Година Бика - Єфремов Іван. Страница 107

ЕПІЛОГ

Давно скінчилася «зірочка» пам’ятної машини — фільму про експедицію на Торманс, а учні сиділи, закам’янівши від вражень. Вчитель не тривожився за міцну психіку дівчат і юнаків Ери Рук, які Зустрілися, і дав їм пережити побачене. Першими отямилися Кімі й Пуна, завжди найспритніші.

— Я зістарилася на тисячу років! — вигукнула Пуна. — Який страшний світ! І в ньому живуть наші земні люди. Я почуваю себе отруєною, і надовго. Можливо, мені не можна дивитись інферно?

— Не зістарилась, а порозумнішала, — посміхнувся їй учитель. — Розумнішати завжди нелегко. Тепер ви стаєте дорослішими, якщо усвідомили, що пізнання, яким вона їх подає зовсім не для того, щоб набити ваші голови простою сумою законів і фактів. Це коридор необхідності, через який треба пройти кожному, щоб випрямити свої інстинкти, навчитися почуттів суспільної свідомості й передусім обережності в діях і делікатності у поводженні з людьми. Коридор дуже вузький і незручний для проходу.

— Тепер я все розумію, — погодилась Пуна, — і навіть охоронні системи, які здавалися непотрібними. Це абсолютно необхідно! Чим складніша структура суспільства, тим швидше воно може зірватися в інферно. І ще, — заквапилася дівчина, — все: думки, вчинки і мрії — мусить зменшувати страждання і збільш шувати свободу решті людей.

— Так, ти маєш слушність! — хвилюючись, сказав Кімі. — У мене інше, дуже дивне враження. Земля стала в тисячу разів любішою і прекраснішою. Я зараз зрозумів, який затишний наш дім у нескінченності світу й чого варто було його Утворити. Але все це ніби тонка завіса, що приховує позад себе безодню пітьми і в минулому людства, і в долі планет. Я буду істориком, як вона, і працюватиму в Академії Горя й Радості.

— «Вона» — це Фай Родіс, — звичайно? — запитав учитель.

— Так! — гордо відповів Кімі. — І ви пересвідчитесь, що я не помиливсь у виборі.

— Внучка Фай Родіс вчиться у школі третього циклу у південній півкулі, біля Дурбана, — лукаво сказав учитель.

— Як? — спалахнув Кімі.

— У Фай Родіс залишилася на землі дочка, яка стала дружиною сина Гріф Ріфта. У них донька й син, — пояснив учитель, — є нащадки й інших зорелітників. Я знаю про синів Чеді й доньок Евізи, котрі з’явилися на світ уже після повернення їх з Торманса, — додав він.

— Хоча одна повернулася з фізичною раною і, мабуть, обидві— з душевними, — зауважила Дальве. — Не можна безкарно пройти через інферно, як довелося їм обом. Мені вперше стало страшно, коли я зрозуміла, наскільки крихка людська культура. Вони, тормансіани, досягли космосу, подолали величезний простір, доля дала їм гірку планету…

— Так! І, пограбувавши її, скотилися до темної безодні, в інферно, вбиваючи й озлобляючись, — додала приглушеним від хвилювання голосом Іветта.

— Все у них створене, ніби в Тамасі. Яскрава індивідуальність, великі можливості замість служіння суспільству роблять з людини відлюдькуватого егоїста, який навіщось сам себе підносить, — сказала мрійлива Кунті.

А Міран, ще похмуріший, ніж завжди, додав:

— Я сприйняв усю глибину падіння тормансіан, коли з’ясувалось їхнє ставлення до художників. Вони не розуміли, що люди мистецтва по крихтах відвойовували у смерті в часі, у розкиду в просторі красу, мрію, ідеал нездійсненного, але можливого, утворюючи сходи підйому з інферно, геть від розмитих почуттів і миттєвого щастя природи.

— Чудово сказано, Міране, — похвалив учитель. — Саме в тому, щоб допомагати піднятися з інферно, і є призначення художника. Без цього існує лише сліпий талант, хоч би яким великим він був. Спектр чарівності природи: звіряча сила тіла, почуття безконтрольного привілля, круговерть вічного кочів-ництва, полювання, битви, «злі» чари темної пристрасті-все, що складає анімальну сутність диких синів і дочок Землі. Цим могутнім і давнім чарам ви протиставите світ і безмежний всесвіт ноосфери — поверх темних глибин переможеного самим собою «я».

