Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич. Страница 35

— Хтозна… Мерфі каже, що сеньйору пограбували індіяни. Вони їхали на кораблі. Вночі її знесли на берег…

Олів’єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни Коельо. Вона мала вмерти ще на Оріноко, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти свою жертву з першого пострілу…

Стара зігнулась і, не дивлячись в обличчя комісарові, простягнула до нього руку за винагородою. Олів’єро тицьнув їй якусь дрібну монету. Жінка міцно затиснула кулак, але в ту ж мить випростала пальці й пробурмотіла:

— Раніше сеньйор комісар давав більше. — В її словах було щось од зацькованого, хижого звірка. — Сеньйор комісар…

Себастьян замахнувся канчуком.

— Геть, стара жабо!

І, долаючи в собі злість, він поїхав далі вулицею.

Небіжчиця не йшла з голови. “Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже відомо партизанам.

Олів’єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього стало ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим. А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів’єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: “Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути”. І дико зареготав.

Олів’єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися в дорогу.

— Радий вас бачити, сеньйори! — Чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив’язав повід до невисокої шовковиці. — До ваших послуг — комісар округи Себастьян Олів’єро.

— Ми вас шукали вчора, сеньйоре, — сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. — Але марно. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи…

— Коли їх не буває, тих справ! — скрушно розвів руками Олів’єро. — А надто в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми вміємо вітати гостей. — Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: — Сельва вміє вітати своїх гостей.

В його словах Крутояр зовсім виразно почув погрозливий натяк. Сельва вміє вітати. Сельва вміє нагадувати про себе тим, хто забуває про її неписані закони. Непролазні нетрі, жорстокі араньямони й хижі пуми — це сельва; злиденні хижки каучеро, в яких живуть голодні, хронічно хворі на малярію діти — це теж сельва; жовті вогники в очах комісара Себастьяна Олів’єро — це теж сельва. Сельва у всьому: в жорстокості й підступності, в затурканості й свавіллі…

Краще не чіпати отруйну змію чушупі, в якої не вирвали жало. В голосі Чорного Себастьяна вже зазвучали перші застережливі нотки — гадина готувалась до стрибка. Треба було обійти її, поки пружне тіло не змоталось у клубок.

Самсонов і Бунч, які вкладали до рюкзака дорожні речі, зацікавлені підійшли до професора. Той усе ще стояв, ледь посміхаючись, ніби хотів сказати: “Он ти який, сеньйоре Олів’єро! Нікчемний, плюгавенький чоловічку! А кажуть про тебе хтозна-що!”

— Я маю поговорити з вами, сеньйоре професор, — сказав Олів’єро чітко й незаперечно.

— Прошу вас! — щось насторожене майнуло в очах професора і немов тінь лягла йому на обличчя. — Ходімте в дім. Ми тут ночували. Господар досить гостинна людина, він перебрався на ніч до своєї невістки в сусідню хижу. Заходьте!

Слідом за Крутояром і Олів’єро до хижі вступили й інші члени експедиції.

Всі сіли до грубо тесаного, нічим не засланого столу.

Себастьян Олів’єро раптом пожвавішав, з удаваною щирістю почав розповідати мандрівникам про те, як він хотів особисто зустріти їх на пристані й од імені місцевої влади поздоровити з прибуттям на землі Верхнього Оріноко. Але його затримали невідкладні справи. В окрузі неспокійно. Індіяни й мулати ворогують між собою. Окрім того, становище ускладнюють ліві елементи. Довелось викликати з центру парашутистів.

— До речі, ми сидимо як на засіданні парламенту! — силувано пожартував Олів’єро. — Сподіваюсь, ви не відмовитесь почастуватись нашим коньяком. Це, правда, не європейський напій, але все ж чогось вартий.

Він на хвильку вийшов до коня і приніс добрячу, літра на півтора, пляшку з яскравою етикеткою. Вправно розкоркував її і поставив на стіл.

— Я бачу тільки два кухлі, — мовив Олів’єро, озираючись.

— Досить і одного, сеньйоре, — стримано озвався професор. — У нашому загоні існує “сухий закон”, який ми добровільно зобов’язалися не порушувати до повернення на батьківщину.

