Історія з собаками - Гуляшки Андрей. Страница 7

— Сварка була неминуча! — сказав Авакум. — Абсолютно неминуча. Коли заводяться надчутливий, запальний чоловік і амбітний гіпертонік, так і жди бешкету! Я досить добре збагнув характер інженера Сапарева і знаю, на що він здатний, коли його вивести з рівноваги. А в медичній картці, прикладеній до особової справи колишнього старшини, написано чорним по білому, що він хворіє на гіпертонію.

— Гм, так! — погодився Горанов ї раптом занепокоївся. Потім підвівся й почав роззиратися, шукаючи плаща.

Майор Іванов ввічливо подав йому плащ.

— Ви вже йдете? — здивувався Авакум.

— Це ваш день, і цілком природно, що вам його й завершувати. — Він глянув на годинник і мляво всміхнувся. — Е, ще нема й дванадцятої! — І, вже одягнений, додав: — Я певний, що першу скрипку тут грає Прокопій Сапарев. Тепер лишається з'ясувати, чи ті двоє йому помагали і якою мірою. Коротко кажучи, справа наближається до розв'язки, а що ви доклали багато зусиль, то я запропонував би вам самим завершити її. Згода?

Горанов стояв на виході біля дверей, Авакум же мовчки сидів у кріслі. Він дістав люльку, натоптав її, і лише коли пустив своїм звичаєм кільце сивого диму, на устах його промайнула задоволена усмішка.

— Тепер можу вам сказати свою думку. По-перше, як вам не працюється, то йдіть собі! По-друге, в нашій роботі звільняють нас, а не ми звільняємо себе. По-третє — я зовсім не певний, що Прокопій Сапарев грає тут першу скрипку, як ви кажете, з тієї простої причини, що досі немає жодних доказів його вини. Я його навіть не допитував!

— Ви розмовляєте зі мною, як колись великі детективи розмовляли зі своїми помічниками! — здвигнув плечима полковник Горанов і поблажливо всміхнувся. — Як собі хочете, товаришу Захов! Я дав вам можливість нанизати ще одну намистину на разок ваших успіхів, до того ж із дружніми почуттями, але ви відхиляєте мою поміч — я не набиваюся! В кожному разі, коли я наближатимусь до пенсійного віку, то виявлятиму набагато більше терпіння, ніж ви! Адже одна нікчемна помилка може перекреслити сто блискучих перемог!

— Дякую за добрі почуття до мене, завтрашнього пенсіонера! — театрально поклав руку на серце Авакум і шанобливо вклонився. Потім на його обличчі замість цієї театральної маски з'явився звичний діловий вираз. До роботи, товаришу Іванов? — звернувся він до слідчого.

— Починайте, а я завтра ознайомлюся зі стенограмами, — байдуже промовив Горанов, а що ніхто не озвався, запитав слідчого:

— Ви будете готові до обіду?

— Сподіваюся, — ухильно відказав майор.

— Не сподівайтеся, а роботу робіть, — суворо кинув полковник, кашлянув і швидко вийшов.

Коли його чіткі кроки затихли в коридорі, Авакум знову пустив гарне кілечко, помилувався ним трохи, а далі промовив до слідчого: — Я попросив би вас найбільшу увагу звернути на те, де був Прокопій Сапарев від шостої години двадцять вісім хвилин, коли вийшов із корчми, до сьомої години три хвилини, коли повернувся.

— Врахуйте, що він повернувся майже сухий, а злива почалася ще до шостої двадцять вісім, — зауважив капітан Петров.

— Не забуду, — кивнув майор Іванов.

— Ви добре знаєтеся на таких справах, спробуйте знайти ще якусь ниточку, — приязно всміхнувся Авакум. — І дуже вас прошу — без упередження! Поки що винних немає. Зрозуміло?

Капітан Петров вимкнув лампочку — і на телеекрані з'явився кабінет слідчого, столом до «глядача». За столом сидів майор Іванов, акуратний, зачесаний на проділ, з лагідними оксамитно-карими очима, тонко окресленими гарними устами й гострим, ледь випнутим підборіддям. Праворуч від нього в зручному шкіряному кріслі сидів інженер Прокопій Сапарев. Його похмуре мефістофелівське обличчя ще більше спохмурніло й видовжилося, а задумливі темно-сірі очі блищали, як поліровані; їхні зіниці випромінювали сіре неприємне світло. Довге волосся було розкуйовджене, й густе пасмо закривало все праве вухо.

