка.

— Чудове ім'я, — погодився Радан. — Типова наша кличка. Звучна.

Я промовчав.

— Печера чи копальня, — обернувся до мене Радан, — кінець кінцем, однаково. Адже це під землею? А підземні катакомби завжди привертали увагу людей. Я чув, що за кордоном деякі печери навіть електрифіковані. Сідаєш у трамвайчик, їдеш, а перед очима мелькають і сталактити, і сталагміти й інші Теменужчині мрії. Велике поле діяльності. Цей колишній рудник, — кажу вам, — може перетворитися в дуже цікавий туристський об'єкт. А де є туристи, там панує економічне пожвавлення. Я вас питаю: чому районна кооперативна спілка повинна скуповувати виноград, коли його можна продавати на місці? Споживачами будуть тисячі туристів. В такій же мірі це стосується і молока та сиру.

Я аж здригнувся. Знаючи, що поетична фантазія мого товариша не має меж, я перервав його:

— Слухай, давай не будемо говорити про молоко та сир. Мене особисто більше цікавить питання про Спартака. Подумайте, а що, коли ми виявимо якийсь його напис у цій давній печері!

— Щось мені не віриться, — промовив Радан. — Звідки?

Отаким він був. Міг мріяти про різні абстрактні речі, а дійде до реального, конкретного, як припущення щодо Спартака, — одразу ж його охоплює зневіра: звідки?

— І я піду з вами, — сказала Теменужка. Вона була мудрою і не втручалась у нашу суперечку.

— Ти? — Радан зухвало розсміявся. — Ти гадаєш, що тебе тітка відпустить?

Мені стало шкода дівчини, і я зауважив: