Година Бика - Єфремов Іван. Страница 43

Одного вечора Гріф Ріфт сидів перед пультом персональних сигналів, поставивши лікті на поліровану дошку й підперши кулаками важку голову. Позад нього зненацька і безшумно з’явився Соль Саїн.

— Що ви бродите, Соль? — не повертаючись, запитав Ріфт. — Неспокійно на душі?

— Я — мов бігун, що віддав усі сили ривку, а його задовго до фінішу раптом спинили. Важко витримати вимушене неробство.

— Ви займаєтесь упакуванням одержуваної інформації?

— Марна робота. Нам так мало вдається добути щось путнє. Біда в тому, що тормансіани не співробітничають з нами, а інколи й просто заважають.

— Зачекайте-но ще трохи. Ми налагодимо зв’язок насамперед з людьми, а не з установами влади.

— Коли б швидше! Так хочеться зробити для них щось добре. І встигнути якомога більше. А зараз — хоч починай курити якийсь легкий наркотик.

— Ой, що ви кажете, Соль!

Інженер Соль Саїн підняв голову, і зелені вогники надали нездорового відтінку його сухому обличчю, туго обтягнутому гладенькою шкірою.

— Може, це неминуче в наших умовах?

— Що ви маєте на увазі, Соль?

— Безсилля. Не можна пробити найміцнішу з усіх стін — стіну психологічну, якою оточили нас…

— Але чому не можна? Я б на вашому місці усі свої знання і талант конструктора використав, щоб виготовити найнеобхідніші інструменти для жителів Торманса. Вони їм дуже потрібні.

— І що, по-вашому, найнеобхідміше?

— Індикатор ворожості і зброя. І те й інше гранично мініатюризоване, до розміру ґудзика, виглядає як маленька пряжка чи жіноча сережка.

— І зброя?

— Авжеж. Від бомбочок УБТ до променевих пронизувачів.

— УБТ? Ви можете думати про таке і водночас вважати аморальним моє безневинне бажання закурити? Скільки життів забрав УБТ дві тисячі літ тому в нас, та й на інших планетах!

— А скільки врятував, розгромивши орди вбивць?

— Я не можу погодитися з вами. Це було необхідним у ті часи, і ми знаємо про те лише з книжок. Я не можу… — Соль Саїн замовк, бачачи, як несподівано випростався командир.

Ліве верхнє зелене вічко померкло, двічі блимнуло й знову засяяло рівним світлом. Зосереджене обличчя Гріф Ріфта проясніло, великі, інстинктивно стиснуті кулаки обм’якли. Соль Саїн з полегкістю зітхнув.

Обидва довго мовчали.

— Ви дуже любите її, Ріфт? — Соль Саїн доторкнувся руки Гріф Ріфта. — Я запитав не з цікавості, — твердо сказав він, — адже я теж…

— Хто? — видихнув Ріфт.

— Чеді! — відповів Соль Саїн, помітивши тінь здивування, яка промайнула в погляді командира, і додав: — Так, маленька Чеді, а не чарівна Евіза!

Ріфт дивився на лівий верхній вогник, обережно торкаючись пальцями зовнішнього ряду кнопок на пульті, ніби піддаючись спокусі викликати на зв’язок столицю Торманса.

— Приреченість Родіс віддаляє її від мене, а за моєю спиною теж тінь смерті. — Ріфт підвівся, пройшовся кілька разів по кабіні й наблизився до Соль Саїна з ледь помітним занепокоєнням.

— Є давня пісенька: «Я не знаю, що чекає в темноті попереду, і назад оглянутись боюсь!»

— I ви, дорікаючи мені в слабкості, робите таке зізнання?

— Так, тому що дорікаю собі теж, А ще й вибачаю.

— Але якщо вони посміють…

— Я сказав їй, що розрию всю планету на кілометр глибиною, а її внайду.

— I вона заборонила?

— Звичайно! «Ріфт, хіба ви зможете це зробити з людьми?» — командир намагався передати інтонацію Фай Родіс, докірливу й сумну. — «Ви не посмієте вдаватись навіть до найменшого насильства…»

— А прямий напад на «Темне Полум’я»? — запитав Соль.

— Інша річ. Третій закон Ньютона вони вже осягнули на досвіді. І шкода, що в цьому суспільстві він не здійснюється при індивідуальному насильстві. Все їхнє життя було б куди щасливішим і простішим…

— Так ось навіщо зброя!

— Атож!

— Але якщо її одержують усі?

— Дарма. Кожен буде знати, що ризикує головою, і двадцять разів подумає, перш ніж вчинити насилля. А коли подумає, то навряд чи це зробить.

Верхнє ліве вічко на мить погасло, спалахнуло і блимнуло кілька разів.

З полегкістю всміхнувшись, Ріфт метнувся до пульта, увімкнув систему крайових частот. Малий екран допоміжного ТВФ слухняно засвітився, чекаючи імпульсу. Гріф Ріфт перекрив зворотний зв’язок і звернувся до Соль Саїна:

— Мене стривожило, мені здалося… Але я згадав про умову з Фай Родіс. Якщо вона захоче порадитись, то подасть сигнал, коли я буду чергувати.

Соль Саїн рушив до виходу.

— Залиштесь! Я не жду секретів, тих вічних і милих секретів, єдиних, що вціліли ще на нашій Землі, — зажурено сказав Ріфт.

Соль Саїн стояв у нерішучості.

— Можливо, з нею буде Чеді, — кинув Ріфт. Інженер-обчислювач повернувся й сів у крісло.

Чекати довелось недовго. Екран спалахнув фіолетовим відтінком газосвітлових ламп планети Ян-Ях. У фокусі виник невеликий квадратний сад на заломі зверненої до гір частини палацу. Гріф Ріфт знав, що цей сад відведено для земних гостей, і не здивувався, побачивши Фай Родіс в одному скафандрі. Поруч з нею ішов тормансіанин з густою чорною бородою — у ньому Ріфт упізнав інженера Таеля. Соль Саїн злегка підштовхнув командира, показуючи на СДФ, які стояли в двох протилежних кутках саду. «Екрановано для розмови віч-на-віч, — здогадався Ріфт, — але тоді навіщо я?» Відповідь на це запитання прийшла не відразу. Фай Родіс не дивилась у бік зорельота і поводилася так, ніби не здогадувалася, що передавач СДФ працює, хоча насправді сама його ввімкнула.

Вона йшла з похиленою головою, задумливо слухаючи інженера. Зорелітники, які мало говорили мовою Ян-Ях, розуміли її лише почасти. Шелестіла на вітрі висока трава, похитувались дикорослі, розгорнуті віялом кущі, і важкі диски темно-пурпурових квітів хилилися на пружних стеблах. Невеличкий сад був сповнений неспокою мінливого життя, яке особливо відчувалося з недоступної навіть космічним силам пілотської кабіни корабля.

Сад огортало кільце пітьми. На Тормансі нічне освітлення зосереджувалось у великих містах, важливих транспортних вузлах і на заводах. На всій іншій території планети темрява, панувала півдоби. Невеликий і віддалений супутник Торманса ледве розсіював морок. Поодинокі зорі збоку галактичного полюса підкреслювали чорноту неба. В напрямку центру Галактики тьмяно світилася суцільна пляма зоряного пилу, яка сумно згасала в космічній безодні.

Фай Родіс розповідала тормансіанові про Велике Кільце, яке допомагає земному людству ось уже близько півтори тисячі років, підтримує віру в могутність розуму і радість життя, розкриває неосяжність космосу, застерігає від сліпих пошуків і тупиків на шляху. А тепер те, що раніше проходило зримо, але не втілювалось на екранах зовнішніх станцій Землі, з розкриттям таємниці спірального простору і появою зорельотів Прямого Променя стало близьким.

— Настала Ера Рук, які Зустрілись, і ось ми тут, — закінчила Родіс. — Якби не Велике Кільце, довелося б чекати мільйони літ, перш ніж ми, дві планети, населені людьми Землі, знайшли б одна одну.

— Людьми Землі! — вигукнув приголомшений інженер.

— Хіба ви не знаєте? — насупилась Родіс. Вважаючи Таеля наближеною до Ради Чотирьох особою, вона думала, що йому відома таємниця трьох зорельотів і підземелля в палаці. Насправді ж інженер Хантеело Толло Фраель виявився першим із трийменних тормансіан, яким відкрилася таємниця Ради.

Таель безгучно ворушив губами, силкуючись щось сказати. Родіс приклала долоні до його скронь, і він з полегкістю зітхнув.

— Я порушила обіцянку, дану вашому володареві. Але я навіть не здогадувалася, що завідуючий інформацією всієї планети не знає її справжньої історії.

— Ви, я бачу, не усвідомлюєте до кінця, яка прірва відділяє нас, звичайних людей, від тих, хто нагорі і хто їм прислуговує.

— Така ж, як між «джи» — довгоживучими, і «кжи» — короткоживучими, тими, хто не здобуває освіти і приречений до передчасної смерті?

— Більша. «Кжи» можуть поповнити знання самостійно й зрівнятися з нами в розумінні світу, а ми без надзвичайних обставин ніколи нічого не дізнаємось, окрім того, що нам дозволено згори.