ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 37

— Ямо, — сказав він, — ідіть скличте зараз усіх найстаріших нашого Геліополя. Ми повинні влаштувати нараду найстаріших. Ми повинні… - він помовчав деякий час і потім хутко закінчив: — Ми повинні оголосити Геліополь, власне, Нурі незалежною країною.

Яма й місіс Ліліан непорозуміло й боязко поглянули на старого лікаря… Але ніяких симптомів божевілля не позначалося на його сумному й похмурому обличчі.

— Але ж, — непевно почав Яма, — згідно з хартією 1863 року Нурі залишено незалежною країною афгано-канжутських гірських племен північного Пенджабу… під цивільним протекторатом Британо-Індійської імперії…

— Отже, — тихо відказав Нен-Сагор, — я про це й кажу. Ми повинні зібратися радою найстарших і, коли станеться, що військо прямує саме до нас, вийти йому назустріч з нашою хартією й нагадати його командуванню, що над нами є лише цивільний протекторат, і тому ми не можемо прийняти до себе військових сил імперії. Це суперечить нашій хартії і є протизаконне. Згідно з хартією військові сили імперії не мають права спинятися тут постоєм і мають право тільки перейти нашою країною в тому випадку, коли цього вимагатимуть воєнні дії імперії.

Місіс Ліліан втретє знизала плечима. Вона, мабуть, хогіла сказати, що на Індійському півострові є понад двісті “незалежних” тубільних країн, держав та князівств, що мають точнісінько такі ж хартії від уряду Індо-Британії, але… але вона не сказала нічого.

Яма ж мовчки уклонився і рушив у місто.

Але не відійшов він десяти кроків, як несподівано, здригнувшись, спинився.

Здригнулись і всі інші.

З-за гір, з-за Нурійсько-Пенджабського кряжа, прокотилась довга й гучна гірська луна.

Небо було ясне й блакитне. Це не був грозовий грім. Це був гарматний постріл.

За хвилину постріл ударив удруге. Ще за хвилину — втретє. З короткими переміжками на ЗО-40 секунд гарматні постріли потрясли одвіку тихе і незаймане повітря сумирного узгір’я й потворно множилися дзвінкими лунами міжгір’їв.

— Так, — сказала місіс Ліліан, — це добра канонада. Чотирнадцятого року на фронті…

— Гірські луни, — перебив її Яма, — зовсім не дають можливості зрозуміти напрям і віддалення канонади. Проте я гадаю, це з Марданського узгір’я.

— Там не лишилося нікого, — зауважила місіс Ліліан. — Не може ж бути, щоб стріляли по порожніх селищах та по старих дідах.

Нен-Сагор мовчав. Він слухав деякий час канонаду, потім повернувся до Ями й нагадав:

- Іди ж, Ямо, поклич старих. Неохоче й не поспішаючи, Яма рушив.

Коли його постать зникла за рогом бічної вулиці, в цей час у другому кінці головної вулиці з’явилося кілька вершників. Вони вихором промчали вулицею і зразу спинили коней перед Сольготелем, де стояв натовп геліопольців з Нен-Сагором і місіс Ліліан. Це було троє пастухів на неосідланих робочих конях. Піна й червона степова курява вкривали коней і їздців.

Не сходячи на землю, вони розпитали, куди пройшли їхні односельці. Вони були з товаром у горах і не знали про події останнього дня. Зате вони були в курсі подій останніх годин.

Королівське військо пройшло Марданською височиною і ввійшло в Північно-Сватське узгір’я. Воно йде на північ, на Нурі. Але про пересування війська стало відомо афри-дійським кочівникам, що саме проходили горами на осінні пасовиська. Кочівники скористали з нагоди дошкулити ненависним англійцям і напали на ар’єргард війська, воліючи здобути собі військовий обоз. Військо змушене було повернути і вдарити на нападників. Афридійці тікають, а англійці виставили артилерію й гатять їм навздогін.

3 сер О, що безвихідно сиділи в готелі, мали, проте, повніші й докладніші відомості. Вони загнуздали телефон і, на смерть перелякані, засилали безперестанку своє “СОС” в усі пункти, куди сягав прямий провід геліопольського телефону — до Мардана, до Пешавара. Але у відповідь їм линули зовсім не втішні відомості.

