Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко". Страница 28

Важко збагнути, за якими законами психіки його мозок вихопив із загалу смертників постать молодої дівчини, майже дитини, з вельми помітним черевом — дитина (може, п’ятнадцятилітня) мала стати матір’ю. Отже, вбивали одразу двох — матір і дитину. На якусь мить Прокопові здалося, що він десь бачив це знівечене дівча, але ж де саме? Проте пам’ять Прокопа зараз нагадувала решето, яке посилено трясли чиїсь невблаганні руки — і те, що у звичайний час затрималося б на поверхні, тепер проскакувало крізь чарунки його пам’яті.

Доводилося зробити жорстокий висновок: Мотря потрапила в першу партію смертників. Зрозумівши це, Прокіп уявив, як її скарлючене муками тільце повільно кружляє довкола кулястого астероїда.

У розпачі він пройшов повз негра, що охороняв вхід до ліфта, піднявся у президентський сад. І лише тут помітив: поруч нього, мов тінь, мовчки рухався пан Мірек. Це почало дратувати Прокопа: мабуть, Лятошинський у такий спосіб демонстрував співчуття, але ж не співчуття зараз потрібне було хлопцеві. Перед його внутрішнім зором постав образ Гелени. Прокіп докоряв собі за те, що у хвилини, коли його бідна сестричка, перетворившись на космічну крижинку, пливе над їхнім планетоїдом, він, її старший брат, думає про іншу. Та це від нього не залежало — Геле-на владно заполонила його уяву. Прокопові до болю в серці захотілося, щоб її рука опустилася на його плече, торкнулася чола, занурила тонкі пальці у його волосся.

Саме цієї миті він помітив, що двері президентського палацу відчинилися й звідти випурхнула Гелена. Вона теж помітила Прокопа, втягнула голову в плечі й прожогом шмигнула на стежку, що ховалася серед пахучих олеандрів і в’юнких троянд. її гнучка постать у червоній сукні одразу ж зникла поза кущами.

Лятошинський, вдавши, що не помітив дочки, взяв Прокопа за лікоть:

— Я вас розумію, друже. Прийміть моє співчуття. Повірте, що це трагічне непорозуміння не сталося б, якби ви…

Але Прокіп його не дослухав — холодно вклонився й не оглядаючись рушив у напрямі обсерваторії. Увійшовши до помешкання, впав на ліжко і зболено заплющив очі. Думав про Мотрю — про те, як вона ждала його, бідненька, й по-думки кликала. Кликала крізь сльози, але з певністю, що він не забариться. Адже ж у катакомбах ширилися чутки, нібито він на дружній нозі з самим Президентом і йому до— і сить ворухнути пальцем, як Мотрю одразу ж відпустять. А таки ж правда: він міг порятувати сестру. Міг, але не врятував…

І нараз усвідомив, що, думаючи тільки про Мотрю, він впадає у тяжкий гріх перед Галактичною Матір’ю. Ендрю й Кривошеєв уміють думати про всіх, чиї тіла жаскими гірляндами висять над їхньою крихітною планеткою. Члени братства не тішаться власними рефлексіями — вони діють, як і належить справжнім мужчинам.

Годилося б завітати до Лі Чуня, але асистента гнітило, що він мусить приховувати від академіка таємницю братства. Немає сумніву, Лі Чунь знає про минулі зближення з кораблями Галактичної Варти, бо хто ж, як не він, завжди мусив обстежувати космічне довкілля? Лише недавно цей обов’язок перейняв на себе Прокіп. Але ж, бач, академік навіть натяком ніколи не згадав про синів Галактичної Матері. Заборонена тема. Чому ж Кривошеєв не боїться?

Думки знов повернулися до Гелени. Виходить, сподівання Лятошинського не здійснилися — вона не стала дружиною Президента, а, вочевидь, опинилася серед його наложниць. Доволі банальна історія. Чи, може, Прокіп надто поспішав з висновками? Адже ж те, що Гелена вийшла з президентського палацу, іще ні про що не свідчило.

Щоправда, Гелена уникала Прокопа так, ніби на ній лежав тяжкий гріх. Та, зрештою, яке йому до цього діло?..

Електрики він не запалював, у кімнаті стояла непроникна темрява. Вона на мить трохи розсіялася, коли несподівано відхилились двері. Але одразу ж і зачинилися. Прокіп навіть не встиг розгледіти, хто це увійшов до його мешкання. Війнуло парфумами — отже це був не Лі Чунь.

