Легенди про зоряних капітанів - Альтов Генрих Саулович. Страница 8

— Так… ухвалено?

— Авжеж. Проект затверджено. Але хіба в цьому справа? Тепер ти кажеш, що Випромінювач став твоїм життям. Люди це знають. А ось чи відомо тобі, скільки людей віддали життя Випромінювачу? Віддали в буквальному розумінні слова. Статистика, як ти кажеш…

— Не перебільшуй, — спокійно відповів він. — На полігоні не сталося жодного нещасного випадку. Не поспішай, подумай.

— Я вже думала. Багато думала, — тихо сказала жінка. — На полігоні не було нещасних випадків. А поза полігоном для тебе немає нічого. Точніше — є якесь абстрактне людство.

— Ти несправедлива. Жінка сумно посміхнулась.

— Справедливість? Рік тому у мене загинув син. Аварія на будівництві термоядерної станції. Вони поспішали… Він і його товариші… Мовчи! Мовчи і слухай! За ці роки так бувало не раз. Авжеж, енергія, зібрана в твоїх батареях, коштувала дорого, дуже дорого. Тобі не розповідали про це. І я б не сказала, але ти згадав про справедливість.

— Пробач…

— Вибачити тобі? Ти нічого не зрозумів. Нічого! Хіба люди робили це задля тебе? Хіба дослід потрібен тільки тобі? Як важко з тобою говорити!..

— Пробач, — повторив він. — Я пам’ятаю, тоді загинуло четверо. Але я навіть не подумав, що серед них…

— Ти й тепер не думаєш про інших. Ти домігся заборони дослідів з електропробоєм, взяв енергію у свої батареї. Підземники не сперечалися з тобою. Але вони теж любили свою справу і продовжували випробовувати свої кораблі. Вони ризикували, знаючи, що можна було б і не ризикувати, якби продовжувались досліди з електропробоєм. По суті, ці троє сидять зараз у підземоході через те, що ти вісім років тому забрав призначену їм енергію. — Жінка встала. — Якби вирішував екіпаж підземохода, батареї зосталися б у тебе. Навіть рада лишила останнє слово за тобою. Шкода! Але хай буде так. Ми обійдемося без твоїх батарей. Ти навіть не уявляєш, які мізерні запаси твого Енергоцентру в порівнянні з тим, що є у нас.

— Всі запаси надходили сюди. У вас нема майже нічого.

— Є! Шість годин тому по всій Землі припинено подачу енергії.

Він пильно подивився на неї і похитав головою:

— Ви спізнитесь.

— Ні. Ми зупинили всі заводи. Ми припинили майже всі роботи. Ми відклали польоти всіх космічних ракет. Ми вимкнули світло в усіх містах. Ніхто — ти чуєш, — ніхто не заперечив, не поскаржився… Зупинилося все! І люди самі віддають ту енергію, яка є в батареях особистого користування. Все — від гігантських термоядерних станцій до переносних туристських генераторів — працює тільки для того, щоб врятувати цих трьох людей.

— Ви спізнитесь, — уперто повторив він.

— Ні. Ми врятуємо їх. Без твоїх батарей. Ти бачиш, ми не припинили подачу струму сюди, в твій Енергоцентр. У вікнах твоїх будівель горить світло. І цю алею освітлено. А там — немає вогнів на вулицях, зачинено театри, музеї, лабораторії. Навіть діти в цей час думають тільки про енергію.

— Безглуздя! — різко сказав він. — Театри, діти… Безглуздя! На всі ці театри й музеї, на освітлення вулиць припадає мізерна частка загальної витрати енергії. Одна десята відсотка. З цим чи без цього вам треба збирати енергію не менше двох діб. Ви не встигнете. Тридцять шість кілометрів…

— Так, тридцять шість! Треба буде — ми проб’ємось до центра Землі. Нас багато. Одна сніжинка — ніщо, навіть якщо вона велика. Але коли їх багато і вони разом… Так і люди. На Землі вісім мільярдів чоловік. Ні, я помилилась. Вісім мільярдів без однієї людини. Тебе не можна враховувати. Ти втратив це право.

Він знизав плечима:

— Хтозна. Побачимо. Іноді вчений мусить іти…

— Ні! — перебила вона. — Не мусить! Раніше людина ще могла бачити далі за людство. Тепер — ні. Тепер людство бачить далі за одну людину. Ти зрозумієш це… згодом.

