Гра в бісер - Hesse Hermann. Страница 31

— Прошу! — озвався отець Якоб і зустрів його з властивою йому скромною гідністю.

На невеличкому роялі ще горіли дві свічки. Так, відповів отець Якоб на Кнехтове запитання, він щовечора грає півгодини або й годину, працю закінчує, тількино починає смеркати, і перед сном ніколи не пише й не читає. Вони завели мову про музику, про Перселла, про Генделя, про старовинні музичні традиції бенедиктинців, ордену, якому завжди близькі були музи і з історією якого Кнехт захотів познайомитися ближче. Розмова пожвавішала, вони зачіпали сотні різних питань, знання старого з історії справді були феноменальні, проте він не заперечував, що історія Касталії, касталійської думки і касталійського Ордену мало його цікавить, не приховував він також свого критичного ставлення до Касталії, Орден якої він вважав наслідуванням християнських конгрегацій, власне, блюзнірським наслідуванням, бо касталійський Орден не спирається ні на релігію, ні на бога, ні на церкву. Кнехт шанобливо вислухав цю критику, але всетаки дозволив собі зауважити, що, крім бенедиктинського й римськокатолицького, можливі ще й інші тлумачення релігії, бога й церкви, та вони й існують, і не можна заперечити, що думки й поривання в них чисті й що вони глибоко впливають на сучасне їм духовне життя.

— Безперечно, — погодився отець Якоб. — Ви серед інших маєте на увазі й протестантів. Вони не зуміли зберегти ні релігії, ні церкви, але часом виявляли велику мужність і висували з свого середовища чудових людей. У моєму житті був такий період, коли я дуже пильно вивчав різні спроби примирення ворожих християнських сповідань і церков, особливо на переломі сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, коли поєднати охоплених ворожнечею братів намагалися такі люди, як філософ і математик Лейбніц, а потім дивовижний граф Цінцендорф. Взагалі вісімнадцяте сторіччя, хоч нам його дух часто здається поверховим і дилетантським, з погляду історії духовної культури надзвичайно цікаве й неоднозначне, і якраз протестантам тієї доби я приділяв найбільше уваги. І ось тоді я відкрив серед них філолога, педагога й вихователя великого розуму, між іншим, швабського пієтиста, людину, моральний вплив якої можна виразно простежити на протязі аж двох наступних сторіч… але ми відбігли від теми нашої розмови, вернімося до питання про історичну виправданість та історичну місію справжніх орденів… — Ні, дозвольте! — вигукнув Кнехт. — Оскільки ви вже згадали про цього педагога, то розкажіть про нього ще щось. Мені здається, що я навіть міг би вгадати, про кого мова.

— Ну, то вгадайте.

— Спершу я подумав, що про Франке з Галле, але ж ви кажете, що він шваб, отже, це може бути тільки ЙоганнАльбрехт Бенгель, Вчений засміявся, обличчя його засвітилося радістю.

— Ви мене вражаєте, любий! — жваво вигукнув він. — Я справді мав на увазі Бенгеля. Але звідки ви знаєте про нього? Чи, може, у вашій дивовижній Провінції належить знати такі давні, забуті явища та імена? Будьте певні: якби ви перепитали всіх святих отців і послушників нашого монастиря, та ще й кілька поколінь перед ними, ніхто б вам не назвав цього прізвища.

— У Касталії його також мало хто знає, може, й ніхто, крім мене і двох моїх друзів. Колись я для своєї приватної мети заглибився був у вивчення вісімнадцятого сторіччя, і зокрема пієтизму, ось тоді мою увагу й привернули кілька швабських теологів, викликали в моїй душі подив і пошану, і серед них особливо цей Бенгель, він здався мені ідеалом педагога й провідника молоді. Я був такий захоплений ним, що навіть попросив перефотографувати з однієї книжки його портрет і пришпилив його над своїм письмовим столом.

Отець Якоб і далі всміхався.

— Коли так, то наша зустріч відбулася під незвичайним сузір’ям, — мовив він. — Дивне вже те, що ми з вами обидва під час студій наштовхнулися на цю забуту людину, але, мабуть, ще дивовижніше інше: що цьому швабському протестантові вдалося майже одночасно вплинути на бенедиктинського ченця й на касталійського гравця в бісер. До речі, я уявляю собі вашу Гру в бісер як своєрідне мистецтво, що потребує великої уяви, і дивуюся, що така надзвичайно твереза людина, як Бенгель, могла вас так привабити.

Тепер уже засміявся Кнехт.

