Серце Змії - Єфремов Іван. Страница 14

Приголомшені, розходилися люди зі сполучної труби. Погасли вогні в галереї, згасло й зовнішнє освітлення кораблів. Обидва зорельоти, темні, завмерли непорушно поряд один з одним, неначе все живе у них загинуло, закрижаніло в страхітливому холоді і щонайглибшому мороці простору.

Проте всередині кораблів життя, гаряче, допитливе й діяльне, йшло своїм ладом. Безмежно винахідливий людський мозок вишукував нові способи, як передати братам по думці, народжених на планетах віддалених зірок, знання й сподівання, зрощені тисячоліттями безмірних трудів, небезпек та страждань. Знання, які звільнили людину спочатку від влади дикої природи, затим від сваволі дикого суспільного ладу, хвороб і передчасної старості, підняли людей до бездонних височин космосу.

Друга зустріч у галереї почалася з показу зоряних карт. І землянам і мешканцям фторової планети були цілком невідомі малюнки сузір’їв, повз які йшли шляхи кораблів. (Лише на Землі астрономам удалося встановити точне положення блакитного світила: у невеликій зоряній хмарі Чумацького Шляху, біля Тау Змієносця.) Шлях чужого зорельота йшов до зоряного скупчення на північній околиці Змієносця і перетнувся ходом «Теллура», коли той досяг південних меж сузір’я Геркулеса.

У галереї чужих постали якісь ґрати з пластин червоного металу заввишки у ріст людини. Щось закрутилося позаду них, видиме в просвітах між пластинами. Зненацька всі вони зрушились, повернулися ребром і зникли. На місці ґрат показався велетенський порожній простір із сліпучо-синіми кулями супутників фторової планети, що проносилися у віддаленні. Повільно наближалася й вона сама. Широкий синій пояс непроникної хмарності огорнув її екватор. На полюсах і в біляполярних зонах планета світилася сірувато-червоними відблисками, а помірні зони своєю найчистішою білизною були схожі на оболонку чужого зорельота. Тут, крізь слабо насичену парою атмосферу, невиразно вгадувалися контури морів, материків та гір, що чергувалися неправильними вертикальними смугами. Планета була більшою від Землі. Її швидке обертання збуджувало навколо неї потужне електричне поле. Бузкове сяйво витягувалося довгими відростками по екватору в чорноту навколишнього простору.

Затамувавши подих, годину за годиною сиділи люди перед прозорою стінкою, за якою невідомий пристрій продовжував розгортати з вражаючою реальністю картини фторової планети. Люди Землі побачили лілові хвилі океану з фтористого водню, що омивали береги чорних пісків, червоних стрімчаків і схилів зазубрених гір, які світилися блакитним місячним сяйвом. Ближче до полюсів навколишнє повітря синіло все більше, ставало глибшим і чистішим темно-блакитне світло фіолетової зорі, навколо якої швидко неслася фторова планета.

Гори тут піднялися округлими банями, валами, плоскими здутостями з яскравим опаловим блиском. Сині сутінки лежали в глибоких долинах, що прямували від полярних гір до фестончастої смуги морів на півдні. Великі затоки диміли опалесцюючим покровом блакитних хмар. Гігантські споруди з червоного металу і якогось трав’яно-зеленого каміння обрамляли край морів, безконечно довгими вервицями виповзали по вертикальних долинах до полюсів. Ці титанічні скупчення споруд, помітні з величезної висоти, розділялися широкими смугами густої рослинності з зеленкувато-блакитним листям або плоскими куполами гір, що світилися зсередини, немов опали чи місячні камені Землі. Круглі шапки криги із замерзлого фтористого водню на полюсах здавалися коштовними сапфірами.

Сині, блакитні, лазурові, лілові барви переважали повсюди. Саме повітря наче було пронизане блакитнуватим світінням, немов слабкий розряд у газовій трубці. Світ чужої планети здавався холодним і незворушним, мовби видіння в кристалі — чисте, далеке й примарне. Світ, у якому не відчувалося тепла, пестливої різноманітності червоних, оранжевих і жовтих кольорів Землі.

Ланцюги міст виднілися в обох півкулях планети, у зонах, що відповідали полярній і помірній зонам Землі. До екватора гори ставали все гострішими й темнішими. Зубчасті піки стриміли з каламутної від випарів поверхні моря, ребра хребтів простягалися в широтному напрямі, облямовуючи тропічні області фторової планети.

Там щільними масивами кублилася синя пара: від нагріву блакитної зірки фтористий водень легко випаровувався й насичував атмосферу, підступав колосальними хмарними стінами до помірних зон, згущувався й каскадами лився назад у теплу екваторіальну зону. Греблі, гідні гігантів, загнуздували стрімливість цих потоків, що були замкнені в арки і труби й служили джерелом енергії силових станцій планети.

