ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 11

— Ні! Але ж наші документи… наші документи. Я не знаю, для чого вони вам? — розгублений житель Сходу ніяк не знав, що йому робити. Він, цілком очевидно, не сподівався на такий зворот справи. — Наші документи нічого вам не скажуть…

— Як ви кажете? — посміхнулася місіс Ліліан. — Ваші документи нічого не скажуть? — Розгубленість підозрілої особи її тільки заспокоїла. — Може, ви все ж таки покажете ці ваші документи? — І вона, не чекаючи далі, натисла кнопку електричного дзвоника.

— Що ви робите, місіс, це зовсім зайве! Ми й так могли б порозумітися, — аж кинувся названий Думбадзе. його товариш розчаровано й жалкуючи повів своїми гігантськими плечима.

До каюти постукав коридорний.

— Будь ласка, негайно ж покличте сюди помічника капітана, — наказала місіс Ліліан, — але негайно ж. Справа надто важлива.

Коридорний миттю оглянув розхвильовані обличчя присутніх і моментально зник. Було чути, як він побіг нагору.

— Ах, місіс, — зажурено зітхнув Думбадзе, — ах, місіс! Для чого ви це робите? В крайньому разі ми ж могли піти собі. Ми ніяк не хотіли вас образити.

— Ви й не ооразили мене, — гостро відповіла місіс Ліліан. — Цього ще бракувало! Але нам з дідом досить провокацій.

— Провокацій, місіс?..

У двері знову постукали. Помічник капітана питався дозволу увійти. За ним стовбичив коридорний і ще двоє матросів. Помічник капітана був завбачливий, а коридорний стільки ж метикуватий.

— Чим можу служити, місіс?

— Пробачте, офіцере, що я відірвала вас від виконання ваших обов’язків, але ми повинні були попросити вашого захисту. Ці двоє громадян хитро дістали дозвіл завітати до нас і… намагаються зшантажувати чи спровокувати, я вже не знаю. Мені здається, не було б зайвим подивитися їхні документи.

Думбадзе і Коломієць розстроєно розкинули руки.

— Дуже перепрошую, хоча ваші документи і відомі мені, бо зареєстровані в час посадки, — звернувся помічник капітана до них. — Але щоб заспокоїти схвильовану місіс, сподіваюся, ви не одмовите вдовольнити її бажання?

Коломієць і Думбадзе знизали плечима і полізли до своїх кишень.

— Прошу, — простяг Коломієць свої документи.

— Прошу, — луною відгукнувся й Думбадзе.

Помічник капітана розгорнув їхні паспорти.

— Містер Коломієць, журналіст, — прочитав він і повернув паспорт Коломійцеві. — Містер Думбадзе, теж журналіст… Ви задоволені, місіс?

Ні, місіс Ліліан не була задоволена: адже саме журналістів вона й стереглася найбільше…

До Баб-ель-Мандебської протоки, навіть далі, до самого Бомбея, пасажирам першого та другого класу з “Мажестіка” вистачало матеріалу для дотепів, гострих слівець і взагалі для веселощів — “ах, які ж пройдисвіти з цих газетярів!” Кожен намагався згадати чи вигадати та розповісти за щиру правду якийсь аналогічний випадок, що малював би проникливість, метикуватість, дійшлість та нахабство газетного кореспондента.

“Ах, хитруни, ах, шахраї, ах, штукарі!”

Коломієць і Думбадзе здобули на пароплаві максимальну популярність. Безперечно, старий лікар Нен-Сагор з його божевільними ідеями не міг досягти подібної.

Леді посміхалися, поглядаючи на них. Їх молоді кавалери підморгували репортерам і частували сигарами. Поважні джентльмени не відмовляли собі поплескати котрогось із цих спритних журналістів по плечу і процідити крізь зуби своє староанглійське “хо-хо!”. Навдивовижу, проте, в салонному побуті вони виявили себе таки добрими тюхтіями і більше соромилися з своєї популярності та виявів симпатії, ніж користалися з неї. Це приписано їхній професіональній потайності та однобічності, а також невихованості й плебейському походженню.

Словом, Думбадзе і Коломієць непогано влаштувалися на “Мажестіку” і почували себе зовсім не погано, тим паче, що й з лікарем Нен-Сагором та місіс Ліліан їм пощастило примиритися.

За такого примирителя перед усіма вважав себе помічник капітана. Виконавши свої офіціальні обов’язки і побачивши, що жодного протизаконня тут не чиниться, а просто сер Сагор та місіс Ліліан зробилися жертвою надмірної заповзятливості симпатяг-журналістів, доброзичливий офіцер повернув викритим журналістам їхні паспорти й махнув своїм матросам. Ті моментально зникли.

