Година Бика - Єфремов Іван. Страница 98

Вір знав розпорядок життя Родіс. Вона повинна була бути нагорі. Справді, на виклик його СДФ Родіс відгукнулася майже негайно. Вона з’явилася на імпровізованому екрані кам’яної плити не в тому чорному тормансіанському вбранні, яке звичайно носили у Сховищі Історії, а в короткій білій сукні з блакитною оздобою.

— Ух! — вихопивсь у тормансіанина вигук чи то подиву, чи захвату.

Астронавігатор розповів про «кжи», який шукає зустрічі на прохання Евізи Танет. Родіс покликала Гзер Бу-яма до освітленого поля передавача, кілька секунд вдивлялась у нього й сказала:

— Приходьте!

— Коли і як?

— Хочете зараз? Ідіть, не привертаючи уваги, до пам’ятника Всемогутньому Часу, поверніть праворуч від нього, до восьмого будинку по вулиці Останньої Війни. Скільки часу вам потрібно? Я чекатиму вас і проведу до себе.

Родіс вимкнула зв’язок, і Вір Норіс негайно погасив свій СДФ.

— Оце здорово! — зраділо вигукнув «кжи». — Як усе просто виходить у справжніх людей! Гаразд, кланяйся Евізі Танет! Шкода, що я її більше не побачу.

— Чому ж? Коли прийдете до Родіс, попросіть її з’єднати вас із зорельотом і викликати Евізу Танет.

— Невже? А про що я буду з нею говорити? — раптом злякався «кжи».

— Та хоч подивитесь на неї.

— Ага. Ух, спасибі, друже! Мені час. — Тормансіанин подав руку й міцно потис долоню Вір Норіну.

Той усміхнувсь. Отримати подяку від жителя столиці Ян-Ях було нелегко.

Тепер, навіть якби астронавігатор вдруге заблукав у провулках старого району столиці, його привів би до місця гострий слух землянина. Собачий гавкіт чувся здалеку, оскільки пси були погано виховані, як і їхні господарі.

Сю-Те вибігла до передпокою, почувши клацання замків. З вигуком «Дякую, дякую!» — вона кинулася до Вір Норіна й раптом завмерла, переможена сором’язливістю. Виявляється, їй уже дістали шматочок голубої пластмаси з потрібними знаками й штампами, який давав право на проживання в столиці.

Вір Норін зрадів, почувши своєрідний голос дівчини, нижчий, ніж гортанні фальцетні голоси тормансіан, але вищий і дзвінкіший, ніж грудні меццо-сопрано жінок зорельота. Сю-Те з материнською турботою жінок Ян-Ях, зобов’язаних передусім годувати чоловіка, приготувала вечерю із запасів господаря і засмутилася, дізнавшись, шо Вір Норін вечорами нічого не їсть, а тільки п’є, і то якийсь особливий напій. Якби зорелітник знав, як важко приготувати страву тормансіанам на їхніх примітивних нагрівальних приладах, він постарався б що-небудь з’їсти. Але, нічого не знаючи про гарячі плити і вічно забруднені каструлі, він спокійно відмовився від їжі. Дівчина попросила дозволу прийти до нього, коли він відпочине. У неї є дуже важливе питання.

«Важливе питання» було поставлене, ледве вона з’явилась на порозі, і Вір Норін, не зміг ухилитися чи лукавити під відкритим поглядом, який усією душею вимагав правди.

— Так, Сю-Те, я не мешканець Ян-Ях, а зовсім з іншої, дуже далекої планети Земля. Так, я з того самого зорельота, про який ви чули, але ми, як бачите, не банда космічних розбійників і шпигунів. Ми однієї крові, наші спільні предки понад дві тисячі років тому жили на одній планеті — Земля. Ми всі звідти, а зовсім не з Білих Зірок.

— Так і знала! — з гордою врочистістю вигукнула Сю-Те. — Ти зовсім особливий, і я одразу зрозуміла це. Тому легко й радісно з тобою, як ніколи ще не було у моєму житті! — Дівчина стала навколішки, схопила руку астронавігатора, притиснула до щоки й завмерла, закривши очі.

Вір Норін з ніжною обережністю забрав руку, підняв маленьку тормансіанку і посадовив у крісло біля себе.

Він розповів їй про Землю, про їхню появу тут, про загибель трьох землян. У СДФ було декілька «зірочок» для найпершого знайомства з життям Землі.

Так почалися їхні спільні вечори. Нестримна цікавість і захоплення милої слухачки надихали Вір Норіна, відганяючи передчуття, які бентежили його віддавна, що він не побачить більше рідну, невимовно любу Землю.

