Зорепади - Бережной Василий Павлович. Страница 29

Я згадав, що в ящику було зручно і м’яко, а повітря свіже-свіже, як після грози. Здається, коли я лежав у ящику, я щось бачив.

Ага, згадав! Весняне синє небо. Зелені луки і яскраві червоні маки. Ми з мамою збирали квіти, і мені здавалося, що в руках у неї величезний сніп живого вогню, яким грається вітер.

Що це було? І чи було взагалі? Я намагався пригадати, але не міг. Знову лежав, байдуже дивлячись на білу стелю, чекаючи, коли промайне розпливчастий спогад.

Прийшли люди в білих халатах, і моя голова заповнилася роєм плутаних, незрозумілих, а головне, чужих мені думок; це було дуже неприємно. Мені здавалося, що я божеволію, і я ждав, коли вони підуть. Мені конче треба було згадати щось важливе.

І воно приходило, і я знову й знову бачив дивне, нерухоме, ніби застигле обличчя незнайомця.

— Звідки ви? — здається, спитав я його.

— Здалеку, — відповів він. — Моя планета дуже далеко від вашої.

— Ваша планета?

— Так. Я інопланетянин.

І я не здивувався. Я сприйняв це так, ніби кожного дня зустрічався з інопланетянами.

— Чого ви тут? — спитав я його.

— Ви мені потрібні. Я, як це у вас називається, купець. Я купую сировину…

— Ага, розумію. Ваша планета на метали бідна або на щось там ще, і ви збираєтесь купувати їх у нас.

— Ні. Я купую біологічні зліпки. Я знімаю повну біологічну характеристику з якоїсь людини, а потім за цією характеристикою ми створюємо біологічних роботів. Там. У нас.

— Як це?

— О, це досить складно. Потрібні спеціальні прилади і час. Треба записати кожну клітинку організму в копіювальнику. Отже, я купую і плачу?. Грошима, здоров’ям…

В копіювальнику… Ага, це той вузький ящик з вогниками на стінках. Він мені пригадався першим.

— Скажіть, а навіщо вам ці ро?боти? Адже у вас напевно є техніка?

— Ніяка техніка не може зрівнятися з людським мозком. Ви, земляни, використовуєте його лише на третину потужності. Ми вміємо використовувати ваш мозок майже повністю, процентів на дев’яносто. Отже, я купую і плачу.

— Але ж ви можете зняти свої копії безкоштовно. Піймати когось…

— Потрібна добра воля. Інакше запис буде спотворено. Як бачите, я з вами одвертий. Тепер ваша черга. Призначайте плату.

Я дивився на стелю, і мені здавалося, що я чую глухий, монотонний голос інопланетянина, бачу його нерухоме, ніби закам’яніле обличчя.

Ми начебто йшли кудись нічним лісом. Чи погодився я? Якої плати зажадав? Здається, здібності читати чужі думки. Але чи було це насправді, чи тільки примарилося?

Я не міг з певністю відповісти на жодне запитання. Я не хотів бачити ні рідних, ні друзів. Навколишній світ для мене потьмянів.

Тут мені почали снитися сни.

Незвичайні пейзажі, незнайомі обличчя, дивні рослини й тварини. Я лежав, байдуже дивився в стелю й чекав сну. Тільки уві сні я був бадьорий, дійовий, тільки уві сні я жив.

Поступово мені почало здаватися, що сон — це той час, коли я дію, а дію — коли сплю. Тут я остаточно заплутався, і сни перетворилися на моє звичне існування, реальне і фантастичне водночас.

Я не можу зараз поновити в пам’яті всього, що сталося зі мною уві сні. Дещо пригадується невиразними і безформними уривками, багато подій полишили у моїй свідомості слабкий слід. Але багато дечого, варто мені заплющити очі, постає в уяві з жахливою реальністю, наповнене лініями, звуками, барвами.

Червоно-бура рівнина, вкрита триметровою оранжевою травою. Низько нависли густі хмари. Я стомився. Я кудись іду і знаю, що йти мені дуже далеко. На мені блискучий скафандр з якогось м’якого матеріалу. В руках синя зігнута трубка. Я йду, а трава заважає, плутається в ногах, чіпляється за скафандр.

Колінчасті металеві ноги підтримують зеленаву прозору сферу. Я всередині сфери — перед пультом. Дивний квакаючий голос проймає свідомість.

Це командир. Він доповідає на Базу:

— Плигунці не прорвалися. Жива хмара. Ось вона!!!