— Ну, якщо ви пригадаєте багаторічні студії Бенгеля над «Одкровенням» Іоанна Богослова і його систему тлумачення пророцтв цієї книжки, то змушені будете погодитися, що нашому приятелеві не зовсім чуже було й щось цілком протилежне тверезості.

— Це правда, — весело погодився отець Якоб. — І як ви пояснюєте таке протиріччя? — Якщо ви дозволите мені відповісти жартом, то я б сказав: Бенгель, сам того не усвідомлюючи, тужно шукав і жадав одного: Гри в бісер, Я зараховую його до потаємних попередників, прабатьків нашої Гри.

Отець Якоб споважнів і обережно сказав: — Мені здається, що вносити саме Бенгеля в родовід вашої Гри трохи засміливо. І чим ви доведете свою думку? — Це був жарт, але такий, що його можна й оборонити. Ще замолоду, до того, як він почав працювати над біблією, Бенгель якось розповів друзям про один свій план: він сподівався в якомусь енциклопедичному творі охопити і в синоптичному ряду в суворій симетрії розташувати навколо центру всі сучасні йому науки. А це якраз і є те, що робить наша Гра в бісер.

— Але ж це була ідея енциклопедії, яку виношувало все вісімнадцяте сторіччя! — вигукнув отець Якоб.

— Так, вона, — погодився Йозеф. — Проте Бенгель прагнув не тільки поставити поряд усі галузі знань і всі напрямки наукових досліджень, але й вивести їх одні з одних, знайти їм органічний лад. Він був на шляху до пошуків спільного знаменника, а це одна з основних ідей Гри в бісер. Скажу ще більше: якби Бенгель мав таку систему, як наша Гра, то, може, уникнув би великої помилки, не заходився б перераховувати пророчі числа і провіщати пришестя Антихриста й тисячолітнє царство. Бенгель так і не зумів знайти спільну мету для своїх різноманітних талантів, тому його математичний хист разом з філологічною інтуїцією і породив той химерний часовий порядок, суміш педантичної точності й фантастики, якій він віддав стільки років свого життя.

— Добре, що ви не історик, — зауважив отець Якоб, — ви справді любите фантазувати. Але я розумію, що ви маєте на увазі. Педант я тільки в своєму фаху.

Розмова вийшла плідна, стала якимсь пізнаванням один одного, своєрідним початком дружби. Вченому здалося не випадковістю чи принаймні якоюсь особливою випадковістю те, що вони обидва, один у своєму бенедиктинському, а другий у касталійському світі, зробили ту саму знахідку, відкрили убогого монастирського вчителя із Вюртемберга, одночасно м’якосерду й тверду, мов криця, мрійливу й тверезу людину, щось, мабуть, та пов’язувало їх, коли на них обох так подіяв той самий непоказний магніт. І справді, від того вечора, що почався сонатою Перселла, це «щось», цей зв’язок став дійсністю. Отця Якоба тішило спілкування з таким освіченим і водночас таким відкритим для всього нового молодим інтелектом — така втіха траплялася йому далеко не часто; а для Кнехта розмови з істориком і навчання в нього, що тепер почалося, було новим щаблем до пробудження, яким він вважав своє життя. Одне слово, завдяки отцеві Якобу він пізнав історію, пізнав закономірності й протиріччя історичних студій, а протягом наступних років навчився, крім того, ще й дивитися на сучасність і на своє власне життя як на історичну реальність.

Їхні розмови часом переростали в справжні диспути, напади й виправдання; щоправда, спершу в основному нападав отець Якоб. Що більше він пізнавав склад думок свого молодого приятеля, то дужче шкодував, що такий багатонадійний юнак не пройшов школи релігійного виховання, а тільки отримав псевдовиховання в атмосфері інтелектуальноестетичної духовності. Все, що йому не подобалося в напрямку думок Кнехта, він ставив на карб цьому новітньому касталійському духові, його відірваності від дійсності, схильності до порожньої абстракції. А коли Кнехт вражав його свіжими, близькими до його власного світогляду висновками й думками, він святкував перемогу, вважаючи, що здорова натура його молодого приятеля мужньо опирається касталійському вихованню. Кнехт спокійно сприймав його критику касталійської системи, а там, де йому здавалося, що старий чернець у своєму запалі зайшов надто далеко, незворушно відбивав його напад. А втім, серед зневажливих відгуків святого отця про Касталію були й такі, з якими Йозефові доводилося почасти згоджуватись, а в одному питанні він за той час. Що жив у Маріафельсі, зовсім змінив свою думку. Йдеться про ставлення касталійської духовності до світової історії, про те, що отець Якоб називав «цілковитим браком історичного чуття».