Гра в бісер - Hesse Hermann. Страница 24

Китайську мову й китайських класиків Кнехт почав вивчати в славетному Східноазіатському інституті, що вже не одне сторіччя містився в селищі класичної філології СанУрбані. Там він швидко досяг великих успіхів у читанні й письмі, заприятелював з кількома китайцями, що працювали в інституті, і вже вивчив напам’ять кілька пісень із «Ші цзін», [33] коли другого року свого перебування в СанУрбані зацікавився «І цзін», «Книгою змін». Хоч китайці на його домагання й давали йому різні довідки, проте ніхто не брався прочитати вступний курс, бо вчителя для цього в інституті не було, а коли Кнехт почав наполягати, щоб йому таки призначили керівника для ґрунтовного вивчення «І цзін», йому розповіли про Старшого Брата і його схиму. Кнехт давно вже помітив, що, зацікавившись «Книгою змін», він мимоволі наштовхнувся на ту тему, про яку в Східноазіатському інституті воліли не знати. Він став обережніший, але всетаки не кинув свого наміру якомога більше дізнатися про легендарного Старшого Брата, і врешті з’ясував, що хоч того пустельника шанують, хоч він має славу, а проте це швидше слава дивакуватого самітника, ніж ученого. Він відчув, що в цій справі йому ніхто не допоможе, якщо він не дасть собі ради сам, а тому якомога швидше закінчив розпочату семінарську роботу й попрощався. Він пішки вирушив до тієї місцевості, де колись заклав свій Бамбуковий гай таємничий Старший Брат — чи то мудрець і майстер, чи то блазень. Кнехт довідався про нього приблизно таке: років двадцять п’ять тому Це був один із тих студентів китайського відділення, що подавали найбільші надії, ніби народжений для цієї дисципліни, покликаний бути китаїстом. У техніці письма пензликом і в розшифруванні старовинних творів він скоро перевершив своїх найкращих учителів, навіть природних китайців чи вихідців з інших країн Сходу, тільки трохи дивував Усіх тим, що страшенно хотів бути й зовні схожим на китайця. Наприклад, до всіх учителів, починаючи від керівника семінару й кінчаючи Магістром, він уперто звертався не так, як решта студентів, — називаючи титул і обов’язково на «ви», а казав кожному «мій старший брате»; це звертання потім назавжди прилипло до нього як прізвисько. Особливо ретельно вивчав він оракульну гру «І цзін», в яку майстерно вмів грати з допомогою традиційних стеблин деревію. А найдужче любив читати, поряд із старовинними коментарями до книжки оракулів, твір Чжуан Цзи. Видно, раціоналістичний, швидше навіть антимістичний, суворо конфуціанський дух, що панував на китайському відділенні Східноазіатського інституту, коли там опинився Кнехт, був відчутний там уже за часів Старшого Брата, бо він раптом покинув інститут, який радо лишив би його в себе викладачем спеціальної дисципліни, й подався в мандри, взявши з собою пензлик, туш і дві чи три книжки. Він обійшов південь країни, гостюючи то в того, то в іншого брата по Ордену, все щось шукав і нарешті знайшов добре місце для схимницького притулку, який надумав закласти. Він почав і письмово й усно вперто домагатися від світської влади та Ордену дозволу оселитися там і засадити урочище на свій смак, а коли нарешті дістав його, то зажив там в ідилічній садибі, суворо витриманій у давньокитайському стилі, в мирі зі світом і з самим собою, віддаючи той час, що лишався в нього від праці в Бамбуковому гаю, який захищав дбайливо доглянутий китайський садочок від північного вітру, на медитацію та переписування старовинних манускриптів. Одні глузували з нього як з дивака, а інші шанували його як своєрідного святого.

Ось туди й помандрував Йозеф Кнехт, часто зупиняючись на відпочинок і милуючись краєвидом, що після переходу через гірські хребти відкрився перед ним з південного боку, повитий блакитною імлою, — терасами з пахучими виноградниками, бурими скелями, по яких сновигали ящірки, величними каштановими гаями, терпкою сумішшю ясного півдня й високогір’я. Сонце вже хилилося до заходу, коли Кнехт досяг Бамбукового гаю; він зайшов у нього і, вражений, побачив серед чудового саду китайський будиночок. Тихо жебоніла вода, стікаючи від джерела дерев’яним жолобком, а далі викладеною каменем канавкою до мурованого басейну, з розколин якого вибивалася буйна зелень. У тихій прозорій воді плавали золоті рибинки. Над стрункими міцними бамбуковими стеблами лагідно, мирно погойдувались брунатні вінички, моріжок денеде перетинали кам’яні плити, на яких можна було прочитати написи в класичному стилі. Худорлявий чоловік у жовтосірому полотняному вбранні та в окулярах, крізь які очікувально дивилися сині очі, підвівся від грядок з квітками, де він щось робив, сидячи навпочіпки, й повільно рушив назустріч гостеві, не те щоб непривітно, але трохи незграбно, наче з острахом, як майже всі люди, що живуть самотою, ні з ким не спілкуючись. Запитально дивлячись на Кнехта, він чекав, що той йому скаже. Кнехт зніяковіло промовив покитайському вітання, приготоване заздалегідь:

— Молодий учень насмілюється висловити свою пошану Старшому Братові.

