Легенди про зоряних капітанів - Альтов Генрих Саулович. Страница 2

Старий гладив жовту, жорстку траву, що пробила асфальт.

Десь над головою зашипіло, затріщало. Він підвівся, серце тривожно калатало. Старий репродуктор видихнув музику.

Шелестіння вітру, хлюпання води, далекі і незбагненні нічні звуки — усе розтануло в музиці. Старий стояв нерухомо, вглядаючись у простір. Він чув урочистий марш, і, скоряючись мелодії, у пам’яті раптово виникали й так само раптово зникали картини — то роздольні, широкі, буйні, то задумливі і сумні. Музика була м’яка, прозора, ясна. Вона створювала між минулим і сучасним якусь невидиму, але цілком відчутну грань. Спогади поступово відпливли, забарвились у спокійні тони.

Старий заплющив очі, в голові в нього паморочилось. Музика накочувалась гомінкими хвилями, змішувала у вирі звуків радість і смуток, змивала з душі привнесене, тяжке. Старий відчув доторк до плеча, здригнувсь і обернувся. Перед ним стояв юнак:

— Ракета.

Старий не відповів, і юнак голосно повторив:

— Ракета!

Вони пішли до озера. Дзвінкі акорди арфи ще тремтіли у вогкому, морозному повітрі. Вітер дмухав сильніше. Вода набігала на похилий бетонний парапет і з шумом стікала в чорний провал озера.

В небі над ущелиною з’явилися дві яскраві жовті цятки, заіскрились, стерли навколишні зорі. Ракета швидко знижувалась. Іонний двигун залишав ледь видимий слід — слабкий блакитнуватий відблиск, що відразу згасав. Спалахнули, на мить засліпивши старого та його супутника, прожектори, встановлені у скелях. Синюваті промені освітили зоряний корабель. Від цієї миті старий перестав чути музику.

Він бачив ракету сорок років тому. З того часу все змінилося, але ракета лишилась такою ж, як була. Жовте світло її бортових фар змішувалося з синіми променями прожекторів, і довгастий безкрилий корпус здавався зеленим. Блищала ажурна мережа антен. Виразно чулося потріскування, що супроводжувало роботу іонного двигуна.

Це потріскування змусило юнака посміхнутися. Він багато разів бачив знімки ракети, знав її будову: вона була невелика — шістдесят метрів завдовжки і три метри завширшки — і скидалась на могутні ядерні зорельоти не більше, ніж човен на корабель. Обтічна форма? Він бачив у ній свідчення лише того, що ракеті нелегко було пробивати земну атмосферу. Тонкі стрижні антен нагадували про світанок радіолокації. І, нарешті, потріскування іонного двигуна замість суцільного, дзвінкого гудіння ядерних кораблів.

— Яка незугарна конструкція! — сказав він.

— Авжеж, — відповів старий, дивлячись на ракету, — її запустили дуже давно. Але такі ракети мають перевагу — вони встигли пройти довгу путь. Ядерні зорельоти відійшли ще порівняно недалеко від Землі, а ці… вони багато чого бачили.

“В цьому перевага старості, — додав він у думці. — Багато пройти, бачити, розуміти…”

Ракета повисла за два метри над озером. Вода клекотіла під дюзами двигуна. Повагавшись, ракета вертикально спустилась у воду; озером побігли хвилі. Старий і юнак відійшли від краю парапету — вода заливала бетон. Потім ракета випірнула — вже горизонтально — і загойдалась на хвилях.

— Усе! — вигукнув юнак. Він був схвильований, хоч навряд чи зміг би пояснити, що саме його схвилювало. — Зараз має відокремитися робот-розвідник. Уже час…

— Не кваптесь, — усміхнувся старий. — Це ж давня конструкція! Вона не вміє поспішати. Двадцяте століття.

Над корпусом ракети, поблискуючи в промінні прожекторів, піднялася невелика напівсфера, відокремилась від ракети, повисла в повітрі і попливла над водою. Робот мчав убік від місця, де стояли люди.

— В чому річ? — здивувався юнак. — Чому робот не йде до нас?

Старий здвигнув плечима:

— Це означає, що він спускався на чужу планету.

Юнак не зрозумів. Він дивився то на старого, то на подібного до великої черепахи робота, що віддалявся від них.

— Ну то й що? — нетерпляче запитав він.