— Навіть з нагоди такої зустрічі? — трохи ображено і з неприхованою підозрою в голосі перепитав поліцейський комісар. — Що ж, воля ваша.

“Все одно ви скажете мені те, що треба, — подумав він. — Мене не обдурите. А цей коньяк я вип’ю й без вас”.

Професор Крутояр, щоб трохи пом’якшити враження від своїх слів, привітно усміхнувся.

— Зрозумійте нас правильно, сеньйоре комісар, — мовив він, доброзичливо підкручуючи свої рудуваті вуса. — Тутешній клімат і без спиртного вбиває нас зовсім.

— Ах, он воно що! — ніби й справді повірив Олів’єро. — Вас убиває задуха. Що ж, вірю. Подих сельви страшний. Ви ще не знаєте, що таке тутешній клімат. — Комісар налив собі коньяку й одним ковтком спорожнив кухоль. — Ви не знаєте, що таке тропічна лихоманка… Місяць тому на мої каучукові розробки прибула партія індіян. Як завжди, цей набрід тягне з собою і жінок, і дітей… Ну, їх і вкусила жовта мушка. За десять днів од моїх індіянських каучеро лишилося живими п’ятеро. Та й ті ні до чого не придатні.

У Себастьяна помітно псувався настрій. Він уже випив три кухлі коньяку, і хміль добре затуманив йому голову.

Нащо казати зайві речі! Він, звичайно, не збирається нікого лякати, це просто так, для об’єктивності. І потім, як представник влади, він вважає за свій обов’язок попередити й застерегти шановних гостей. Адже за їхнє життя він несе цілковиту відповідальність.

Дивлячись на професора, на його врівноважене, зосереджене обличчя, Себастьян Олів’єро проймався якимось легким страхом. Твердий погляд професорових очей немов проникав йому в душу. Сеньйори іноземці не хочуть з ним пити! Тільки оцей череватий — комісар глянув на Бунча — пригубив кухоль. Вони не хочуть пити, бо, мабуть, теж бояться його.

Перед вікном сумно погойдувалась пальма. Дужчав вітер — певно, насувалась тропічна гроза.

Себастьян Олів’єро мовчав, тупо дивлячись на напівпорожню пляшку. Він поклав собі більше не пити. Іноземці поводилися надто обережно, а йому треба було за всяку ціну дізнатися про їхні наміри.

— Ви даремно пливли кораблем, сеньйори, — озвався він по хвилі. — П’ять годин вертольотом — і ви були б у моїх володіннях.

— На “Голіафі” нам теж було непогано, — відповів професор. — Нас зацікавила ваша країна. Стільки нерозвіданих таємниць. До того ж нам треба дізнатися про Ван-Саунгейнлера.

Олів’єро нервово засовався на стільці.

— Я дещо чув про Ван-Саунгейнлера, — промимрив він. — Але нічого втішного. Говорять, що його забили дикуни. Разом із сином. Співчуваю вам, та, на жаль…

— Вбили дикуни?

— Так, здається, вбили. — На обличчі Олів’єро проступив вираз скорботи. — Я хотів би застерегти вас, сеньйоре, що й ваше життя… ви повинні правильно мене зрозуміти… Адже я не хочу зайвих жертв.

— Невже наше життя в небезпеці? — Професор примружив очі. Він починав розуміти, яку підступну гру веде з ними Олів’єро. Проте вирішив поки що не розкривати своїх карт. — Невже ви, сеньйоре Олів’єро, не зможете захистити нас?

— Ладен піти з вами хоч у саме пекло, — гарячково ляснув долонею по столі комісар. — Мої хлопці будуть охороняти вас, як самого президента. Однак ви повинні розуміти… Ви захоплюєтесь гуманізмом, ви приїхали вивчати етнографію нашого краю. Все це чудово. Тільки ви забули про дикунів із звірячими інстинктами…

— Не розумію, не розумію! — вдавано здивувався професор. — Адже тубільці вже чотириста років живуть під благодатним впливом найсвятішого престолу і під скіпетром цивілізованого креольського уряду.