Народжений блискавкою - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко". Страница 20

Світло й Пітьма — вічні антиподи, що борються і єднаються на арені світової безмежності. День народжується із ночі, тепло — із космічної холоднечі. Вони немислимі одне без одного, а без їхньої боротьби та взаємодії немислиме життя.

Чого ж хоче Природа від холодних тіл, які називаються планетами? Доки Едмундо не знайде відповіді на це запитання, земне життя буде для нього чужим і незрозумілим.

— Вони заарештували батька, — нарешті сказав Едмундо. — Хіба я можу залишити його в руках Марлона?

— Ні, — відповів Одноокий. — Себастьяна треба визволити. Саме для цього я й прорубав вихід.

— Значить, ви дозволяєте відвідати палац?

— Не варто. Себастьяна там немає. Наші люди доповіли, що Марлон вивіз його кудись у гори. На північний кордон.

Едмундо вже знав, що таке кордон. Хмари в небі також мають свої кордони.

— Навіщо на кордон? — запитав Едмундо.

— Цього ніхто не знає. Лети, якщо справді вмієш літати. Але ж не руйнуй фортець! Досить із тебе тієї слави, якої ти зажив. Якщо дізнаєшся, що вони замислили, — розкажеш нам. Оце й буде твоя допомога.

— А що вони можуть вчинити?

— Війну!.. Вони можуть вчинити війну. Коли в країні неспокійно, завжди так роблять. Це для них єдиний засіб утримати владу.

Побажавши добра, Одноокий зник у темній штольні. Ще довго було чути його кроки та хлюпання води в підземних калюжах. Рут побігла за ним, щоб повернути йому піджак, але Одноокий крикнув здалеку:

— Потім!..

Помилувавшись краєвидами, Рут і Едмундо також рушили в підземелля. Незабаром їх ждала розлука. Рут залишиться біля непорушного тіла, а променевий Едмундо полине у хмари. За останні години вони обоє дуже багато пережили. Треба відпочити.

Рут розстебнула сорочку на грудях Едмундо й тихо мовила:

— Лягай, відпочинеш.

— А ти?..

— Я посиджу біля тебе.

— Ти дуже стомлена. Краще я посиджу.

— Ні, ні, — прошепотіла Рут. — Не сперечайся зі мною. Так треба.

Едмундо роздягнувся і заліз під ковдру. Рут сіла біля нього. Їй було холодно. Там, біля електричної пічки, для неї також приготували ліжко. Поруч спали чужі, незнайомі люди. Рут зараз дуже не хотілося йти до них. Відкинувши вагання, вона підняла ковдру й лягла поруч Едмундо. Піджак Одноокого впав на кам’яну підлогу. Вони пригорнулися одне до одного, як брат і сестра. Рут відразу ж заснула. Едмундо деякий час дослухався, як б’ється її серце, а потім і він заснув.

Коли Рут прокинулась, біля неї лишилося непорушне тіло. Едмундо вже був далеко. Те, що іншу дівчину мусило налякати — холодне тіло замість живого друга! — її лише заспокоїло. Едмундо вийшов без її допомоги. Вийшов наосліп. Не хотів будити її. І, може, він уже розмовляє з дідусем Себастьяном.

Хутко стрибнула з ліжка, побігла в темряві до виходу на терасу. Якщо Едмундо заблукав у підземеллі, він відчує поруч себе її волосся. Щоб вона його побачила, згорнеться в полум’яну кулю, а потім знову розчиниться в просторі. І тоді вона знатиме, що він десь близько…

Але Рут ніде не помітила присутності Едмундо. Співаючи та підстрибуючи, побігла готувати сніданок мешканцям підземелля. Її веселість пояснювалась тим, що нарешті знайшлась надійна схованка для тіла Едмундо. Рут розуміла: Едмундо не зуміє жити звичайним людським життям. Час від часу йому належить покидати тіло, щоб хоч трохи пожити у власній стихії. Але вона дуже боялася, що під час його відсутності люди Марлона знищать білкову оболонку, яка дозволяє бачити Едмундо. Тоді він знов стане для неї невидимим. О, це було б жахливо!..

Частина третя

Люди — не блискавиці

I. Голос із юності

Вони сиділи в зимовому саду. Професор умовляв Себастьяна прийняти пост президента республіки, яка незабаром буде створена. Так, так, Себастьянові належало стати президентом — і ніяк не менше! Три країни, які межували з державою Генерала, незабаром будуть приєднані до нової республіки.