— Перед ґречним гостем мої двері завжди відчинені, — відповів Старший Брат, — Радий буду пригостити молодого колегу чашкою чаю і провести з ним годину в приємній розмові, а якщо гість захоче, то знайдеться де й переночувати.

Кнехт зробив «котао» й подякував. Господар завів його в будиночок, пригостив чаєм, тоді показав садок, кам’яні плити з написами, басейн і золотих рибинок, називаючи вік кожної з них. Вони посідали під бамбуком, що шелестів на вітрі, й просиділи так до вечері, обмінюючись ввічливими зауваженнями, віршами й висловами з класиків, дивлячись на квітки та милуючись рожевим сяйвом вечора, що відквітало на гірських хребтах. Потім повернулися в будиночок, Старший Брат приніс хліб та овочі, спік на маленькій плиті чудових млинців, а коли вони попоїли, спитав Кнехта понімецькому, що його привело в Бамбуковий гай, і той так само понімецькому розповів, як він сюди дістався і з яким наміром: сказав, що хотів би лишитися тут доти, доки Старший Брат дозволить бути його учнем.

— Поговоримо про це завтра, — мовив схимник і показав гостеві, де для нього приготовано нічліг.

Вранці Кнехт вийшов у садок, сів над ставком і задивився на золотих рибок, на той маленький, холодний світ з темряви й чарівного мерехтіння барв, де в синьозеленій і чорнильній пітьмі ворушилися золотаві тіла й подеколи, саме тоді, коли весь світ здавався зачарованим, заснулим навіки, запалим у мрійливу летаргію, легеньким, пружним і все ж таки страшнуватим порухом розсипали в сонній темряві кришталеві й золоті блискавки. Кнехт дивився на все це, дедалі більше заглиблюючись у себе, швидше мріючи, ніж споглядаючи, і не помітив, як Старший Брат тихо вийшов з будиночка, зупинився біля заглибленого в себе гостя й довго стояв, спостерігаючи його. Коли Кнехт нарешті опам’ятався і підвівся, Старшого Брата вже не було біля нього, але скоро з будиночка почувся його голос, що кликав гостя до чаю. Вони коротко привіталися і сіли пити чай, дослухаючись до дзюрчання струмка, мелодії вічності, що єдина порушувала вранішню тишу. Потім схимник підвівся й почав поратися в своїй несиметрично збудованій кімнаті, часом позираючи на Кнехта примруженими очима. Раптом він спитав: — Ти готовий узяти свої черевики й повернутися туди, звідки прийшов? Трохи повагавшись, Кнехт відповів: — Якщо так має бути, я готовий.

— А коли виявиться, що ти зможеш трохи побути тут, чи готовий ти слухатись кожного слова й поводитись тихо, як золота рибинка? І студент знов сказав, що готовий.

— Ну то гаразд, — мовив Старший Брат. — А тепер я візьму палички й спитаю, що скаже оракул.

Поки Кнехт сидів «тихо, як золота рибинка» і з великою шанобою і не меншою цікавістю дивився на Старшого Брата, той дістав з дерев’яної посудини, схожої на сагайдак, жмут паличок — висушених стеблин деревію, уважно перерахував їх, частину паличок знов поставив у сагайдак, одну відклав набік, а решту розділив на два однакові жмутики, узяв один у ліву руку, від другого жмутика тонкими, чутливими пальцями правої руки відділив малесенький пучечок і почав рахувати палички в ньому, відкладаючи їх набік, поки не лишилося кілька паличок, які він затис між двома пальцями лівої руки. Після цього ритуального рахунку, коли від пучечка лишилося кілька паличок, він повторив таку саму процедуру з другою половиною. Відраховані палички він відклав, знов перебрав обидві половинки, одну за одною перерахував і затис решту паличок між двома пальцями, все це роблячи з якоюсь ощадливою, тихою вправністю, — то була наче таємнича, підпорядкована суворим правилам, тисячу разів виконувана, доведена до віртуозності гра. Так він зіграв кілька разів, відібравши нарешті три пучечки паличок, тоді за їхньою кількістю відшукав знак і тоненьким пензликом написав його на аркушикові паперу. Потім уся ця складна процедура почалася наново: він поділив палички на два жмутики, перерахував їх, відкладаючи набік, а кілька залишаючи між пальцями, поки нарешті не лишилися три маленькі жмутики, за якими він відшукав другий знак. У якомусь танцювальному ритмі, тихо, сухо постукуючи одна об одну, з моторошною впевненістю, палички мінялися місцями, складалися в пучечки, тоді їх ділили й знов рахували. Наприкінці кожної партії пальці записували знак, і врешті набралося шість рядків позитивних і негативних знаків. Тоді чарівник обережно зібрав палички й поставив їх назад у сагайдак. Він сидів долі на очеретяній маті й довго мовчки розглядав наслідки звертання до оракула на своєму аркушику.