Година Бика - Єфремов Іван. Страница 53

Тонкий, міцний, немов сталева пружина, стовбур ледь похитувався від роботи підіймального двигуна.

Тівісу захопила ця пригода. Після курних доріг і тісних міст вона вперше опинилась на п’янкій висоті. Тонкий стовбур посилював відчуття небезпеки, а невизначеність становища, з якого треба було виходити, напружуючи для цього сили розуму й тіла, спокушала…

Ген Атал видерся ще вище. З густого листя почувся його радісний вигук:

— Так і є!

— Що є? — запитав Тор Лік.

— Повітряна течія, стійкий вітер!

— Певна річ! Якщо тільки по це ми лізли сюди, то слід було спитати мене.

— Як же тобі вдалося без приладів виявити повітряну течію?

— А ви звернули увагу на підвищену вологість крон?

— Так, справді. Тепер усе зрозуміло! Ось чим пояснюється величезна висота дерев. Вони тягнуться до постійного струменя повітря, яке проходить над горами, несе вологу в безвітряній країні… Все чудово. Піднімайтеся сюди, витягнемо СДФ і готуватимемо планер.

— Планер?

— Ну, звичайно. Я передбачив можливість переправи через ущелини, річки чи морські затоки.

Щільний зеленувато-брунатний покрив виднівся метрів на сто нижче вежеподібної крони дерева, яке вподобали мандрівники. В напрямку екватора й осьового меридіана (Тівіса не раз говорила, що не може звикнути до «вертикального» екватора Торманса і його «горизонтальних» меридіанів) лісові хащі обрізалися сіро-фіолетовими урвищами гір. За ними була колись велика річка, що протікала по родючій рівнині Мен-Зін, і одне з найдавніших міст планети Кін-Нан-Те. Земляни сподівалися дістатись до Нан-Те й викликати туди літак.

Ген і Тор заходилися розгортати величезні полотнища тонкої плівки, напинаючи її на рами з ниток, які швидко тужавіли в повітрі.

Тівіса заряджала інформаційні котушки новими спостереженнями. Коли зійшло сонце, земляни спустились нижче й сховались у листі, очікуючи посилення повітряних потоків. Від грубого, гач-коподібно зігнутого листя віяло запаморочливим запахом, що сушив горло.

— Доведеться одягнути маски, — порадила Тівіса.

Чоловіки скорились, і дихати стало легше. Тор Лік прихилився до стовбура, зачаровано дивлячись на Тівісу. Вона вмостилась у розвилці гілки, простягнутої як долоня гіганта, і спокійно працювала, розмірено погойдуючись на трьохсотметровій висоті, ніби все своє недовге життя лазила по деревах.

Ген Атал роздав патрончики з їжею і замислився.

— Не можу забути про череп, що його вивергнуло страховисько, — раптом сказав він. — Невже ці звірі-людожери?

— Можливо, — відповіла Тівіса. — Схоже, що вони харчуються трупами. Зверніть увагу на дві особливості, які ніби виключають одна одну. Завбільшки ці тварини як великий хижак, а зуби в них хоч і могутні, але короткі й тупі. Очевидно, це найбільші з тих земних тварин Торманса, які вціліли тому, що змінили рід харчування. Сталося це в період катастрофи, в Століття Голоду, коли було багато трупів, якщо тільки самі люди не суперничали з цими тваринами в поїданні їхньої їжі.

— Жахливі речі ви говорите, Тівісо, — скривившись, сказав Ген Атал.

— Природа виходить із своїх тупиків найбезжаліснішими шляхами. Канібалізм перестає бути забороненим при низькому розвитку психіки та інтелекту, коли наказ голодного тіла затьмарює почуття й паралізує волю.

Тор Лік випростав стомлені ноги.

— Якщо людину з’їли, то околиці не зовсім безлюдні.

— Тупорилі хижаки можуть пробігати великі відстані. До того ж ти хіба забув, що нам недавно говорили в Біологічному інституті?

— Про бродячих людей і цілі селища, які приховуються в глушині? — згадав Тор Лік. — Може, це і є небезпека, про яку нас застерігали?

— А можливо, вони мали на увазі лімаїв чи цих, — Тівіса показала вниз і жбурнула туди порожній патрончик.

У відповідь пролунало розкотисте ревіння.

— Все-таки дивно, що нас не попередили, — сказав Тор Лік. — Чи вони самі нічого не знають?

— Важко повірити! — заперечила Тівіса. — А й справді, дивно. Може, в заповідних лісах давно ніхто не бував?

