Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко". Страница 5

— Кожух почистити? — механічно перепитала Гелена, намагаючись пригадати значення слова «кожух». — Що це за абракадабра?

— Прямого значення пояснювати не буду — в енциклопедії знайдеш. А той кожух, про який я згадав, — це, власне, куля, в якій схована проекційна апаратура. Куля вільно випускає світло на екран, але світіння самої апаратури не видно. Екраном, як ви розумієте, — пан Мірек зробив широкий жест, — є вся сфера… Кам’яна сфера, що створює ілюзію неба… Над цим «небом» п’ятсот років тому людям довелось чимало попрацювати. Справа принципова. Тоді з цього приводу відбулась широка дискусія…

Лятошинський, мабуть, не помітив, як почервоніло обличчя Прокопа. Гамуючи гнів, хлопець підвівся з крісла й попрямував до виходу. Пан Мірек спантеличено запитав:

— Вам щось треба?

З кухні прибігла Гелена у картатому фартушку.

— Що з тобою, Прокопе?.. Я подаю вечерю.

— Пробач. Я тільки зараз пригадав, що забув трактор вимкнути. Чуєш, торохтить?

Гелена прислухалась, але нічого не почула.

— Невелике лихо. Водень вигорить — сам спиниться. Тим часом вони з хлопцем опинилися за дверима їдальні. І тут Прокопа прорвало:

— Пробач, Гелено. Він твій батько. Але є речі… Хіба ти не чула, як він говорив про той кожух? Його цікавить лише технічний бік справи. А що сотні людей живуть серед брехні… Чим вони житимуть, коли зненацька прозріють? Невже й тобі це байдуже?

Її обличчя поволі розпливалось у задоволеній посмішці:

— Ну й характер!.. Ні дідька лисого ти не зрозумів. Тато зовсім не такий, як ти про нього думав. Ходімо, я тобі допоможу його розворушити. І, до речі, скуштуєш мого супу з печерицями.

Невдовзі чоловіки сьорбали суп, нахвалюючи господиню.

— А може, це також тільки ілюзія, як і наше зоряне небо? — лукаво запитала дівчина, коли вже тарілки перед чоловіками спорожніли. — Я кажу про суп. Що ви про це думаєте, пане ілюзіоністе?

Пан Мірек відклав ложку й нахмурився:

— Є речі, з якими гріх жартувати.

Запанувала напружена пауза. Прокіп наглядав за Геленою. У ній поволі розпалювався гнів — і ось вона вже забула, що хотіла торкнутися цієї ризикованої теми якомога делікатніше. Заговорила різко, нещадно:

— Ти жорстокий, тату. Нікого не любиш, крім себе. Колись ти мені натякнув, що це ще не світ, а тільки невеличка модель світу… Та й зараз у тебе прохопилося, нібито п’ятсот років тому відбулась дискусія… Чому ти одразу ж замовкаєш, як тільки доходиш до того… ну, до того, що сталося п’ятсот років тому?

— Бо народився на двісті років пізніше. Тоді Академія була вже далеко поза межами Сонячної системи.

— Але ж ти від когось дістав утаємничення. Невже ми з Прокопом — люди нижчого ґатунку?.. Подумай, як це має виглядати з нашого погляду. Ну, звичайно… Ти належиш до кола безсмертних… Проти тебе ми тільки нікчемні черв’яки…

Гелена й батько стояли одне проти одного, мов затяті супротивники. Здавалося, пан Мірек зараз відважить доброго ляпаса дочці, що переступила межу дозволеного. Але ціною немалих зусиль він зумів стриматися:

— Вже пізно. Ви можете дискутувати скільки завгодно, а мені завтра зранку треба доповідати Президентові. Другий поверх у нас вільний. Прокіп може заночувати там. — Відтак Лятошинський уклонився Прокопові: — Гелена вам покаже кімнати.

Це, власне, означало, що пан Мірек хотів порозмовляти з дочкою без Прокопа. Звісно, він мав на це батьківське право, Прокіп добре це розумів. І все ж хлопець покинув їдальню віце-президента з тяжким серцем. Гелена також була надміру напружена, попрощалися вони похапцем.

Коли Гелена повернулася до їдальні, пан Мірек сказав дочці:

— Доню, не ображайся на мене. Я не маю права розповідати тобі все. А Прокопові тим більше. Мені подобається цей русин. Та поміж ним і тобою є межа, яку ви не повинні переступати.

