Херем - Соколян Марина. Страница 20

Минула варта, чи, може, й більше. Крізь цупкий, як полотно, туман, Асаті вчулося, що хтось смикає його за плече.

– Не спи, чуєш?

– Чого це? – промимрив Асата.

– Вже сонце встало – а вмлієш, і все. гаплик, – пообіцяв Маззакін.

Але вигнанцеві було начхати. Асата-Набі таки був самогубця, хай би там що не казали його навісні прибічники. Давно вже час покласти край цій безглуздій пригоді.

– Дай мені спокій, – ледь чутно попросив Асата.

– Не дам, – реготнув Маззакін.

І таки справдив свою погрозу. Неодноразово того довгого дня Асаті верзлося, що царський душогуб не покинув його, а помандрував разом із ним на Тихе Узвишшя, аби й там не обійти його своєю увагою. Понад усе вигнанцеві хотілося заплющити очі і відгородитися стіною непритомності від млосного видовища та діяльного сусіда, але той не давав йому спочинку, змушуючи щоразу перебиратись в тінь і слухати його чимдалі безглуздіші балачки.

Час спливав поволі, сонце виїдало очі, спека спиняла спраглий подих, вкладаючи гарячі пальці до свіжих ран. Щойно день повернув на збиток, Асаті здалося, що рятівна тінь, замість боронити від задухи, пробирає крижаною студінню, і встиг іще здивуватися, звідки це в його скаліченого тіла взялася снага лихоманити. Потім йому вже погано пригадувалися події – тільки чиєсь глухе бубоніння поряд, і млосна круговерть жовтих – аж білих – розпечених стін.

Коли настала ніч, круговерть трохи вляглася, і, заслаблий після нападу пропасниці, Асата на якийсь час цілковито випав з білого світу. Проте чиєсь недбале торсання трохи розігнало заморок, і йому вдалося почути кілька слів притишеної розмови – схоже, Маззакін дочекався-таки своїх спільників.

– …вже нічим не допоможемо.

– Та ще оклигає…

– …як ти собі уявляєш? На своїм горбу…?

– … вкраду гемаля…

– Нащо?

– …Левів Кіготь, пам'ятаєш?… дороги… караванні сполучення…

– Ну дивись, як не… то сам потягнеш…

Схоже, Маззакінові вдалося намовити братчиків порятувати страдника, але за того наново взялася пропасниця, і він уже не міг ні подякувати, ані відправити рятівників за північним вітром. Та він і сам не знав, чого йому хотілося більше.

Проминуло кілька днів, і Асата на свій безмежний подив таки справді прийшов до тями. На його щастя, до сховку, влаштованого розбійниками, був лише день дороги від Ір-Оламу, бо інакше би його просто не довезли. У тім сховку і лишили вигнанця під наглядом старої та покор-ченої, наче суха смоква, бабці. Та обклала його рани таким густим і бридким мастилом, що аж різало очі, а пити давала гіркого трунку, від якого вернуло, як од блекоти. Але справа пішла на лад, і за тиждень, чи щось із тим, Асата вже мав удосталь сил, аби встати і, погойдуючись, вийти з халупки, аби усамітнитись там зі своїми потребами.

Це було, очевидячки, визнано за добрий знак, отож невдовзі нагодилися і розбійники на чолі зі страшнуватим на вид – кострубатий рубець через око – проводирем Барбою. Маззакін щиро тішився видужанню своєї знахідки, Барба ж зиркав з-під лоба, натякаючи, що слід подбати про власну безпеку, а ще ліпше – прилаштувати порятованого до якоїсь користі. Проводир боявся, що той, щойно набравшись сил, дасть драла, а чи й військо приведе до їхнього сховку, отож вигнанцеві було запропоновано присягтись найстрашнішою клятвою, що не покине ватаги. Асата заприсягся з легкою душею, хоча обіцяні кари – роздирання скаженими гемалями, приміром, здалися йому трохи кумедними. Що ж до користі, то Асата невдовзі придався-таки своїм рятівникам, порадивши зручне місце для засідки при дорозі, що нею їхатиме Ір-Оламський митар у супроводі царської варти – сам винен, зрештою, бо ж усім відомо, що порядний люд у митарі не йде.