Нестерпним блиском сяяли поля величезних кристалів кварцу — вочевидь, кремній відігравав роль нашої солі у водах фтористоводневого моря.

Міста на екрані наближалися. Їхні обриси різко вимальовувалися у холодному блакитному світлі. Всюди, куди сягало око, вся площа населених зон планети, за винятком таємничої екваторіальної області, що потопала у блакитному молоці випарів, була облаштована, змінена, покращена руками і творчою думкою людини. Значно сильніше змінена, ніж наша Земля, яка ще зберегла недоторканими величезні площі заповідників, стародавніх руїн чи покинутих виробок.

Праця незчисленних поколінь мільярдів людей виростала вище гір, обплітала всю поверхню фторової планети. Життя панувало над стихіями бурхливих вод і густої атмосфери, пронизаної убивчо сильними променями блакитної зірки і неймовірно потужними зарядами електрики.

Люди Землі дивилися не відриваючись, і свідомість мовби роздвоювалася: в пам’яті одночасно виникало видиво своєї рідної планети. Не так, як уявляли собі батьківщину стародавні предки, в залежності від місця свого народження й життя: то рівнинами просторих полів і сируватих лісів, то кам’янистими сумними горами, то радісно виблискуючими в теплому сонці берегами прозорих морів. Вся Земля в різноманітності своїх кліматичних зон — холодних, помірних і жарких країв — проходила перед мисленим зором кожного астрольотчика. Безмежно прекрасними були і сріблясті степи — області вільного вітру — і могутні ліси з темних ялин і кедрів, білих беріз, крилатих пальм і гігантських блакитнуватих евкаліптів. Туманні береги північних країн у стінах замшілих скель і білизна коралових рифів у блакитному сяйві тропічних морів. Владно-холодне, пронизливе виблискування снігових хребтів і примарний, хисткий серпанок пустель. Ріки — величаві, повільні й широкі або такі, що несамовито мчать табунами білих коней по крупному камінню ущелистих русел. Багатство барв, розмаїття кольорів, блакитне земне небо з хмарами, мов білі птиці, сонячна спека і понура, дощова хмур, вічні переміни пір року. І серед усього цього багатства природи — ще більш велика різноманітність людей, їх краси, прагнень, справ, мрій і казок, горя і радості, пісень і танців, сліз і туги…

Та сама могутність осмисленої праці, що вражає винахідливістю, мистецтвом, фантазією, прекрасною формою повсюди: у спорудах, заводах, машинах, кораблях.

Можливо, чужі також бачать своїми величезними розкосими очима значно більше від землян у холодних блакитних фарбах своєї планети, а в переробці своєї більш одноманітної природи пішли далі від нас, дітей Землі? Назрівала здогадка: ми, створіння кисневої атмосфери, у сотні тисяч разів більш звичайної в космосі, знайшли і знайдемо ще величезну кількість придатних для життя умов, знайдемо, зустрінемося, поєднаємося з братами — людьми з інших зірок. А вони? Породження рідкісного фтору з їх незвичайними фтористими білками і кістками, кров’ю з синіми тільцями, що поглинали фтор, як наші червоні — кисень?

Ці люди замкнені в обмеженому просторі своєї планети. Певно, вони давно вже мандрують у пошуках собі подібних або хоча б планет з придатною для них атмосферою із фтору. Але як їм знайти в безоднях Всесвіту такі рідкісні перлини, як пробитися до них через тисячі світлових років? Такий близький і зрозумілий їх відчай, велике розчарування при зустрічі з кисневими людьми, імовірно, не вперше.

У галереї чужих ландшафти фторової планети змінилися видом колосальних споруд. Укоси нахилених всередину стін скидалися на будівлі тибетської архітектури. Ніде не було прямих кутів, горизонтальних площин — форми плавно вигиналися, переходячи від вертикалі до горизонталі гвинтоподібними чи спіральними поворотами. Вдалині виник темний отвір, за обрисами схожий на скручений овал. Коли він виріс, наближаючись, стало видно, що нижня частина овала являє собою спірально вигнуту широку дорогу, яка піднімалася і була заглиблена в темряву гігантського входу в будівлю завбільшки з ціле місто. Оправлені в червоне великі блакитні знаки, що здалеку нагадували хвильові брижі, виднілися над входом. Вхід наближався. У глибині його ставало видно слабо освітлений гігантський зал зі світними, мов флуоресціюючий плавиковий шпат, стінами.