— Як немає потягу до природи, то її це можливо, — відповів Тор. — Тут від природи лишилися тільки уривки, і то суто утилітарного призначення, без глибини, внутрішньої душі, складних взаємозв’язків. Який тут може бути до неї інтерес!

— Як же так! — здивувався Ген. — Ви відвідали десяток заповідників, і невже ніщо не зацікавило вас, не захопило хоч би своєю незвичайністю?

— Нам показали п’ятнадцять заповідників, — сказала Тівіса.

— Тим більше. І в усіх, мабуть, щось знайшли? І людей, нащадків тих, які ревно оберігали природу в усіх кінцях планети?

— Ген, зрозумійте, що всі заповідники Торманса — це нові насадження на місці знищених лісів і степів, у яких не збереглося прадавніх рослин, так само як не збереглися деякі види тварин, що вціліли в зоологічних садах, виродились, а згодом знову повернулись до штучно-дикого життя серед насаджених правильними рядами рослин. А ми не бачили жодного по-справжньому великого дерева!

— Так, значить, ми з вами перші відвідувачі на острівці давньої природи Торманса! Однак не хотілося б мені більше тут залишатися. Трьох днів цілком достатньо.

— Годі, Ген! Чекати нічого. Можливо, ми ще повернемося сюди на гвинтольоті, щоб вистежити верескунів, — сказала Тівіса.

Вітерець слабо зашелестів листям. Земляни квапливо зібрали другий ромбічний планер з майже невагомої плівки, приєднали турбокоробки із складними повітряними гвинтами. Енергії в них вистачало всього на дві-три хвилини зльоту. Ген та двоє СДФ стали екіпажом першого ромба. Тівіса, Тор і третій СДФ розташувались на каркасі другого планера. Завертілися гвинти, ромби один за одним зісковзнули з верхівки дерева й повільно попливли над килимом сплетених крон у бік гір. Ген Атал з полегкістю зітхнув. Поки крутилися гвинти, планери досягли галявини лісу і, підхоплені висхідним потоком, долетіли до другого уступу гір. Прямовисні темно-бузкові стіни високих плоскогір’їв не можна було подолати при слабких повітряних течіях. Ген Атал спрямував планер у широкий прохід, що розтинав стрімкі скелі.

На подив землян, вони опустилися серед пагорбів затверділої глини, поряд з непоганою дорогою, лише де-не-де пошкодженою осипами та розмивами.

Тор Лік хотів скласти свій планер, та Ген махнув рукою.

— Заряди в турбокоробках витрачено, дріт затвердів, і його не зігнути. Марний вантаж.

Астрофізик з жалем подивився на величезне ромбічне крило, що простерлося на схилі пагорба, й рушив до дороги.

Підйом по спекотливій ущелині зайняв кілька годин. Зем. ни зупинилися на відпочинок у затінку крутого урвища.

— Дорогою ми можемо йти і вночі, — сказав Тор Лік і сі надувати тонесеньку подушку.

— Хотілося б дістатись до перевалу ще засвітла, — спрокі ла завважив Ген Атал. — Подивимося, що там, за горами. Які. дорога краща, то поїдемо на СДФ.

— Чудово! — погодився Тор Лік. — Хто не любить кататися на СДФ! А Тівіса ще в школі славилася вправністю в цьому спорті… До речі, де вона? — спохопився астрофізик.

— Подорож по Тормансу дається взнаки, — спокійно відповів Ген Атал, — всіх нас час від часу спостигають напади марної тривоги. А Тівіса — он, — він показав на високий стрімчак із пластів піщаника і м’якої білястої глини. Стрімчак здіймався круто, розколотий тріщинами і завалений брилами, схожий на руїни титанічних сходів. Крихітна постать виблискувала в променях червоного світила, Тівіса спритно стрибала з виступу на виступ величезної кручі.

Тор і Ген помахали їй, кличучи в затінок обриву, Тівіса ж енергійно манила до себе.

Тор Лік підвівся і з жалем поглянув на свою м’яку подушку.

Проте коли зорелітники побачили уламки великих чорних товстих кісток біля підніжжя стрімчака, від їхньої розслабленості не лишилося й сліду. Тівіса стояла на уступі, де з-під відваленої брили виднілися кістяки великих тварин. Трохи далі з піщаника виступав напівзруйнований величезний череп ще одного звіра. Товстий уламок чи то рога, чи бивня стирчав з кручі, ніби ще загрожував ворогам.