Гра в бісер - Hesse Hermann. Страница 42

— Йозефе, вони зроблять тебе Магістром! — ще раз схвильовано вигукнув він, але друг затулив йому рота долонею.

Першої хвилини Йозеф, мабуть, був спантеличений і збентежений цим припущенням не менше, ніж Фріц, воно здалося йому зовсім неймовірним, та коли Тегуляріус почав розповідати йому, що кажуть у Селищі Гри про «конклав», він збагнув, що таке припущення має підстави. Навіть більше: у серці в нього ворухнулося щось схоже на підтвердження його, ніби якесь почуття, що він був певний і сподівався цього, що такий вибір правильний і природний. Отже, він затулив Фріцові рота долонею, докірливо, суворо, як чужий, глянув на нього, наче раптом між ними пролягла велика відстань, і сказав: — Не треба так багато говорити, amice, я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів.

Тегуляріус, хоч йому хотілося ще багато чого сказати, занімів від того погляду: на нього дивилася нова, ще не відома йому людина. Він побілів і вийшов. Згодом він розповідав, що тієї миті він сприйняв диво1вижну незворушність і холодність Кнехта як удар і образу, як ляпас, як зраду їхньої давньої дружби і близьких стосунків, як незрозуміле наголошення на своєму майбутньому високому становищі й завчасну демонстрацію його. І аж дорогою — а йшов він справді як набитий — йому відкрився сенс того незабутнього погляду, чужого, величного, але й страдницького погляду, і він зрозумів, що його друг сприйняв високу відзнаку, яка випала на його долю, не з гордістю, а з покорою. Він пригадав, розповідав Тегуляріус, як задумливо дивився Йозеф Кнехт і яке співчуття бриніло в його голосі, коли він недавно розпитував про Бертрама та його самопожертву. Ніби він сам мав намір, як та «тінь», пожертвувати собою, піти в небуття — таким гордим і приниженим водночас, величним і покірним, самітним, готовим скоритися долі було тоді його обличчя, наче вже неживе, а витесане на пам’ятнику всім Магістрам, що будьколи жили в Касталії. «Іди до своїх товаришів», — сказав він йому. Отже, він від тієї миті, коли вперше почув про своє нове звання, не міг уже лишатися таким самим, дивився на світ іншими очима, не був товаришем і ніколи більше не буде.

Кнехт, мабуть, і сам міг би здогадатися про своє призначення, це останнє і найвище своє покликання, чи принаймні міг би вважати його за ймовірне, а все ж таки воно вразило, навіть злякало його, як і всі попередні. Міг же подумати про таку можливість, казав він собі згодом і всміхався, згадуючи завзятого Тегуляріуса, який, хоч спочатку й не сподівався таких наслідків, а проте за кілька днів до остаточного вирішення й оголошення вибору виснував і провістив його. Справді, ніщо не промовляло проти вибору Йозефа до Виховної Колегії, хіба що його молодість: більшість його попередників діставали цю високу посаду у віці від сорока п’яти до п’ятдесяти років, а Йозефові не було ще й сорока. Але закону, що забороняв би таке раннє призначення, не існувало.