Щось сіре, розпливчасте нависає над нами.

— Повний залп — по нас, — спокійно наказує Головний.

Густа імла насичена ще густішими тінями. Зрідка пітьму прорізують спалахи променеметів моїх товаришів. Тіні відступають і знов повертаються. Третій день ми тримаємо кругову оборону. Енергія вичерпується. Де ж допомога?

Уривки зливаються в епізоди, епізоди — в події.

Форт височів над лінивою, зеленувато-жовтою рікою.

Я лежав біля великого променемета в чотирикутнику густої тіні і чув, як наш Головний Л-12 розмовляє з кимось із Старших.

— Не розумію Бази, — каже Головний, — навіщо тримати тут варту цілий рік? Адже вона могла б виходити разом з купцями.

— Але, — невпевнено заперечує Старший, — якщо ми підемо, тубільці зруйнують форт.

— Ну й хай! Кому потрібні ці багновиська! Кілька добре споряджених загонів, і ми дістанемо насіння. Закладемо плантації…

— Тубільці добре охороняють насіння.

— Хто це сказав?

— Купці.

— Купцям вигідно торгувати. Вони привласнюють частину здобичі, діляться з Базою і в такий спосіб змушують інших підкорятися.

Мені подобався мій Головний Л-12. Він, правда, не дуже панькався з Сторожовими, зате з ним було якось спокійно. Л-12 знав усі пастки й хитрощі тутешніх мешканців. Двадцять п’ять років він служив у сторожовому ланцюгу і все пам’ятав. Звісно, ми, народжені в інформаріях, живемо недовго, близько десяти-п’ятнадцяти років. У нас небезпечна служба, ми часто гинемо. Після загибелі нас відновлюють в інформаріях, але при цьому ми втрачаємо стару пам’ять. Не всю, певна річ. Знання про місцєеу природу, технічні знання, систему зв’язку та багато чого іншого нам зберігають. А от все, що стосується служби, пропадає без вороття. Я, наприклад, пам’ятаю лише вісім років. Старші пам’ятають дванадцять-п’ятнадцять. А Л-12 — двадцять п’ять. По-моєму, в жодному форту немає такого мудрого начальника.

Цікаво, ким я був до моєї останньої загибелі? Втім, такі думки небезпечні — це я добре засвоїв у інформарії. Один Сторожовий, наприклад, думав-думав, а тоді взяв та й пішов із форту. Сподівався, певна річ, пожити довше і пам’ять зберегти. Загинув, звичайно. Нещодавно я їздив на Базу й бачив його після відновлення. Він не впізнав мене, начебто вперше зустрів. А в яких бувальцях ми бували!

Мені стало моторошно дивитися на нього. Моторошно і неприємно.

Цікаво, про що це говорив Л-12? Про якісь плантації. Що це таке?! І насіння. Здається, жовтяку.

Про жовтяк я багато чув. Більше, ніж дізнався в інформарії. Там нам повідомляють, де які рослини ростуть, який мають вигляд. Не більше. Решту знають купці, бо вони ці рослини вимінюють у тубільців.

Жовтяк — невелика рослина з круглими темними плодами. Про це я довідався в інформарії. А ось що розповів мені Л-12.

Одного разу тубільці перебили загін купців. Загинули й Сторожові, тільки одному пощастило врятуватися. Він джунглями дістався до форту, а оскільки нічим було харчуватись, він їв плоди жовтяку. З’їв багато і поступово згадав усе, що було з ним до останнього відновлення. Він розпатякав про своє відкриття і потрапив до інформарія, де йому знову все стерли. На жовтяк База наклала заборону. До його добування і перевозки тепер допускали тільки купців, а їсти плоди жовтяку заборонили під загрозою повного знищення. Здобич навантажують на автоматичні ракети і відправляють. Куди? Про це знають тільки на Базі.

Прийшла зміна, і мені звеліли з’явитися до Головного. Там уже було вісім Сторожових, усі з особистого загону Л-12 — ветерани. Л-12 уважно всіх нас оглянув і сказав:

— Справа небезпечна. Підете по жовтяк. По насіння. Для плантацій.

— А що таке плантації? — спитав я.

— Рослина з чого росте? — спитав Головний. — З насіння. Ми посадимо насіння біля форту. Виростимо плоди — у всіх буде пам’ять.

Ми загаласували.

— Тільки попереджаю, — підніс він руку. — Мовчати. Підете завтра. На кораблі, який прийшов сюди з Бази.

Л-12 відпустив усіх Сторожових, а мені наказав залишитися.