— А що сталося далі з екіпажем «Темного Полум’я» тут, на Землі? — запитала Пуна.

— Ви прочитаєте про це в багатьох романах, побачите в кількох фільмах, присвячених подальшій долі тих, хто повернувся, — відповів учитель.

— Ми говоримо про тих, хто повернувся, — сказав Кімі, — а що трапилося на Тормансі? Чи відома доля Віра і Таеля? Невже зореліт полетів одразу після загибелі Родіс, покинувши все напризволяще? Не могли наші люди вчинити так!

— Не могли! — погодився вчитель. — І я чекав цього запитання. Ось додаткова «зірочка», записана на «Темному Полум’ї». Вона ч коротка. Раджу подивитись-її негайно, доки жива пам’ять про пережите…

Вір Норін за хвилину до катастрофи переключився на зореліт і бачив усе у бічному створі його екрана так само, як і Таель, — через дев’ятиніжку Евізи, взяту із святилища.

Таель впав на кам’яну підлогу будинку, де він чекав Родіс. Дзвін СДФ примусив його підвестися. Вір Норін вимагав, щоб йому негайно добули чорний балахон з каптуром, як у карателів.

— Що ви робитимете, Вір? Родіс, єдиної у всесвіті Фай Родіс більше немає!

— Але є апарат, який її вбив! Я не сумніваюся, що він лише один. Інакше вони вбили б одночасно нас обох. Таель, будьте землянином! Дійте! Я йду до вас.

Сю-Те, заплакана, в розпачі, але не зламана, залишилася чекати Вір Норіна у руїнах старовинної садової будівлі під охороною дев’ятиніжки.

Коли Вір Норін прибіг до лабораторії імені Зет Уга, Таель уже роздобув костюм нічного карателя. Вір Норін спустився до підземелля. Проминувши галерею, яка вела до п’ятого храму, він упевнено вийшов на майдан до пам’ятника Всемогутньому Часу. Біля головних воріт храму «лілові» у звичайній своїй формі розганяли натовп розбуджених вибухом обивателів. Вір Норіна злякано сахалися зустрічні, а двох карателів, що чергували на воротах, він примусив себе не бачити. По саду нишпорили ледь помітні постаті, які когось вистежували. Вір Норін подумав про проникливість і швидкість мислення Фай Родіс, яка врятувала від великої небезпеки ядро сил опору Торманса, що зароджувалися.

Метушня чорних карателів полегшила завдання. Ніким не помічений, Вір досяг п’ятого храму і, добре знаючи його розташування, піднявся західними сходами до верхнього коридора, де все ще юрмилося не менше півсотні чорних. Повільно, ніби ненароком, просуваючись уздовж стіни, астронавігатор чув уривки фраз, які складалися в ясну картину:

— Чого чекаємо? Ось сам приїде… А другого зловили?.. Прикінчили? Ех, втрачаємо час! Хіба не бачиш — цей, чий апарат, убив себе!

Біля апарата, наполовину засунутого в кімнату Родіс, лежав труп без голови. Очевидно, винахідник, не бажаючи більше служити володарям, підставив голову під убивчий промінь.

— Гей ти, там! Чого лізеш? Іди сюди! — гукнув до Вір Норіна чоловік, що розпоряджався тут.

На балахоні в нього була нашита срібна змія.

Вір Норін спокійно наблизився, пронизуючи поглядом темряву прорізів балахона.

— Так, правильно, я наказав тобі стояти тут! Нікого не підпускати до машини, бо загинеш повільною смертю в кислотній бочці!

Вір Норін вклонився, став біля машини, сутулячись, щоб приховати свій зріст. Вибравши хвилину, він порозсовував у різних місцях апарата чотири з’єднані дротами кубики, постояв трохи й вийшов тим же шляхом, яким пробрався сюди.

На подив і страх карателів, апарат, що ретельно охороняли, раптом почав сам по собі розжарюватися, викликав пожежу, яку ледве загасили. Залишився потворний кострубатий зливок металу, схожий на скульптури минулих часів. Ген Ші скаженів, наказавши висадити в повітря дім, де жив Вір Норін. Замінована за всіма правилами інженерного мистецтва будівля обвалилася, викликавши паніку в усьому районі. Вона поховала б під своїми руїнами не Вір Норіна, але й не менше трьохсот мешканців, якби вони не були завчасу відправлені посланцями Таеля. Інженер знав своїх володарів і їхню страхітливу зневагу до людського життя…