Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко". Страница 15

Гелена, згорнувшись калачиком у фотелі, задрімала, а Прокіп продовжував за допомогою телескопа оглядати зоряне небо. Ось він почав скеровувати телескоп на велике скупчення зірок, яке було видно навіть неозброєним оком.

Робив це не випадково: потребу навести телескоп саме на цю ділянку неба Прокіп відчував іще тоді, коли вони розмовляли з Геленою. Для неозброєного ока там нібито не було нічого незвичайного, і все ж якась сила покликала його із глибин Всесвіту. В душі з’явилося щось таке, що можна назвати несподіваним світлом, котре було радісно-солодким, підносило душу, породжувало відчуття неймовірної сили, високу впевненість, що ти ніколи не помреш, бо ти і Всесвіт — це фактично те ж саме. Два полюси єдиної сутності — Мегакосм і Мікрокосм.

Мабуть, це було продовження того урочистого настрою, що сформувався у розмові з Геленою під враженням невимовної краси космосу. І все ж Прокіп доволі виразно відчував: це щось інше — незвичайне, особливе, те, що випадає пережити небагатьом людям. Тут існував і мотив кохання, але як частка, підпорядкована цілому. А ціле було значно більшим, ніж його кохання до Гелени. Дівчина інтуїтивно відчула, що Прокопові зараз ліпше залишитись на самоті. Його не можна було відривати навіть для того, щоб він допоміг їй покинути башту, — тому вона скулилася у фотелі. Спершу тільки вдавала, що спить, а відтак і справді заснула.

Тим часом Прокіп спинив телескоп — може, навіть не сам спинив, а зробила це невідома і незнайома сила, яка покликала його із глибин Всесвіту. Те, що відкрилося його зорові, можна було порівняти хіба що з Сонцем, коли на нього дивишся із Землі; і водночас то було щось зовсім інше, бо Сонце — лише пересічна зоря, яких не злічити. Це ж було світило для міліардів сонць — власне, те саме, що Лі Чунь називав Галактичною Монадою. Хлопець одразу ж збагнув: перед ним зняла покривало саме вона — Галактична Монада. Він це розумів навіть не розумом, а тією сутністю власної особистості, про яку сам майже нічого не знав.

Ні, Галактична Монада не схожа на Сонце. Вона була напівпрозора — золотаве сяйво кулястої форми в оточенні зірок, які, мабуть, дуже швидко рухались. Сяйво не сліпило, воно було м’яке, дуже приємне для ока. Велике щастя його споглядати, бо від нього струмувала сила, яку можна назвати Любов’ю. Та Любов — не саме лише високе почуття. То було щось незмірно більше: Любов як Особа, як Мати Всесвітньої Любові. Прокіп несхибно відчував: це почуття випромінювалося саме звідти, неживу речовину перетворюючи на живу, людській душі даруючи натхнення, незрячого роблячи зрячим. То була здатність бачити наскрізь цілий Всесвіт у його дивовижній простоті й незрівнянній величі.

Хлопець відірвався від телескопа — тепер він був йому не потрібний. Навіть не помітив, коли почалася розмова з Галактичною Монадою. Та й чи можна це назвати розмовою у звичайному розумінні? Це була розмова подумки: ще не встигало сформуватися запитання, як одразу ж на нього приходила відповідь.

Прокопові здалося, що він зробився безтілесним — пролітав наскрізь цілі простори Галактики, всюди бачив життя; бачив не оком, а духом — конкретні образи були відсутні. Він утвердився в найголовнішому знанні: у світі взагалі нічого немає, окрім Темряви й Світла. Темрява — то є сам простір, Світло — це безконечна незліченність Монад. Усюди, де є бодай незначна маса, — є Монада. Дрібні Монади гуртуються в рої, обліплюючи Центральну Монаду, мов бджоли обліплюють матку. Тоді вони перестають існувати окремо, віддаючи всю свою енергію Центральній Монаді. Так виникає речовинне тіло — від мікроскопічної пилинки до найбільшої зорі. Центральна Монада є повним і цілковитим відзеркаленням усієї системи — її маси й енергії. Що більша маса, то більший радіус Монади й вона потужніша. І водночас густина Монади меншає, коли збільшується її радіус. Саме через те Галактична Монада виглядала не твердим тілом, а казково прекрасним сяйвом.

