Зорепади - Бережной Василий Павлович. Страница 33

Юрій Нікольський

Втрачене обличчя

Як би ви почували себе, зустрівши кілька разів на день те саме незнайоме обличчя? Причому не десь там у малесенькому селі, а в найнесподіваніших місцях великого багатолюдного міста. Перший раз ви, напевно, не звернули б на це ніякої уваги. Під час другої зустрічі якась клітинка вам сказала б: «Сьогодні ми вже зустрічалися. Тільки де?» Трохи згодом ви пригадуєте, де саме, і тут же забуваєте про цю подію. Та ось ви зустрічаєте його втретє, і тепер вам уже не треба напружувати пам’ять. Ви з тривогою відзначаєте: «Третя зустріч за один день! Чого б це?» Негайно заспокоюєте себе, мовляв, звичний збіг.

Повсякденні турботи ненадовго заступають пригоду, та неспокій уже міцно засів у вашій підсвідомості, і ви мимоволі повертаєтесь до цих трьох зустрічей, відзначаючи дедалі нові подробиці.

І раптом ви відкриваєте для себе одну деталь, що змушує стривожитися не на жарт. Намагаючись уявити собі незнайомця, ви щоразу зазнаєте невдачі, бо зовнішність його — пересічна з пересічних. Подібних облич ви бачите тисячі, і в інший час навряд чи виділили б його з натовпу.

Але сьогодні трапилося так, що цей стандартний громадянин цілий день звертав на себе вашу увагу. Першого разу у вагоні метрополітену він спитав вас про зупинку, другого — намагався заговорити з вами в кафе, та, помітивши ваш подив, замовк і знітився.

Нарешті, втрете він підняв газету, що ви впустили біля кіоска. Тоді ви відсахнулися від нього, забувши навіть подякувати.

Що він, слідкує за вами, чи що? Ні, мабуть, у такому разі він намагався б не привертати вашої уваги. Схоже, що він шукає знайомства, та чомусь не наважується підійти і сказати прямо. Чи не хоче втягувати вас у якусь темну справу? Може, він шпигун? Аферист? Торговець наркотиками? З таким типом треба бути обачнішим.

Приблизно такі роздуми мучили мене одного теплого весняного вечора, коли, залишивши контору і трохи поблукавши вулицями, я повертався до своєї квартири на Дабл’ю-стріт. Підходячи до під’їзду, я вже махнув на все рукою. Але цей тип…

Якщо він чогось хоче, то рано чи пізно йому доведеться сказати про це. Отоді я подумаю, як бути. Тільки не треба одразу на щось погоджуватися. А тим часом нічого сушити собі голову. Можливо, це все-таки звичайна випадковість.

Підходжу до своєї домівки майже заспокоївшись, але тут в мені прокидається фаталіст [5] і каже: «А, власне, що ми знаємо про випадковість? Ні, простих випадковостей не буває. Ти натикався на ту саму людину тричі за один день, хіба це даремно? Мабуть, цій людині судилося зіграти якусь роль у твоєму житті». Чи міг я уявити тоді, яким дивним чином підтвердиться моє припущення?

— Привіт! Як справи? — знайомий голос порушив перебіг моїх думок. Коли ж я побачив, кому належить цей голос, то так і застиг серед тротуару з одвислою щелепою. Той самий безбарвний суб’єкт наближався до мене, сяючи щонайщирішою посмішкою. Тут я раптом збагнув, звідки він взявся, і від цієї здогадки мені наче морозом сипнуло за шкіру. А вийшов він, виявляється, із дому номер сімнадцять по Дабл’ю-стріт, того самого, де я наймаю дві кімнати на другому поверсі.

— Слухайте-но! Чого вам од мене треба? — сказано, звичайно, грубо, та мені було не до чемності.

Посмішка сповзла з обличчя незнайомця. Він подивився на мене не вороже, але здивовано, пробурмотів «з глузду з’їхав» і пішов, озираючись.

«Ще й вдає, що здивований! Подумаєш, не привіталися з ним! Приперти б його до стінки чи поліцію викликати», — дратувався я все більше й більше, чудово, однак, усвідомлюючи, що провини за ним, власне, ніякої немає, і втручання поліції було б зовсім безглузде.

А потім з’явилася думка, від якої у мене похололо всередині: якщо при всіх чотирьох зустрічах він сам звертав на себе мою увагу, то скільки ж разів я міг просто не помітити його! Схоже, що він супроводжував мене цілий день, лише зрідка перериваючи нагляд спробами контакту.