Від перших хвилин висадки на Торманс він кожною клітинкою відчував недобру психічну атмосферу. Повсякчасна недоброзичливість, підозра й особливо безглузда смішна заздрість змагалися з бажанням будь-якою ціною виділитись із загальної маси. Останнє земляни пояснювали відгуком колишнього колосального примноження народу, в мільярдах якого тонули особистості, утворюючи безіменний і безликий океан. Психічна атмосфера Ян-Ях уподібнювалась поганій воді, до якої іноді потрапляє необережний купальник. Замість спокою і свіжості приходить відчуття відрази, сверблячки, бруду. У давнину на Землі такі місця називали «злою водою». Всюди, де річки не текли із сонячних гір, де струмки не оновлювались джерелами, лісами й чистим дощем, а, навпаки, застоювались у болотах, мертвих рукавах і замкнутих бухтах, вбираючи в себе рештки загниваючого життя. Так і в психічній атмосфері — тисячолітній застій, тупцяння на місці, накопичення недобрих думок і застарілих образ призводить до того, що зникає «свіжа вода», ясні почуття і високі цілі, там, де немає «вітру» пошуків правди й прощення невдач.

Очевидно, перебування в поганій «психічній воді» й породило неясне відчуття трагічного кінця.

Вір Норін згадував про катастрофічні наслідки, які траплялися на різних планетах, у тому числі й на колишній докомуністичній Землі, коли цивілізація необережно піднімала на поверхню шкідливі для життя рештки архаїчних періодів розвитку планети. Гази, нафта, солі, спори ще живих бактерій, надійно поховані під багатокілометровими товщами геологічних нашарувань, були видобуті на світ і знову пущені в кругообіг біосфери, отруюючи води морів, насичуючи ґрунт, збираючись у повітрі. І так тривало тисячоліття. У порівнянні з цією діяльністю небезпечна гра з радіоактивними речовинами у Годину Бика рідної планети перед розквітом вищого суспільства була короткочасною і не такою вже й значною. А тут, на Тормансі, люди, зруйнувавши рівновагу природи, узялися за людську психіку, руйнуючи її жахливою невлаштованістю життя. Як нафта й солі з глибин планети, тут з-під зірваного покрову виховання і самодисципліни піднялися з дна душ архаїчні рештки звірячої психології — пережитки первісної боротьби за виживання.

Та на відміну від первісного звіра, поведінка якого твердо визначалася залізними законами дикого життя, поведінка неви-хованої людини не обумовлена. Відсутність вдячності до всього походить від усвідомлення «Світ — для мене», — і є головною помилкою у вихованні дітей. Зате людина від заздрості намагається шкодити своєму ближньому, а цей «ближній» привчений помщатися всією силою свого тваринного комплексу неповноцінності. Так в усьому житті Торманса нагніталася загальна і постійна озлобленість, відчуття якої боляче шмагало по почуттях землян, що виросли в добрій психічній атмосфері Землі.

Тим дивовижнішою для Вір Норіоздавалася Сю-Те, що вся світилася турботою, добром і любов’ю, які невідь звідки виникли у світі Ян-Ях. Дівчина запевняла, що вона не одна, що такими є тисячі жінок планети.

Це лякало астронавігатора тому, що страждання таких людей на життєвому шляху були сильнішим за всі інші. В очах Сю-Те Вір Норін бачив глибину душі, яка перемогла пітьму в собі й відчайдушно оборонялася від навколишнього мороку. Нелегко проростала у землянинові зворушлива ніжність і гостре співчуття, колись такі характерні для його предків і втрачені за непотрібністю у світлу епоху комуністичних ер.

На третій день під час сніданку Вір Норіс помітив, що Сю-Те чимось надзвичайно схвильована. Читаючи в її відкритій душі, він зрозумів палке бажання дівчини побачити шось, про що вона мріяла давно, але не сміє просити його про це. Вір Норін прийшов їй на допомогу і заговорив ніби між іншим про те, що в нього сьогодні вільний ранок і він залюбки прогулявся б разом з нею, куди вона схоче. І Сю-Те зізналася, що вона не проти з’їздити до Пнег-Кіру, це недалечко від міста, брат писав їй, що там — місце великої битви древності, в якій загинув один з їхніх предків (на Тормансі люди не знали свого родоводу), і обіцяв будь-що повести її туди. Їй хочеться побути там в честь пам’яті про брата, але для самотньої дівчини, яка погано знає столицю, це небезпечно.