Отже Центр Галактики — це, по суті, і є сама Галактика, вся її маса і вся енергія. Зрештою, хіба ми знаємо, що таке маса за своєю субстанціональною природою? Прокіп іще був далекий від того, щоб дати дефініцію маси як такої, але він уже розумів: без Монади намає маси, а без маси немає Монади. Що маса і гравітація споріднені — це ясно, отже, мусить бути зрозуміла також спорідненість гравітації й Монади.

Асистент поволі починав розуміти, що казав йому вчитель. Тепер він міркував так: «Найістотніше, мабуть, що золотаве сяйво — це аж ніяк не «чорна діра», а щось зовсім інше: Плазма, Що Мислить. Галактичний Мозок, який живе, володарює і творить у підвладному йому просторі. Найдосконаліша форма життя. Ми вже й самі вміємо створювати допоміжний мозок, витканий зі Світла. Хіба ж нам не ясно, що людина не здатна виготовляти те, чого не існує в самій природі? Отже, у своїх комп’ютерах ми лише віддалено, примітивно моделюємо те, що існує в Центрі Галактики як найвища форма живого. І саме звідти слід виводити всі інші форми життя…

Прокіп навчився визначати розміри космічних об’єктів. Радіус золотавого сяйва перевищував радіус Сонячної системи в цілому. Галактична Монада перебувала доволі далеко, бо для простого ока виглядала не більшою, ніж сонячний диск. А через те, що вона була майже прозора, неозброєним оком її відшукати дуже важко. Це можливо лише тоді, коли знаєш, де саме треба її шукати.

Прокопа вона, можна сказати, знайшла сама — мабуть, так, як знайшла Лі Чуня. А на Землі у свій час відшукала Піфагора, Платона, Мойсея, Магомета, Будду. Та й не тільки засновники філософських або релігійних систем посланці Галактичної Монади: усі без винятку генії відчували на собі дотик її променистої руки — саме тому вони й генії. Це зовсім не означає, що Прокіп себе також вважав генієм, а проте він тепер належав до числа тих, кому пощастило побачити обличчя Бога.

Неможливо навіть переказати, що встиг спізнати Прокіп упродовж якоїсь години, котра видалась йому цілою вічністю. Згадаємо деякі конкретні речі, що стосуються нашої розповіді. Була якась секунда, коли із золотавого сяйва проступило обличчя Пантократора. А можливо, то лише видалося Прокопові. У чому Прокіп цілком певен, так це в тім, що дістав відповіді на всі свої запитання.

Перше і, мабуть, найголовніше: чи не марно вони летять до невідомої планети? Ні, не марно! Ця планета справді схожа на Землю в її першому періоді — до появи людини. Космічні колоністи знайдуть там усе необхідне для життя. На них чекає дуже велика робота. Спорудження їхньої колонії — то не просто усвідомлена воля землян, а воля самого Пантократора. Щодо особи Президента, то ця проблема взагалі перебуває в компетенції людей, котрі його оточують. Надавши людям свободу волі, Пантократор залишив за собою лише спрямувальні еволюції. Перебирати на себе те, що мають вирішувати самі люди, — це означало б підштовхувати їх до неминучого виродження. Ось чому людські апеляції до Бога стосовно кривд, зловживання владою, тиранії владолюбців тощо схожі на вимогу школяра, аби добренькі батьки виконували за нього уроки…

Розмова з Пантократором увірвалася так само непомітно, як і почалася. Прокопові ще довго було не ясно, яка саме думка підказана Галактичною Монадою, а яка належала йому особисто. Згодом усвідомив, що все, добуте ним від Пантократора, виникло. в його власному мозку. І водночас Прокіп розумів, що це йому тільки так здається. Мабуть, то була Божа делікатність, м’яке спонукання без різкого імперативу. Так розумний батько навчає дитину, намагаючись наштовхнути на думку, щоб дитині здавалося: думка прийшла самостійно, без чийогось спонукання. І це саме той випадок, коли ми говоримо про нашу інтуїцію.

Прокинувшись, Гелена помітила, що Прокіп чимось дуже заклопотаний. Він стояв непорушно біля телескопа, очі були заплющені, наче уві сні. Це стривожило дівчину — вона тихенько вислизнула із фотеля й наблизилась до Прокопа. Він, мабуть, відчув її наближення — струснув головою й розплющив очі.

— Ти стомився, Прокопе?

— Ні, Гелено. Не те.

— А що ж?..