— Хто тут? — напружено дослухаючись шарудіння, запитав Прокіп.

На його чоло лягли ніжні жіночі руки. По всьому тілу розлилося несподіване тепло — саме так, як нещодавно він про це мріяв. Тонкі пальці занурились у його волосся, було трохи лоскітно й напрочуд затишно.

— Я знаю, що з вами сталося, любий хлопчику. Повірте, всяке лихо минає. Ви ще такий молодий! Просто дитина. Я прийшла, щоб трохи вас розважити. Не проганяйте мене. Знаю, що ви не можете мене кохати. Але вам стане легше, мій юний друже.

Це була Сільвія! Дивно, що у нього зараз не з’явилося до неї огиди. Мабуть, йому потрібні саме такі досвідчені руки й такі слова. А може, й не треба жодних слів — досить просто доторку живої істоти. Якби це була кішка, собака, він все одно прийняв би їхнє живе тепло — воно було йому надзвичайно потрібне.

А мелодійний голосок жебонів, ніби прозора вода, що витікала із лісового джерела:

— Я знаю, вам стане легше. І мені стане легше. Не думайте про мене зле. Ви, мабуть, гадаєте, що Сільвія любить купатися в розкоші. Для мене найвища розкіш — покласти свої долоні на ваше чоло, любий хлопчику. Може, із мене була б гарна мати. Не судилося мені таке щастя. Я вже давно забула про це й мріяти.

Тим часом руки Сільвії — руки найдосвідченішої у світі; масажистки — дарували йому стільки ніжності й живої енергії, що він легко опинився у їхньому чарівному полоні. Ні, недарма всевладний Степан Макаров користувався послугами Сільвії. Своєю професією вона володіла досконало, на рівні Митця. Чи, може, це не лише мистецтво, а дарована природою здатність переливати свою життєву енергію іншій людині? Якщо це справді так, то її життя не було марним.

За півгодини він спав у її обіймах, мов заколихане дитя. А коли прокинувся, Сільвії вже не було поруч. Навіть важко сказати, за що він був їй більше вдячний — за те, що прийшла, чи, може, за те, що своєчасно зникла, не набридаючи йому своїм коханням.

Зіскочив з ліжка бадьорий, наснажений. Відразу ж усе пригадав і тихо, щоб уникнути зустрічі з Лі Чунем, рушив до телескопічної вежі. Йому було гірко обдурювати цю людину. А може, він і не обдурював Лі Чуня? Може, академік був вдячний Прокопові, що той не втягує його в небезпечні таємниці братства? У розпорядженні Лі Чуня лишався другий телескоп, отож він і сам спроможний виявити кораблі Галактичної Варти.

Прокіп зодягнув скафандр і вийшов на поверхню астероїда. А за мить він у стані тяжкого потрясіння плавав серед трупів, чиїм могильником було космічне довкілля. Важко передати, що почував у ці хвилини. Проте інстинкт психічного гальмування діяв поза його свідомістю. Це давало змогу аналізувати й оцінювати.

Люди в момент загибелі набирали тих поз, які відтворювали боротьбу зі смертю. Ось тридцятилітній горбань, котрого Прокіп пам’ятав по катакомбах (здається, з німецької громади), обернувся до нього так, наче саме він, Прокіп, був його вбивцею — пальці розчепірені, руки зігнуті в ліктях, у виразі обличчя — відчайдушний спротив екзику-торам. Ось молода дівчина, задерши до зір голову, благально піднесла руки, наче допитувалась у світил, за віщо їй випала така нелюдська кара.

Нарешті Прокіп опинився поруч дисків, за допомогою яких виловлювали атоми водню із космосу — термоядерна електростанція не могла прихопити із Землі стільки водневих запасів, щоб вистачило на тисячу років. Але Космічна Академія час від часу наштовхувалась на велетенські водневі хмари.

Прокіп знав, що диски випромінюють небезпечні хвилі, але якась потаємна сила підштовхнула до них. В нього вистачило розважливості підпливти до дисків з тильного боку, де радіація була найменша. І тут він побачив Мотрю. її тіло плавало попереду дисків. Прокопові довелося пірнути у сильне поле, аби вихопити звідти безжиттєві останки сестри.

Було дивно й незрозуміло: на обличчі дівчинки застигла блаженна посмішка. Невже вона побачила щось втішне у хвилини агонії? Може, перед нею з’явився сам Пантокра-тор, аби вдихнути у серце надію?