— Ви задоволені, місіс? — весело поцікавився він, наперед смакуючи, як розповідатиме він з відповідними прикрасами цей інцидент своїм друзям на юті.

— О так! — відповіла місіс Ліліан, трохи розчарована з своєї проникливості, але заразом і задоволена з того, що тепер ніяка небезпека їй з дідом не загрожує. — О так! Я дуже вдячна вам, офіцере, за вашу допомогу.

Потім, перечекавши, поки офіцер хвацьки відкозиряв і зник за дверима, вона звернулася до збентежених екс-медиків:

— Даруйте мені, панове, що я так повелася з вами, але ви самі в тому винні. Ви нам пробачте, але ніяких відомостей ми не збираємося вам давати.

Думбадзе і Коломієць стояли зовсім зніяковілі й збентежені.

Ще більше збентежений був сам старий лікар Нен-Сагор. Він почував незручність перед цими людьми, яким зразу був повірив так легко.

— Отже… — місіс Ліліан нахилила голову і чекала, коли невдахи репортери підуть собі з богом.

Але ні той, ні другий не рушали з місця. Думбадзе щось швидко говорив своєю незрозумілою мовою своєму колезі, а Коломієць, нахилившися, наспіх слухав його і розгублено поглядав на місіс Ліліан. Нарешті Думбадзе скінчив, і Коломієць звернувся до нетерплячої місіс Ліліан.

— Місіс, — сказав він, — місіс, я дуже вас прошу, ще одне слово. Нам так прикро, нам такий гидкий увесь цей інцидент, ми просимо, тисячу разів просимо дарувати нам, але… місіс, даю вам слово, що трапилося колосальне непорозуміння. Присягаюся чим хочете, що ми з колегою цілком щиро цікавимося справою, в якій ми сюди прийшли.

Місіс Ліліан докучливо повела плечима.

— Місіс, — Думбадзе почервонів і розгублено поглянув на свого товариша, але фізіономія того була таки досить непевна, — пробачте, місіс, ми просто не знаємо, як це сказати… — він знову розгубився і зиркнув на Коломійця.

Той відчайдушно махнув рукою, наче згоджувався на шось. Тоді Думбадзе наважився і тріпонув своєю чуприною.

— Але, місіс, щоб ви знали, ми таки справжні медики, а не журналісти. Журналістика — це, так би мовити, наша друга і, так би мовити, тимчасова професія. Тому ми й не сказали про неї. Тим паче, що ви не дуже прихильні до неї…

Місіс Ліліан згорда й насмішкувато поглянула на нього: новий вибрик, — ах, які ж уперті й докучливі ці журналісти!

Думбадзе відчайдушно рубав з плеча.

— Слово честі, місіс. Я справді — лікар Думбадзе, мій колега — лікар Коломієць. Слово честі! Ми справді готуємо кореспонденції до наших медичних журналів у зв’язку з подорожжю, і тому в паспортах зазначено саме цей фах. Але мета нашої подорожі — наукова, медична. Повірте нам, місіс! Ми — чесні радянські лікарі. Наша батьківщина — СРСР. — Він раптом почервонів. — Ми справді не хотіли показувати вам наших паспортів, тобто рекомендуватися вам, тому… тому… — Він зам’явся і раптом, одважившись, випалив. — Бо побоювались, що ви злякаєтесь і не захочете з нами говорити, а ми… Ми повертаємося з державного наукового відрядження з Туреччини й Єгипту. Прочувши про ваш проїзд, ми за всяку ціну вирішили з вами побачитися.

Думбадзе й не треба було так довго й докладно розбалакувати: місіс Ліліан уже повірила йому. Ще раніш повірив йому сам Нен-Сагор.

Це вперше після відвідування Лондона печальні зморшки розгладилися на його обличчі і відступили місце веселому рум’янцеві.

— Ну, знаєте! Це справді блискуче! Ій-богу, ви молодці!

Місіс Ліліан була дуже задоволена з таких веселощів старого лікаря. За одне це багато можна було пробачити нахабним медикам. Вона теж посміхалася, але загалом силкувалася стримати гі приховати свої веселощі. Зрештою, справа зовсім не була така весела.

— Але, мої панове, — нарешті заговорила вона, коли старий лікар, а з ним і непрохані медики трохи заспокоїлися й пересміялися, — але, мої панове, ви не подумали про те, що справді компрометуєте нас. Ви не подумали про те, що своєю появою тут, своїм знайомством з нами ви… кидаєте на нас тінь… Ви ставите нас… під удар!