— Зараження чужими мікроорганізмами, — коротко пояснив старий.

— Але ж на ракеті є…

— Є, — перебив старий. — Однак це ж стара, “незугарна конструкція”. Не дуже надійна. Потрібна контрольна обробка.

Він помовчав, підняв комір куртки.

— Ми можемо йти, — промовив він, усе ще дивлячись на ракету. — Робот сам прийде в монтажний зал.

Юнак відчував себе винним. Він розумів, що старий міг образитися за ці слова — “незугарна конструкція”. Старий будував ракету, і, хоч би скільки минуло часу, для нього вона, мабуть, не була “незугарною”. Та властивий юні егоїзм не міг цього усвідомити всерйоз. Старе в очах юнака означало примітивне, нераціональне, незугарне.

— Робот непогано збудований, — сказав юнак. Йому хотілося якось загладити свою необачність. — Цей глайдерний принцип дотепний.

— Дурниці! — відрубав старий. — Робот безнадійно застарів.

Старий не почував образи. Він просто не звернув уваги на слова, необачно сказані юнаком. Ще й тепер, розмовляючи, він думав про щось своє.

— З роботами довелося чимало поморочитись, — вів він своє. — Розвідка невідомих планет висувала дуже жорсткі вимоги. Перші роботи були на гусеницях. Від них, проте, зразу відмовились. Роботи провалювались у тріщини, падали з крутих схилів… Тоді було багато різних проектів — аж до найдивовижніших. Якийсь дивак, наприклад, сконструював крокуючі роботи. Так, не посміхайтесь, саме крокуючі. Стальний, схожий на барило корпус і три пари металевих суглобистих ніг. Це була дурниця з дурниць! Перший паровоз теж мав ноги, однак нащо через півтора століття повторювати старі помилки? Я входив у комісію, яка випробовувала цих жуків. Вони грузли в болотах, застрявали в лісах, не могли видряпатись на прямовисну скелю… Потім ми збудували рботи-глайдери. Як оцей, на ракеті. Компресори створювали повітряну подушку, і роботи легко ковзали над землею. Нам здавалося, що це межа конструктивної довершеності. — Він тихо розсміявся. — А за п’ять років з’явились електрофорні установки, потім гравітаційні двигуни…

Вузьким металевим трапом вони піднялися в монтажний зал — невисоку будівлю, що притулилася до виступу скелі. В залі було порожньо. Біля стін стояли крісла (старий відзначив: нові, не ті, що були тут колись). У центрі залу височів порожній стенд. Холодно світили люмінесцентні лампи. Старий показав юнакові, де вмикається опалення.

Не скидаючи куртки, він пройшовся в куток і сів. Тільки тепер юнак роздивився, який старий цей чоловік. І він раптом зрозумів, відчув, що старість ця викликана не роками (дідуган був міцний), а чимось іншим. Юнак боявся гучних слів. Через це він не наважився замінити слово “старість” іншим словом — “мудрість”.

— Я принесу кави, — сказав він.

— Прошу, будь ласка, — байдуже відповів старий.

В залі тихо дзижчали лампи. Старий думав про той вечір. Тоді на стенді стояв робот, а вони, шестеро людей, сиділи тут, у кріслах. Це була давня традиція — сидіти перед розлукою. І хоч усі вони залишались, а відлітав тільки робот, шестеро людей мовчки сиділи в цьому залі. їх уже немає — тих, хто був тоді поруч з ним. Вони були відважні люди — розумні, завзяті, мужні — і хороші друзі. Тепер їхніми іменами названо гірські вершини на Меркурії: шість гір, розміщених поруч, — так як вони колись сиділи.

Старий не відчував смутку. Музика змила сум, і тепер він просто згадував, спокійно, наче гортав книгу про чуже, але цікаве життя. Старий розумів, що ніколи не вернеться сюди. За кілька днів йому доведеться вийти на новому кораблі в дальній рейс — до тієї зірки, звідки повернулась розвідувальна ракета. Він навіть здогадувався, з чим саме ракета повернулась. Він міг не прилітати сюди, інформацію передали б по радіо. Але йому хотілося вдихнути повітря своєї юності — і він не жалкував, що так зробив. У душі його весь вечір дзвеніла “Богатирська симфонія”, і він знав, що відтепер могутні та світлі звуки будуть завжди супроводжувати його.