Гелена дивилася на батька з подивом і страхом. Вона не могла уявити його несправедливим навіть у дрібницях, а тут ішлося про головне, загальнолюдське — і тато городив таку обурливу нісенітницю!

Пан Мірек поклав руку на плече дочки:

— Я розумію, що ти зараз переживаєш. І знаю: твоя думка посунулась не в тому напрямі… Не туди, куди треба… Не заперечуй мені, дочко. Ти повинна затямити ось що. Я далеко не у всьому схвалюю Президента, але щодо головного… Про головне він не забуває. Люди в цьому штучному світі — це, Гелено, таки справді генофонд. Поза цим зникає сенс нашого існування. Через те, доню, у шлюбних справах ми не владні переступати національні межі. Повір мені: це не расизм, а наукова місія. Так було задумано на самому початку — ще там, на Землі. Нам належить на далекій планеті заснувати народи. Кожен з нас продовжує свою націю. А якщо ми наколотимо генетичного коктейлю…

— Ти можеш про це розказати докладніше? Лятошинський мовчав. Він зважував, що знає і чого не знає Гелена. Звісно, він не міг уберегти її від бібліотеки, яка була джерелом тисячолітнього досвіду земного людства. Але бібліотека так сформована, що навіть освічена людина в цьому замкнутому світі не знала чимало істотного про їхню колонію. Президент був деспотом, але пан Мірек інколи дозволяв собі з ним посперечатися. На докори Ля-тошинського з приводу останніх програм академік Макаров відповідав так:

— Через декілька століть все зрозумієте. І тоді погодитесь, що я завжди діяв на користь нашої місії. Консервація інтелекту необхідна. Принаймні щодо індивідів, які не беруть участі в науковій роботі. Нам потрібні не вони, а тільки їхні гени. Нехай мозок спить. Коли він буде необхідний — розбудимо.

Отож, стоячи перед донькою, Лятошинський міг сказати сьогодні лише одне:

— Дозволь спершу поговорити з Президентом. Але прошу відповісти щиру правду: у тебе з Прокопом — серйозно?..

Гелена відповіла по-дорослому:

— Я його кохаю.

— А він?

— Ну, ми з ним дружимо. Розмови про це поки що не було. Але я відчуваю… Навіть певна…

— Гаразд, — задоволено посміхнувся пан Мірек. — Цілком можливо, що у цьому разі перешкод менше, ніж я гадаю. Поляки й українці різняться лише ментально, [3] не генетично. А ментальність формується середовищем і вихованням.

БЕЗСОННЯ

Від Лятошинського не сховалося те, про що Гелена й Прокіп перекинулися кількома словами за дверима їдальні. Колись дуже давно пан Мірек пережив приблизно те ж саме, що тепер переживав Прокіп. Тоді він заприсягнувся ніколи не втрачати людяності, як її втратив у своїх космічних століттях академік Макаров. Але ж бач: це відбувається мимоволі — мабуть, через саму звичку думати про себе як про особу, котра цілком законно здобула серед смертних людей права людини безсмертної.

Цілком законно тому, що так це й було запрограмовано іще на Землі, коли Космічна Академія мала вирушити у свою тисячолітню дорогу. Потрібні були провідники, що несуть надбання земної науки і всю повноту земного досвіду поза такі далекі межі, котрі й уявити неможливо. На той час уже були вивчені механізми старіння, а також віднайдені ефективні засоби протидії цьому фізіологічному процесові, що споконвіку вважався невідворотним. Але Земля переживала той період, коли це благодатне відкриття виявилося не на часі — воно б лише зашкодило земному людству. Проте вчені погодилися, що Президія Космічної Академії має право ним скористатися.

Пан Мірек крутився під ковдрою, не міг заснути — він воскрешав у споминах історію крихітного уламка земної цивілізації, якою була академічна колонія. Ця історія детально відтворена в пам’яті досконалих електронних суб’єктів, котрі вже не можна вважати машинами — то було щось незмірно більше, мудріше. Можна навіть сказати так: вони, електронні суб’єкти, були діючими моделями Всесвіту, який філософи також бачили як Всеосяжний Суб’єкт, здатний до найвищих форм мислення й творчості. Простіше кажучи, Тоталіт.