Не дивно, що настрій у мене вкрай зіпсувався. Ввесь вечір я був похмурий. Навіть Єва закидала мені байдужість та неуважність і все запитувала, чи не болять у мене зуби. Я сказав, що болять. Чи варто хвилювати її всією цією нісенітницею?

А наступного ранку я зустрів його в ліфті, коли підіймався до себе в контору. Він увійшов до кабіни перший і, мабуть, помітивши, що я йду слідом за ним, чекав біля прочинених дверей. Коли я зайшов, він зразу ж натиснув кнопку потрібного мені поверху. «Все знає про мене!» — подумав я, і на мить мені стало лячно. Проте вигляд незнайомця трохи заспокоїв мене. Зіщулившись, він застиг у кутку, на обличчі — розгубленість, а очі занепокоєно бігають, уникаючи мого погляду. «Боїться», — вирішив я і відчув себе певніше. Взагалі, в ньому було щось від скривдженої дитини, з тією лише різницею, що дитячі обличчя рідко бувають такі невиразні. Чи не вчорашнє моє гримання так його збентежило? Навряд. Тут справа складніша.

Хвилин з п’ятнадцять я сидів, з головою пірнувши в роботу й намагаючись ні про що не думати. Моя нескладна праця полягала в… А втім, чи варто говорити, в чому вона полягала? Продаєте ви пиріжки, заправляєте автомобілі чи переписуєте ділові папери — хіба це має значення? В будь-якому разі ви продаєте свій час якійсь фірмі, щоб мати дах над головою, пару сосисок на сніданок та можливість раз або двічі на тиждень піти в кіно чи в якийсь клуб. У будь-якому разі цей час уже не належить вам — ніби ви й не існуєте зовсім. То чи має значення, на що саме ви витрачаєте години, які вам не належать? Все одно ви з нетерпінням чекаєте, поки ці нудні години скінчаться, і ви одержите можливість займатися своїми справами. Якими ж, дозвольте вас спитати, справами? Чи є у вас ці свої справи? Настає дозвілля, і ви або, лежачи на дивані, гортаєте сторінки якогось пошарпаного бестселера, або втупитесь в телеекран, дивлячись ті самі передачі, що й мільйони таких, як ви, або дивитесь ті ж самі фільми в кінозалах, ті ж самі вистави в театрах, чи розпиваєте ті самі напої в барах і перебираєте з приятелями ті самі нудні теревені.

Скажіть, чи зуміли ви, чи пощастило вам бодай раз на віку зробити те, чого не роблять щоденно всі інші? Адже ви так шануєте своє «я». А чи довело це ваше «я» хоч колись-то, що воно справді «Я», особистість, а не безлика сіра часточка одного неймовірно великого «над-Я»? Невже вся ваша індивідуальність зводиться до кольору очей чи волосся? форми вилиць? манери чистити зуби? Але це ж такі дрібниці, що й говорити про них не варт!

Он які дивні думки може раптом навіяти монотонна, до жаху одноманітна робота! Очі, натомлені безперервним глядінням униз, вимагають зміни положення, свавільно підіймаються, націлюючись в якусь вельми віддалену точку, сховану протилежною стіною. Але тут між мною і цією стіною увагу фіксує знайоме, мов нічний кошмар, обличчя. Уявіть, цей тип сидить собі, наче нічого й не сталося, навпроти, там, де повинен сидіти Джеррі, і вдає, що по вуха занурений в роботу. Моя задуманість щезає вмить. Мене проймає злість.

— Слухайте, це місце Джеррі, — кажу я.

Він зовсім зніяковіло бурмоче:

— Ні, він тут більше не працює.

«Ага! Соромишся, негіднику! Мабуть, влаштувався по знайомству, а старого працівника через тебе викинули на вулицю?» Я пригадую, що вчора це робоче місце було вільне.

— Майк! — раптом шепоче він. — Вийдемо на хвилину, мені треба з тобою поговорити.

«Ач, Майк! От нахаба!» — думаю я, проте виходжу за ним у коридор. Зараз я дізнаюся, що йому треба.

— Бачиш, Майк, — стелиться він. — Тільки постривай… Не заперечуй. Розумієш, Майк, я — Джеррі…

— Мені здається, що так жартувати недоречно, — відрізав я.

Він став зовсім нещасний.

— Ти можеш мені не вірити. Мені, власне, це й ні до чого. Та я все-таки постараюсь дещо тобі нагадати. Позавчора в буфеті, подивившись на Ніла Брандта, ти сказав мені… Ти пам’ятаєш, що ти сказав?