Вона повернулась і пішла геть. Він лишився сидіти. Сніг діловито замітав сліди її ніг.

— Сніг, — здивовано промовив чоловік, дивлячись на ці сліди.

Він тільки тепер помітив, що йде сніг.

Він спробував уявити собі темні вулиці міст, завмерлі цехи автоматичних заводів, чорне громаддя космічних кораблів на безлюдних стартових майданчиках… Потім він спробував уявити собі кабіну підземохода — і не зміг, бо давно перестав цікавитися всім, що не було пов’язано з Випромінювачем. Він подумав, що навіть не знає, хто ці троє. Йому й на думку не спало запитати. Троє. Просто число. В цю мить промайнула зовсім інша думка: “У неї був дорослий син…”

Він підвівся і рушив до центрального майданчика. Сніг падав на обличчя і танув. Це заважало думати, і він з досадою витер обличчя рукою. Центральний майданчик було покрито снігом. Промені прожекторів здавалися тепер сліпучо-білими — їх до краю заповняли снігові пластівці. “Погано, дуже погано, — подумав чоловік. — Нема коли в усьому розібратися”.

Він вийняв радіофон, натис кнопку. Сніг падав на екран, і чоловік нахилився, щоб побачити чергового інженера.

— Слухайте мене уважно, — сказав він інженерові. — Зараз ви повідомите вчену раду, що батареї полігона “Зоряна ріка” передаються для врятування підземохода. Потім ви припините прийом енергії. Вимкнете світло на території полігона. Все світло, до останньої лампи. Крім аварійної лінії в приміщенні батарей. Ви зрозуміли?

— Так, — коротко відповів інженер. Він, очевидно, чекав цих розпоряджень, і вони не здивували його. — Це все?

— Ні. Скільки людей на полігоні?

— Дванадцятеро, — відповів інженер і, помовчавши, додав: — З вами.

— Гаразд. Сповістіть усім: ми почнемо зараз готувати батареї до транспортування. Хоча… В цій роботі можуть взяти участь лише бажаючі.

Інженер ледь помітно всміхнувся і відповів:

— Буде зроблено.

— Чому ви всміхаєтесь? — запитав чоловік. — Здається, я не сказав нічого смішного.

— Ні, ні, — поквапливо відповів інженер. — Просто всі вже зібралися. Ми чекаємо на вас.

“Хлопчисько!” — без злості подумав чоловік і вимкнув радіофон.

Сніговиця дедалі сильнішала. Вона була тепер чимось схожа на зливу: сніжинки зливалися в суцільні білі струмені. Але все це відбувалося в абсолютній тиші і тому немов нагадувало урочисту пісню без слів. “Тиша. Дивовижна тиша, — подумав чоловік. Вперше за багато років думки його текли поволі і безладно. — Голос у неї зовсім не змінився. Пахне морозом. Невже сніг має запах?.. Сьогодні не пролітав рейсовий реаплан. Отже, польоти теж припинено… А син, мабуть, був схожий на неї…”

Він зупинився і, прикривши очі, став вдивлятися в конус Випромінювача. Йому раптом виразно уявилося те, на що він так довго чекав. Конус спалахнув яскравим полум’ям, і сліпучий промінь, блискавично пронизавши хмари, помчав до зірок. “Сніг, — подумав він. — Блищить сніг. А вона в чомусь теж помиляється. Як це вона сказала? “Відчуваю, що ти не правий, і не можу довести”. Тепер я не можу довести… Чия ж правда? Чия?.. Енергія ця справді належить людям. Я не згоден її витрачати, але моя думка — тільки власна думка. Хай так. А майбутнє? Так, так. Нас розсудить майбутнє”.

Зненацька запала темрява. Чоловік заплющив очі і впевнено пішов уперед. Коли очі звикли до мороку, він розплющив їх і подивився на Випромінювач. Насилу можна було розрізнити невиразні білі плями. У темряві Випромінювач скидався на величезний засніжений уламок скелі.

Чоловік дістав радіофона, настроїв екран.

— Алло? — запитав черговий інженер. Його погляд за товстими скельцями окулярів був лагідний, спокійний, уважний.

— Зв’яжіться з секретарем ради, — сказав чоловік. — Її машина десь у дорозі. Передайте від мого імені, що на Землі вісім мільярдів людей. Вісім і все.