Скоро розбійники почали брати його із собою, і на певний час життя Асати стало черговістю засідок, галасливих наскоків, перемовин, зрідка – сутичок з караванним супроводом, а межи тим – пиятик та бездіяльного поневіряння пустелею. Іноді вечорами, коли бракувало вина для веселощів, його просили оповісти про життя та порядки в Зам-Арі та Ір-Оламі, зокрема ж, про походеньки навісного Набі. Асата вже не намагався привласнити славу свого химерного двійника, ба навіть діставав певну нездорову втіху, вигадуючи дедалі неймовірніші пригоди. Розбійників це не бентежило, уже радше їхній сумнів викликала би правдива історія; хіба тільки Маззакін позирав часом з подивом, пригадуючи, либонь, їхню розмову на Узвишші.

З віддалі Кривого Узгір'я здавалося, що Асата-Набі остаточно перетворився на героя байок при вогнищі, однак його вченню ще судилося наробити лиха у Нижній Землі, що аж відгомін його докотився до пустельного сховку вільної ватаги. Цього разу, щоправда, Асата був зовсім ні до чого.

Спершу ніхто навіть і не здогадувався, в чому річ, хіба частіше доводилось ватазі блукати пустелею, переховуючись від каральних загонів царського війська. Тут уже Асата придався їм як ніколи доти, бо коли б не його знання старих доріг та козячих стежок у скелях, ватазі скоро настав би край – такими ретельними та невідчепними невідь-чого поробилися царські вояки.

Лише згодом, крадькома пробравшись до Єріхни, аби збути награбоване, Маззакін дізнався про нове зачинання царського дому Ір-Оламу: Нижня Земля запропонувала Верхній спільно придушити заколот у Зам-Арі, а по тому взялася вичищати власні володіння від всілякої нечистоти. Коли раніше закони про обрядну чистоту викликали подив, то зараз доходило до дурного – тепер карали на горло тих, хто, приміром, вбирав одежу, котрої торкалась повія, чи вживав горщик з-під масла для приготування м'ясної юшки. То що казати про злочинців зі злидарями – тих навіть не питав ніхто про чистоту одягу чи обставини останньої трапези.

Настрашені царською доброчесністю, люди корилися, бо що було робити? Адже ж до діла взялися варта і військо, а славний пророк-заступник – чи мертвий, чи вічноживий у байках при вогнищі – однаково допомагати не квапився. Країна зазнала тоді такого благочестя, якого і за часів патріархів не свідчили. І тоді, власне, до Асати почало навідуватись дивне відчуття – мовби тихий галас і тиск зсередини, від чого ломила голова і смеркало в очах.

Це відчуття налякало його ледь не до крику, бо було знайоме – і геть зовсім, цілковито, неможливе. Бо це було знамення Херему, чуття, яким його мешканці у повноті сприймають людські благання та славоспіви. До нього особисто, проте, в його нинішнім становищі, це не могло мати жодного стосунку. Таке було враження, що молитовний хор, наче потужна струмина, спинився при зненацька виниклій загаті, та й побіг торувати скособочений шлях куди прийдеться. Лякала ж Асату його власна неспроможність прийняти чи спинити струмину, бо калюжа ніколи не вмістить моря, хіба зникне, поступившись його потузі. Так не повинно було статися, однак щось на Херемі, очевидячки, пішло навскоси.

Асата не знав, що буде, коли струмінь прорве хиткі кордони його притомності, та про всяк випадок намагався уникати товариства, щойно його сягне перша хвиля нечутного шепоту. Він ховався на самотині, і довший час йому таланило перечекати напад, нічого лихого не заподіявши. Всього, однак, не передбачиш, і кордони було-таки зламано, і час для того випав аж ніяк не найкращий.

Черговий виїзд царського війська застав ватагу на одному з каменистих плато Кривого Узгір'я. Повідомлення вартових було вчасним і спізнілим водночас – вчасним, аби загасити вогнища та зачаїтись, і запізнім, аби, не привертаючи уваги, дременути з плоскогір'я від чи не втричі чисельнішого війська. Ватазі лишалося чекати, сподіваючись, що виїзд, який став табором біля підніжжя гори, не помітить її бранців та й подасться зранку своєю дорогою.

Розбійники посідали смутними купками коло згаслих вогнищ – спати не спалося, про звичну розвагу годі було й мріяти, лише тихі перемовини лунали де-не-де, не гучніш за шерех сухого чагаря. Поволі громадилася напруга, змушуючи підкидатися при кожнім порусі. Мудрий Барба знав, чим це може окошитися, тож, позбавлений можливості вгамувати бентегу братчиків хмільною брагою, він звернувся до звичної вже заміни – Асатиних героїчних оповідок.