Херем - Соколян Марина. Страница 14

Не знав і Асата, де він опиниться по царськім шлюбі, а втім, як і знав би, не відступив би від задуму. Нині йому випала єдина оказія виконати дану кдеші обіцянку, отож, збираючись до палат разом із Раві, він прихопив полив'яний шкалик з питвом, подібним до того, що варили в господарстві Ейсава, як слід було гоїти відкриту рану чи лікувати овечу тіпанку.

Ніхто не знав про те, хіба царська улюбленка, чарівна Агарі. Іще кілька раз бачився з нею замарійський заброда, аби оповісти про свій задум, а потім іще – запевнити, що все зрештою вийде на краще. Вона погодилася стати його спільницею, та радше од відчаю, аніж від сподівання кращої долі.

Відчай і відчайдушність – вони були гарною парою.

І на царськім весіллі не було кращих за них.

Агарі танцювала для царя та його вельможних гостей, плетучи з прозорих покривів пустельне марево, гаряче й вабливе; а якби хто зазирнув їй у вічі, то сахнувся би від чорних блискавиць. Асата грав, аж кривавили пальці, і було в тій грі легке марення і тяжке сп'яніння, а якби хто зустрів його погляд, то пірнув би в нічний морок, у збурену каламуть. Ніхто, однак, не дивився в їхні очі та не завважив поступу біди.

По завершенні розваг гості підвелися, аби вшанувати наречену, котрій належало нині готуватись до шлюбного обряду. Родички та служниці провели її, загорнуту, наче лялечку, до жіночих покоїв, звідки, вбрана в червлені тканини та напахчена оливами, вона йтиме під весільний полог.

Підвівся й Асата. Агарі кинула на нього стрімкий погляд, і заброда вгруз у натовп, сховавши кін-нора межи м'яких подушок. Вийшовши з бенкетного покою, він вивернув власний святковий покрив, підбитий, як тут-таки з'ясувалось, блакитним, що його вбирають на службі царські челядники. Впевнено та квапливо рушив Асата углиб палацу, і ніхто не спинив його, аж поки не дістався він жіночої частини палацу, куди ходять лише жінки-служни-ці, ну, і, певно, цар, коли йому буде охота.

Не доходячи заборонених дверей, Асата звернув на вузенькі сходи, що вели на підвальний рівень. Там у чаді смолоскипів сновигала заклопотана обслуга і, відчувши в повітрі теплу вогкість, він збагнув, що втрапив куди слід. За весільним звичаєм наречена, перш ніж стати під полог, повинна була змити найменші дрібки нечистоти, що пристали за день до волосся чи шкіри. Для тої потреби була в палаці передбачена розкішна купальня, а тут, в паркому чаді, містилися казани з гарячою водою, мідні труби, що ними струменіла запашна піна, розпечене каміння та інший реманент. Серед обслуги були й чоловіки – бо ж кому іще тягати важезне каміння та ладнати труби. Як і сподівався Асата, в задушній кімнатці владарювала метушня, тож ніхто не завважив ще одного робітника, який взявся підкладати дрова до вогнища попід великим казаном. Проте найбільше здійсненню задуму посприяла одна з покоївок, що зазирнула до підвалу, аби владним гуком прискорити справу – царівна ж бо чекає! Обслузі варто було відволіктись на мить, а вміст шкалика з пояса Асати уже гулькнув до казана з водою. Із тим півсправи уже було здійснено, але тяжча частина іще була попереду.

Задум Асати – а тут уже цілком можна назвати його злочинним – ґрунтувався на дивовижній дії відвару з трави марви. Слабкий розчин відвару заспокоює збурений розум, та й по всьому, однак густе, наче живиця, зілля спроможне занурити того, хто бодай вдихне його пару, в глибокий непросипущий сон. Не мине і чверті варти, як царівна спатиме в своїй купелі.

Вичекавши належний час, Асата піднявся сходами та тихо постукав до покоїв нареченої. Він ризикував, адже, якщо Агарі не вдалося надурити покоївок і пробратися до кімнати Іроніани, його почують ті, кому не слід, і його буде неминуче викрито. Асата намагався про це не думати.

Нарешті двері прочинилися – за ними не було нікого. Атож, молодчина, кдеша. Асата швидко ступив усередину. Агарі намалювалася у мороці царських покоїв – наполохана, але затята.

– Все гаразд?

Вона кивнула. Він торкнувся пучками пальців її щоки – легко, наче боячись ушкодити крильце метелика.