І ось коли Фріц здивував приятеля наслідками своїх спостережень і комбінацій, спостережень досвідченого члена еліти, який до найменших дрібниць знає складний механізм маленької вальдцельської громади, Кнехт зразу збагнув, що той має рацію, зразу зрозумів і прийняв свій вибір, свою долю, але першою його реакцією на цю звістку були слова, сказані приятелеві: «Я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів». Тількино Фріц, збентежений і майже ображений, пішов, Йозеф пошукав місця для медитації, щоб впорядкувати свої думки, і медитація його відштовхувалась від одного спогаду, який тоді саме стояв у нього перед очима. Порожній клас, голі стіни, фортепіано, крізь вікно ллється прохолоднорадісне світло, а в дверях з’являється гарний, привітний чоловік, уже літній, сивий, з ясним обличчям, сповненим доброти й гідності; сам він, Йозеф, малий гімназист, зляканий, але й щасливий, чекав У класі на Магістра музики й тепер уперше побачив його, Превелебного, Магістра з легендарної Провінції елітарних шкіл і Магістрів, який прийшов показати йому, що таке музика, і який потім крок за кроком уводив його в свою Провінцію, в своє царство, в еліту і в Орден. І ось тепер він, Йозеф, став його колегою і братом, а Магістр відклав свою чарівну паличку, чи своє берло, і обернувся в привітну, мовчазну, й далі добру, й далі шановну, й далі таємничу стару людину, яка своїм поглядом і прикладом осяватиме все життя Йозефа і яка завжди буде вища за нього на одне покоління, на кілька щаблів життя, незмірно вища за нього своєю гідністю і водночас скромністю, майстерністю і таємничістю, але завжди буде його патроном і взірцем, завжди лагідно вестиме його а собою, як світило, що сходить і заходить, веде за собою своїх братів. поки Йозеф несвідомо віддавався потокові породжених у душі картин і образів, що звичайно, схожі на сни, з’являються під час першого відпруження, з них вирізнились і надовше затримались перед його зором два образи чи символи, дві параболи. В одній із них Кнехт, іще хлопець, різними переходами йде за Магістром, а той веде його, і щоразу, коли він обертається і Йозеф бачить його обличчя, стає старіший, мовчазніший, сповнений ще більшої гідності, помалу наближаючись до ідеалу вічної мудрості й гідності, тим часом як він, Йозеф Кнехт, віддано й слухняно йде за своїм взірцем, а проте залишається таким самим хлопцем, то соромлячись цього, то ніби радіючи цьому, навіть відчуваючи якесь майже вперте задоволення. А друга картина була ось яка: сцена в музичному класі, коли старий входить до хлопця, і все це повторюється знову й знову, без кінця. Магістр і хлопець ідуть один за одним, наче їх тягне на дротині якийсь механізм, і часом уже не можна розрізнити, хто веде, а хто йде за ним, старий чи молодий. То здається, що молодий слухається і шанує старого, його авторитет і гідність, то, навпаки, старий поспішає за образом молодості, який швидко лине ледь поперед нього, за самим початком, за веселістю, служить їй і обожнює її. І поки Йозеф спостерігав цей безглуздомудрий сонколоверть, він сам відчував себе то тим старим, то хлопцем, був то шанувальником, то тим, кого шанують, то проводарем, то тим, кого ведуть, і в цьому нечіткому, змінному плині враз настала мить, коли він був ними обома водночас, і Магістром, і учнем, або навіть стояв над ними обома, був тим, хто все це влаштував, вигадав, керівником і глядачем цієї коловерті, даремної гонитви наввипередки старого й молодого, яку він, залежно від своїх почуттів, то уповільнював, то шалено прискорював. І раптом із цієї картини постала нова, вже більше символ, ніж сон, більше умовивід, ніж образ, справді швидше не картина, а умовивід: ця безглуздомудра гонитва по колу Магістра й учня, це залицяння мудрості до молодості, молодості до мудрості, ця нескінченна, натхненна гра була символом Касталії, взагалі грою життя, що вічно тече в своїй роздвоєності між старістю і молодістю, між днем і ніччю, між Ян та Інь. Звідси, зі світу образів, Кнехт знайшов шлях до заспокоєння і повернувся після тривалого самозаглиблення підбадьорений і повеселілий.

Коли через кілька днів його викликало до себе керівництво Ордену, він пішов туди зі спокійним серцем. Члени Колегії потисли йому руку, обняли його, і він прийняв це братське вітання поважно, з гідністю. Ніщо не затьмарювало його почуттів, йому повідомили про те, що його призначено Магістром Гри, і звеліли через два дні з’явитися для вступу На посаду і складання присяги до святкової зали, тієї самої зали, де ще недавно заступник покійного Магістра, схожий на пишно оздоблену жертовну тварину, керував гнітючою врочистістю. День, що лишився до вступу на посаду, належало за традицією присвятити пильному вивченню формули присяги і «Малого статуту Магістрів» у супроводі ритуальних медитацій, під керівництвом і наглядом двох членів Колегії; цього разу ними були канцлер Ордену і Magister mathematicae. [44] Під час обіднього відпочинку цього вкрай напруженого дня в пам’яті Йозефа зринула яскрава згадка про те, як його приймали до Ордену і як його готував, до цього Магістр музики. Щоправда, тепер церемонія прийому вводила його не через широку браму в лоно великої громади, як щороку сотні інших касталійців: цього разу його пропускали крізь вушко голки до найвищого і найвужчого кола, до кола Магістрів. Згодом Кнехт признався старому Магістрові музики, що в той день посиленого самоконтролю йому не давала спокою одна думка, смішна, химерна: він боявся тієї миті, коли хтось із Магістрів натякне йому, яким незвичайно молодим він дістає найвище звання, йому не легко було погамувати цей страх, цю подитячому марнославну думку, бажання, якби хтось натякнув на його вік, сказати: «То дайте мені спокійно постаршати, я ніколи не домагався цього підвищення». Але подальший самоконтроль показав йому, що підсвідомо він був не такий уже й далекий від думки про це призначення і навіть хотів його; він признався собі в цьому, збагнув і поборов марнославство своєї думки, і справді ні того дня, ні згодом ніхто з колег не згадував про його вік.