— Запалите? — майор Іванов простяг йому портсигар.

— Дякую! — труснув головою Прокопій. — Ви дуже люб'язні, але, якщо дозволите, я запалю свою.

— Як хочете. Прошу, ось сірники. Отже, о котрій годині ви вийшли з заводу?

— Та я ж уже казав, хай йому чорт, — о шостій годині дві хвилини. Будьте ласкаві записувати, щоб не повторювати того самого по кілька разів.

— О шостій годині дві хвилини рушили до корчми, а о шостій вісімнадцять прийшли туди, витративши на дорогу полем шістнадцять хвилин.

— То й що?

— Ви покликали колег чи вони самі пристали до вас?

— Ні те ні друге. Просто рушили так, усі разом.

— Попередньо домовившись?

— Як звичайно. Від якогось часу ми ходимо туди разом.

— Відколи ж, точніше?

— Ну, цього я не відзначив у календарику, хай йому чорт!

— А може, таки згадаєте?

— Ну, скажімо, відтоді минуло з місяць-півтора, якщо це вас так цікавить.

— А дощ уже йшов, коли ви рушали з заводу?

— Ні, тільки хмарилося. Дощ, захопив нас під самою корчмою.

— Кажете, почали туди ходити з місяць чи півтора тому. Кому з вас трьох першому це спало на думку? Може, вам?

— Напевно мені.

— А чого саме до цієї корчми?

— Може, тому, що вона найближче до заводу.

— Коли ви вперше побували в корчмі?

— Два роки тому, коли мене призначили начальником конструкторського відділу.

— А потім не ходили аж до минулого чи позаминулого місяця?

— Не ходив, хай йому чорт!

— Чого ви без кінця сиплете чортами?

— Бо ви мене допитуєте, наче підозрюєте хтозна в чому.

— В чому підозрюю?

— Звідки мені знати?

— Заспокойтеся, громадянине Сапарев. Я вас не підозрюю ні в чому. Отже, почали відвідувати корчму місяць-півтора тому. Ну гаразд. Що ж такого сталося у вашому житті в той час, що вас потягло до корчми?

— Нічого такого не сталося. Моє життя рівне, як струна.

— А все ж? То не ходили до корчми, а це почали вчащати. Чому?

— Я неодружений. Треба ж кудись ходити.

— Та звичайно. А куди ходили раніше?

Мовчанка. На агресивному обличчі Прокопія майнула тінь збентеження. Надто самовпевнений студент прийшов на іспит, а професор несподівано поставив йому дуже важке запитання.

— Часом гуляв за містом, а то йшов просто додому. Інколи ходив у кіно.

— Йшли просто додому, кажете? Мені здається трохи дивним, аби молодий чоловік ішов просто додому. А що ви робили в той час? Читали?

— Та ні, я не гину за читанням. Грав у доміно з господинею, а точніше, з її дочкою.

— З дочкою?

— Вона майже сліпа.

— А як же вона грає?

— Навпомацки.

— Он як! А де саме за містом ви найбільше любили гуляти?

— Частіше ходив дорогою, що веде на південь, до виноградників.

— Родопська дорога.

Прокопій кивнув головою.

— Але ж не можна все грати в доміно, хай навіть і зі сліпою дівчиною! А що ви ще робили вдома?

— На якого дідька вам здалося копатися в моєму приватному житті? Воно вас так цікавить?

— Уявіть собі, цікавить!

— Якби ви почали отак допитуватися не в цій кімнаті, не в цій установі, яку я взагалі поважаю, я дав би вам парасолем по голові. Слово честі!

— Але зараз ви не де-небудь, а саме в цій установі, у моїй службовій кімнаті, тому прошу вас відповідати на мої запитання. Ви часом не займаєтесь науковою роботою у вільний час?

— А ви звідки це знаєте?

— Просто припускаю!

— Ну мене цікавлять деякі питання!

— Наприклад?

— Ви не фахівець і не зрозумієте.

— Ну та все ж!

— Я не повинен зраджувати своїх творчих таємниць. Навіть перед вами!

— Але ви раптом почали ходити до корчми. Як це сталося?

Мовчанка.

— Прошу відповідати!

— Я волів би не говорити, громадянине слідчий, на цю тему. Що я міг сказати з цього приводу, те вже сказав. Крім цього, більш нічого не знаю.

— Чому ви так несподівано вибігли з корчми?

— Не вибіг несподівано, а мене покликали до телефону.

— Хто покликав?

— Одна людина.