– Страшно тобі?

Вона кивнула знов.

– Лишилося трохи. А ставши під полог, ти забудеш про страх.

Агарі рвучко зітхнула.

– Ходімо.

Царська купальня обернулась нині спальним покоєм – на блакитних візерунках кахлів, на шитих золотою ниткою килимах спали служниці; у теплому мілководді, прихилившись до краю, спочивала царівна. Іроніана була настільки юна, що Асаті мимохіть пригадалася мала Лавані, на котру зазіхнув був зухвалий Завул. А князь же мусить бути десь тут, разом із посольством… Проте слід було думати про нагальніші речі.

– Що тепер? – спитала Агарі. – Ми не можемо лишити її тут.

Авжеж. Хтось із покоївок чи галасливих родичок царівни може зазирнути і занапастити усю справу.

– Тут є якесь тихе місце?

– Моя кімната. Треті двері праворуч.

– Доведеться її віднести.

– Так.

Асата закотив рукава та легко видобув маленьку царівну з води. Агарі подала покривало. Вдвох вони сповили Іроніану в таку кількість одеж, що та стала подібна на полотняний звій. Коли не придивлятися, то можна було вирішити, що то – хіба жмут одежі до прання. А от коли хто побачить Асату з клунком… однак було не до вибору.

Не можна було гаяти ні хвилини. Взявши сонну царівну на руки, Асата ступив на поріг. Агарі тоскно глянула на нього.

– Все буде добре?

Він не був певен. Радше певен був у зворотному.

– Авжеж. Не хвилюйся.

– Ми побачимось іще?

Асата здивовано кліпнув, зручніше прилаштовуючи царівну на згині руки. Чому це Агарі хоче його бачити? Хіба не зробив він для неї все, що міг? Невже ж… Та то либонь від ляку.

– Ти знаєш, де мене знайти. Бувай.

Востаннє поглянув на неї перед тим, як ступити за двері. Вона бентежно всміхнулася навздогін. Ет, сестричко… Але слід було йти.

Асата сторожко роззирнувся. Наче нікого. Якомога тихше ступив він у тьмяний коридор. Йому потрібні треті двері праворуч. Перші, другі… Зненацька, з-за рогу – чоловічі голоси. «Йахх, князю, танцюристочка – самий смак!» Аж морозом поза шкірою – невже давній знайомець Завул? Так, але саме зараз!?

Треті двері уже зовсім близько. Прочиняються від легкого доторку. Все? Ні… В кімнаті хтось є. Асата зі своєю тендітною ношею заклякає на порозі, не знаючи, в який бік йому бігти.

Нежданий гість зводиться від каганця, обертаючи до зайди лице. Знайоме лице, до того ж. Беларі ен-Авед. Нещадний владолюбець та винахідливий кат. Вирішив либонь відвідати сестричку.

Незмірно довгу мить дорадник озирає Асату. Потім робить крок назустріч, штовхає двері і рушає навперейми князеві. «Вельможний князю… – лунає з-за дверей, – дозвольте провести вас до бенкетного покою! Нумійські невільниці… найкраще вино…»

Голоси стихають. От тепер все.

Асата опускає царівну на вишиті подушки, відгортає край покриву, аби малій легше дихалось. Дозволяє собі хвильку знесилення, опускається навколішки і глибоко зітхає, вгамовуючи тремтіння пальців. Чому Беларі вирішив допомогти? Беларі, через якого усе це й закрутилося?

А втім… Якщо хитрий дорадник не зуміє обернути підміну на свою користь, то мідний сікль йому, сину рабині, ціна.

Асата знову вивертає свій верхній покрив – зовні він білий, з чорними смужками на крайці, як в усіх учнів Шатра. До бенкетного покою йому вдається дістатись без пригод. Раві, який щойно почав був дивуватися учневій відсутності, киває з полегшенням. Отже, все гаразд.

Шлюбний обряд гарний та по-своєму зворушливий. У тиші та світлі свічок наречений та наречена стають під напнутий вітрилом полог, жерці благословляють їхній союз, і молодята вперше торкаються один одного. Навіть гонористий Імрод трохи ніяковіє. Що вже казати про наречену, яка, соромлячись, і погляду не підведе. А потім навіть свічки гаснуть. Таємниця. І лише двоє втаємничених.

Цар веде наречену до покоїв, край її червлених одеж повагом занурюється в морок. Асата вигнанець відвертається значно раніше – чомусь йому несила на це дивитись.