Херем - Соколян Марина. Страница 9

Вона підібрала покривало і рушила геть, не озираючись.

Асата ж довго проводжав її очима, дивуючись несподіваному відчуттю впізнавання-відчуження, яке лишила по собі ця жінка. Наче спогади про дім понад руїною, втішні та млосні водночас.

До вечора іще залишалося вдосталь часу, і подорожній збавив його на холодну вечерю та відвідини купальні; а що була вона обрядовою, то зі злидарів брали півціни, сприяючи таким чином як не духовному очищенню, то бодай загальній охайності міста. Асаті слід було змити кров і бруд, як уже зібрався на нічне спіткання до чарівної жінки. Перепало «пророкові» не так вже й сильно – він відбувся кількома синцями та ґулями, проте розбита брова та набряклі губи аж ніяк лиця не прикрашали. Навряд чи, правда, кдеша покликала його, керуючись любовним інтересом, але невідомо чому Асаті не хотілося виглядати страховидлом.

Потерпання його, проте, були цілковито даремними. Таємнича жриця не прийшла на побачення, приславши натомість миршаву служницю, звичну нібито до розбитих пик та драних одеж.

Справа в тім, що Ган-Авів, інакше – Весняний Сад, був досить людним місцем, навіть вночі. Надто ж вночі. Цей сад було закладено зараз же за стінами Ір-Оламу і тут, межи врожаями олив, нуртувало життя, на яке закон час від часу заплющував очі – аби не журитися зайвий раз людською недосконалістю. Тут спинялися подорожні, котрим з тих чи інших причин не варто було потикатись до міста, тут велися таємні оборудки межи чесними здебільшого крамарями, тут же зустрічалися закохані, чиї романтичні поривання не діставали схвалення найближчого оточення.

Тож нічого дивного, коли миршавенька служниця та обідраний волоцюга зустрінуться, аби, скажімо, перемовитись; і цілком інша річ, коли своїм товариством волоцюгу обдарує розкішна жриця Авіви… Розумно, відзначив Асата, проте крихта смутку запала йому в шпари серця і лишилася там до кращих часів.

– Моя господиня бажає, аби ти передав цей сувій просто в руки Раві, Верховному Жерцеві Саави.

Голос миршавої так само скупий та невиразний, як і лице у затінку полотняної хустки. Асата почув, радше ніж побачив згаданий сувій – шерех пергаменту проти цупкого полотна, і, відразу ж, притишений дзенькіт лункого металу. Срібло? Добре ведеться жриці! І зле чується, коли зважилась платити невідь-яким злидням.

– Чому ж ясна пані не віддасть його сама?

Служниця незворушна.

– Має на те підстави.

Он як!

– А що ж доручає це чужинцю, не знаючи напевне, чи можна йому довіряти?

Асата не певен – йому здалося, чи й справді на лиці жінки промайнув лихий усміх.

– Саме тому, що ти чужинець. Не скажеш нічого зайвого, коли не… якщо не зумієш ввійти до храму.

Подорожній ледь не розсміявся, вітаючи себе з небувалим нападом недоумства, що перевершив навіть потуги нещодавнього сердеги мерця. Він цілком забув, що Саава ревно охороняє дім мудрості від невігласів, аж декотрі з них пошкодувати не встигали за втраченою нагодою сподобитись прозрінь. Інакше кажучи, гості, необізнані з правилами поведінки в домі, швидко торували дорогу до найближчого шпиталю, коли й не до Мовчазної Ями. То де вже було сподіватися, що вуличний нероба знатиме відповідні обряди? Але пергамент зрештою потрапив би куди слід.

Отож вибір вістового був цілком виправданий, надто ж, як зважити, що для нього не передбачалося повторного вжитку.

– Я можу взяти пергамент і зникнути. Як щодо цього? – поцікавився Асата.

– Тоді не дістанеш плати. А покажеш його комусь, будь певен, наступного дня годуватимеш ворон.

Авжеж.

– Я візьму його. І завдаток теж. І передай своїй господині, – він нахилився до вуха служниці, аж та здригнулася заскочено. – Передай: «прекрасна ти, як лілія межи тернами; мирра та алой – подих твій; добірний мед – вуста твої; ясніша за зорю сестра моя, наречена…»

Служниця відсахнулася, мовби до неї заговорив невпокоєний дух з найближчого кладовища. Він, приблуда, не повинен був знати слів таємної відправи, але хтозна, кого підібрала була «ясна пані», і чим керувалася, довіривши йому грамоту.