— Вам не треба пояснювати, хто такий Едмундо, — розважливо говорив Професор. — Сеньйор Марлон дозволив мені оглянути Чорну фортецю. І це для Едмундо було тільки жартом! Отак само жартуючи він падатиме на ворожі столиці, коли його там не ждуть. Просто передбачається мінлива хмарність. І нічого більше не передбачається… О-о, яка це велетенська зброя! Сучасна цивілізація не готова до боротьби з Едмундо. Ракети, водневі бомби, атомний флот — все це виглядатиме дитячими іграшками в порівнянні з ним.

— Добрі іграшки! — сумно посміхнувся Себастьян. — Одна така іграшка знищить усю вашу республіку.

— Якщо нас охоронятиме блискавиця, нам ніщо не загрожує! — вигукнув Професор. — Крім того… Кого знищить воднева бомба? Я вам покажу бомбосховища, для яких ніякі бомби не страшні. І тим більше вони не страшні для Едмундо…

Далі Професор виклав такий план. Хай навіть станеться найгірше: вороги закидають республіку атомними бомбами. Це дасть їм певність, що війна закінчена. Але зберігся уряд — гори знищити не можна. Бомбосховища споруджені в гірських тунелях. Для цього було припинено будівництво залізниці. Це недалеко, під самісінькою фортецею. Туди можна спуститись ліфтом. І ось тоді, коли вороги святкуватимуть перемогу, на їхні голови впаде Едмундо. Почнеться паніка. Передусім буде знищено урядові установи. А юрба… Вона повірить, що прийшов кінець світу. Тоді Себастьян стане не просто президентом — він стане богом!..

Старий мовчав. Він не бачив жодного сенсу в суперечці з Професором. Такі люди, як Професор, давно привчили себе до думки, що в атомній війні немає нічого аморального. Про загибель мільйонів вони навчилися говорити цілком спокійно. Це їм не псувало ні настрою, ні апетиту.

— Богом?.. Навіщо це мені? — стомлено позіхаючи, запитав Себастьян. — Я незабаром помру. Крім того, я бачу: ви хочете, щоб світ завоював для вас Едмундо…

— Для мене? — удавано здивувався Професор. — Для вас, а не для мене! Зрештою, для самого себе. І для тієї милої міс…

Очі Себастьяна глузливо прищулились.

— Гаразд. А до чого тут ви? Едмундо це зробить без вашої участі.

Професор голосно засміявся.

— Ви нічого не зрозуміли, сеньйоре! Едмундо — тільки зброя. Торпеда, спрямована в корпус корабля, який називається цивілізацією. Але не більше… Останнє слово належить піхоті. Де Едмундо візьме солдатів? Солдати в мене, та ще які! Ви їх незабаром побачите. Едмундо здатний лише руйнувати. Цього замало. Щоб здобути владу, потрібне військо… Далі. Едмундо не дасть вам того, що можу дати я. Ось ви казали про смерть. Але ж у мене ви здобудете безсмертя! Ви одержите організм сорокалітнього спортсмена. Я міг би зробити вас іще молодшим, але ж президентові належить мати хоча б сорок років…

Себастьян глянув на свої сухі поморщені руки. О, які вони були далекі — його сорок років! Тоді він здавався собі старуватим. Судив по Марселі. Насправді ж постаріла вона, а Себастьян був іще молодим. Бо жінка-ровесниця завжди старша від чоловіка. Цього не знають лище в юності.

Але Себастьян щиро кохав Марселу — і в її молодості, і в старості. Навіщо йому оті сорок років? Марселу не можна підняти із могили. А жодна інша жінка не здатна подарувати йому щастя.

Правда, в молодості було в нього іще одне захоплення. Та про нього Себастьян уже не згадував.

У зимовому саду Професора цвіли рододендрони. Білі, фіолетові, рожеві, вони творили ту гармонію барв, яка підступає до серця, бере його в полон і владно кличе: жити, жити…

Сорок років…

Ці слова стукались до мозку, обволікали його хмелем, п’янили принадами, яких так мало було на його віку.

— Я досягну свого без вас, — продовжував Професор. — Хіба є у світі людина, яка відмовиться од вічної молодості? Ви ж добре знаєте, що це не марення. Я вишикую перед вами сотню білкових роботів — вибирайте! Будь-який із них стане машиною для вашого «Я». Хочете?..