Зорепади - Бережной Василий Павлович. Страница 13

Михайло обережно видобув із скриньки незграбний апарат. Так, це стереограф, примітивна, первісна модель мікрогола. Йому не менше сотні літ. То ж чи хоч працює він?

Так, працює: щойно Михайло натис на кнопку, вмить виник і заяснів «куб простору», почав поглинати все довколишнє…

На тривожному тлі пожежі проступила зловісна постать. Вусатий червонопикий мордань у чудернацькій шапці з емблемою двоголового орла стривожено прислухається до звуків наростаючої пісні, до лунких кроків… Висмикнув револьвер з кобури… Схопився за сюрчок…

Розпливлася ця пика, а натомість постала інша — теж випещена, пухкощока, та вже з куцими вусиками, і на кашкеті — одноголовий орел. І цей прислухається до мелодії, яка лине дедалі голосніше. І цей хапається за пістолет і сюрчок.

Ще пика… Ще… І ще… Вони всі — різні з виду, але всі вдягнені в мундири, всі мають тупі, жорстокі олов’яні очі, всі хапаються за зброю та за поліцейські сюрчки…

А кроки гучнішають, наближаються; уже двигтить брук, земля здригається від тисяч важких кроків. І раптом у мелодію вривається молодий дужий голос:

Михайлові аж подих перехопило: так он про яку пісню писала Регіна!

А голос дужчає, наливається міддю. І Михайлові здається, що і він сам усім своїм єством бринить разом з отим голосом. «Куб простору» вже поглинув його; з глядача він перетворився на активного учасника. Це проти нього мчать з нагаями та шаблюками кінні жандарми, це в його груди влучають кулі. Пісня не змовкає, її підхоплює хтось поруч:

По проспекту старовинного міста пливе під знаменами жива ріка. На Землі тече дев’ятнадцятий вік, вибухом виростає двадцятий — віки народження й утвердження найгуманнішого в історії людства ладу.

Демонстрації… Мітинги… Барикади… На вулицях та майданах світових столиць шаленіють кулемети, свищуть шаблі. Свинцевий дощ розпанахав червоне знамено. Воно падає разом з прапороносцем, та інший підхопив його, підняв високо над барикадою:

І вже не кулі — бомби, бомби, бомби на мирні села й міста. Та ось інший — світлий вогненний дощ переможних салютів над радянською Москвою.

Пісня дедалі гучнішає і наростає. Її підхопили Азія і Африка, обидві Америки. На крилах цієї пісні вже вся Земля. І під її невмирущу мелодію зринув у першу подорож до зірок фотонний велетень «Інтернаціонал».

Проектор вимкнувся давним-давно, а Михайло Северин усе ще сидів нерухомо, втопивши погляд у просторінь. Він навіть уявити не міг, як вплине на нього ця старовинна, дуже недосконала з технічного боку стрічка. Вона збурила в ньому цілу зливу почуттів. Досі він скорявся незламним законам логіки, а вони в даному разі приводили до суворого висновку: надії на порятунок немає, отож і подальше існування втрачає смисл.

Але ж ось щойно перед ним пройшов животрепетний відтинок історії людства. То якщо базуватися на чистих законах математичної статистики, яку надію на перемогу мала та жменька одчайдушних хоробрих на чолі з Леніним, що стала на герць із жорстоким, неймовірно могутнім ворогом у масштабі цілого світу?! А вони незламно вірили в свою перемогу. Боролися за неї, не шкодуючи власного життя. І — перемогли!

То про який розпач, про яку невіру йдеться зараз?.. Бач — вийти під свинцевий дощ і розкрити груди скафандра, — жест, гідний хіба що опереткового героя!..

Ні, треба жити, жити! Виборювати у цього свинцевого дощу ще один зайвий день, ще одну зайву хвилину, тримати на найсуворішому обліку кожну мить життя — і все для того, щоб віддати їх боротьбі. Спасибі тобі, Регіно! Ти подарувала людині в день народження найголовніше — мету життя!

Юрій Нікітін

Чорна квітка

За ілюмінатором палахкотіло полум’я, щось протяжно й огидно заревло, а тоді враз запала тиша.

А ще через півгодини двері відсунулися, і на порозі постала Флорина Кричевська. Обличчя дівчини було бліде, під очима темніли кола.

— Троль! — покликала вона.

Ян Троль, що лежав на дивані, квапливо перегорнув сторінку і зробив рух зігнутим пальцем, ніби натискував невидимий курок.

— Знов детективи! — мовила вона й поморщилася.

Троль кивнув.

— Ви так і не лягали в протиперевантажувальну ванну? — спитала дівчина.

Троль двічі зігнув і розігнув вказівний палець. Обличчя його проясніло.

— Про витривалість Розвідників Далекого Пошуку розповідають легенди, — сказала вона здивовано, — але це вже занадто! Щоб через якісь мерзенні детективи…

Він гарячково перегорнув сторінку. Вільна рука стислася в кулак.

— Троль! Ви мене чуєте?

Він кивнув.

— Вас вирішили висадити на безлюдному астероїді!

Він ствердно кивнув.

— Там дикі звірі, заввишки з гору!

Він шалено кивнув.

— Але я переконала, щоб вас повісили негайно, і це схвалили!!!

Він згідно кивнув і знову перегорнув сторінку. Вона рвучко підійшла й вихопила книгу.

— Як не соромно! Розляглись, як бегемот, коли до вас звертається жінка!

Троль скочив, мов розкручена пружина. Вона мимохіть одступила на крок. Величезний і міцний, як скеля, він нависав над нею широченними плечима. На могутніх грудях могла б розташуватися пантера, а дужі руки, здавалося, розтерли б шматок заліза на порох.

— Вибачте, Рино. Винуватий, молодий, виправлюсь. Благаю, віддайте книгу! Він от-от наздожене!

Вона уважно глянула в чисті чесні очі, які дивилися жалібно і благально.

— Послухайте, Троль. Не можна ж бути таким обмеженим. Правда, ви не вчений, а космонавт-професіонал і навряд чи здатні оцінити музику таких слів, як…

Вона похапцем продекламувала;