Миршавій не лишалося іншого, як кивнути знехотя й вертати до панського дому. Прилаштувавши сувій та гроші до пояса, Асата нечутно рушив за нею. Служниця була сторожка та спритна, але подорожньому незгірш за неї відомі були затінки та підворіття Ір-Оламу, і невдовзі він побачив, як вона, роззирнувшись, пірнула до білої кам'яниці неподалік храму Авіви.

На тому Асата вирішив урвати свої спостереження, аби повернутися згодом; зрана слід було подбати про сувій, а що вигнанець був добрим вістовим – коли й був чимось взагалі, – то відкладати справу йому було не до душі.

Відвідини дому мудрості, проте, аж ніяк не були справою поквапною, і листоноші довелося витратити півдня і весь завдаток на підготовку, що передбачала, зокрема, придбання ціпка, ланцюга та хустки з чотирма чорними китичками.

Саава був богом мудрості, але часом йому заходило щось справді дивне, як-от виокремлення втаємничених відзнаками та обрядами. Асата мав до них рівно таку ж повагу, як і до ритуальних омивань, а втім Саава мав право на осібний порядок у власному домі, і його слід було шанувати.

Коли б чарівній кдеші випало глянути на мандрівника попід сходами храму Саави, навряд чи вона впізнала би порятованого нею волоцюгу – хіба, може, відзначила б знайомий рельєф розбитої брови. Бо Асата, відмитий та чисто вбраний, напнув до того ж бундючний вираз знавця шляхетних істин, що він його піддивився за власною ріднею, коли ті сукупно давали йому життєві настанови. От і придалося, визнав він.

Асата ступив на сходи храму, і суворі охоронці постали з обох боків, непривітно спостерігаючи за його діями. Подорожній мусив довести, що має право ввійти, інакше йому лишалася хіба надія на добрий карк, що єдиний міг порятувати невігласа у його падінні з ученої високості. Потому, себто, як вартові копняками спускали його зі сходів.

Подорожньому, проте, відомі були порядки цього дому. Ставши на поріг, він зняв сандалії, розв'язав пояс і відставив ціпка. Це мусило означати його відмову від марноти та клопотів світу, а ланцюг, що ним він обвив власну правицю, – покору богам. Дев'ять кіл – від ліктя до зап'ястка; на мить лише запнувся Асата, ледь не накрутивши десяте.

Брама дому Саави прочинилася перед ним, але гостя не пускали далі тьмяного передпокою, де в промені світла танцювали сполохані порошинки. Слід було зачекати на одного з жерців, що, упевнившись у гостевих чеснотах, проведе його далі.

– Скажи, прибульцю, що вчинив Ата-Творець на зорі існування світу? – лунким шепотом метнулося межи грубими колонами. Лише голос – нудний та безбарвний, самого жерця-вартового не видно за навскісними пасмами світла.

– Відділив чисте від нечистого, світло від темряви, – зітхнув Асата. – І так створив віру та покарання.

– Що таке покарання, прибульцю?

– Позбавлення світла і повернення нечистоти до своїх витоків. Кажуть іще – тлін до тліну.

В просоченому порохом повітрі висне тиша. Жрець, либонь, підбирає останнє запитання – якомога складніше, певна річ. Асаті байдуже, він знає відповіді. Йому дивно, однак, що зайшлося саме про це – мовби тутешній служка міг був підслухати його останню розмову з родиною. Тлін до тліну…

– За що було покарано Малхі-проклятого? – нарешті добирає питання жрець.

І Асаті на мить забиває подих. Знайшовся таки запит йому до пари! На це. питання неможливо відповісти. Хоча й не тому, що відповідь йому невідома.

– Я не… – губиться він, але додає затято. – Я не можу сказати. А покарано було, бо заслужив.

Незримий жрець тихо чмихає – невідомо, чи від обурення, чи од сміху. Все, думає собі Асата, зараз виставлять, не зваживши ні на ціпок, ні на хустку з китичками. І матимуть рацію.

Проте десь неподалік ледь рипнули двері, кинувши тінь поперек сонячних променів.

– Заходь, – промовляє втомлено сторожа, – гляньмо, хто ти є…

Не надто Асату тішить намір жреця, бо нема чим йому хвалитись – раб-утікач, заколотник, а доти – геть не знати, хто… А проте втома в голосі господаря відчутно надмірна, і схоже, йому справді цікаво, що ж то за диво постало на його порозі. Допитливий він, мудрець-Саава, і слуги його не кращі.