Телефон сповістив їм, що в Мардані, тільки вирушив звідти королівський гарнізон, зразу ж вибухло повстання серед безробітних. Безробітних підтримали робітники військового аеродрому та комунальних підприємств. Вони роззброїли поліцію і захопили державний банк. На околицях улаштовують барикади, щоб не пустити знову до міста війська. Повстанці поводяться дуже зухвало й певно, маючи добрий зв’язок з повстанцями самого Пешавара.

З Пешавара відомості були не кращі. Виїзд губернатора до Мардана пешаварські страйкарі розцінили як утечу й остаточно ззухваліли. Вони перестали бити вікна в губернаторському домі і перейшли до справжніх військових дій. На вулицях ідуть справжні бої… Пів на дванадцяту телефон і зовсім перестав відповідати на виклик 3 сер О, — вони зрозуміли, що або дріт перетято, або телефонна станція опинилася в руках повсталих.

О дванадцятій з Мардана прийшло останнє повідомлення — військо губернатора Імлійса, одібравши тривожні звістки з Мардана, повернуло назад до Мардана. Тільки два піші батальйони пішли далі в гори, до Нурі.

3 сер О повісили трубки й сумно узялися писати заповіти, — два піші батальйони — це, здавалося їм, надто мало, щоб урятувати їх і вирвати з рук дикого гірського племені…

“Дике гірське плем’я” тим часом майже цілком зібралося на головному плацу перед Сольготелем. 3 сер О позапинали вікна ковдрами й боялися навіть визирнути туди. До них досягав тільки стриманий гомін сполошеного натовпу. Цей гомін видавався їм за лиховісні, зухвалі бойові вигуки одчайдушних дикунів і, хто знає, може, навіть канібалів… 3 сер О забули, звісно, що геліопольці майже вегетаріанці, і зовсім не знали про те, що на цілий Геліополь усієї зброї є чотири заржавілі мушкети, якими тут, за звичаєм, салютували в найбільше річне свято — в Свято врожаю.

Дике гірське плем’я шумувало, отже, на головному плацу перед Сольготелем. Півтори чи дві тисячі мешканців збіглися сюди, сполошені канонадою та непевними чутками. Конфлікт їхнього патрона і старшини Нен-Сагора з приїжджими англійцями вже також був широко відомий. Ніхто не сумнівався, що це саме вони, ці три капосні англійські начальники, накликали на Геліополь англійське військо, і, правду сказати, не одне засмагле обличчя, незважаючи на миролюбство своєї сонячної конституції, з ненавистю й загрозою оберталося до запнутих ковдрою вікон Сольготелю. 3 сер О, безперечно, мали деяку підставу писати свої заповіти.

Дозорці дикого племені приїхали з Нурійського перевалу й сповістили, що королівське військо вже вийшло з ущелини й підходить до перевалу. Натовп похмуро прийняв це сповіщення і почав ладнатися до зустрічі.

Два десятки найстаріших, залишивши натовп біля готелю, на чолі з Нен-Сагором рушили головним шляхом назустріч військові. Вони мали, за дідівським середньовічним звичаєм, подати начальникові війська ключ від брами міста. Брами цієї, правда, не існувало з півстоліття, але півметровий, добре заіржавілий ключ, як стара регалія спеціально для аналогічних випадків переховувався у швейцарській Сольготелю поруч з іншими, звичайними ключами.

Попереду дідів йшло з півста наймолодших дівчат, що, теж за середньовічними звичаями, мало символізувати цілковиту лояльність, прихильність, а коли що — то й покору місцевого населення. Дівчата, проте, як і всі інші жінки, хутенько позапиналися в довгі одежі: іти назустріч англійцям у звичайному геліопольському туалеті, тобто голими, було рисковано.

За дівчатами й дідами поволі посувався і цілий геліопольський натовп…

Не дійшла ця мирна процесія й повороту з головного шляху до Спектрарія, як на верховині раптом блиснула зброя і амуніція військового загону губернатора Імлійса…

До Геліополя, отже, вступило два піші батальйони, взвод кіннотників і дві польові гармати. В небі до того ж ширяв розвідувальний літак. Крім того, їхав ще неодмінний автомобіль із знайомим уже геліопольцям поліцейським агентом. За автомобілем турчало десятків зо два’ поліцейських мотоциклів.

Позаду військових колон, позаду гармат і позаду автомобіля їхала ще одна машина — блискучий новенький “ролс-ройс”, що особливо вигравав поруч із старою калошею поліцейського “доджа”. Це було авто пенджабського губернатора, сера Едвара Імлійса.