ЩО БУЛО ПОТІМ - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 10

— Що це вона робить? — стиха нахилився до Коломійця Думбадзе.

— Зараз побачиш, — була багатозначна відповідь.

— Це схоже на якийсь новий прилад з асортименту електротерапії. Цікаво.

— Ну, вже й електротерапія! Ото ще нужденна річ! — презирливо й компетентно скривився Коломієць, немовби він був не студент останнього курсу, а досвідчений лікар із багатолітнім стажем. — І взагалі — терапія! Що з неї проти хірургії? — він був у великому піднесенні після баченого щойно на обході.

— Дарма ти так говориш, — відгукнувся Думбадзе. — Сама хірургія теж мало що може. Раз у раз вона буває безсила проти хвороби, а операція тільки шкідлива.

- І це говориш ти? Хірург? — із жахом схопився Коломієць.

Думбадзе вже вдруге сьогодні вражав його своїми надто критичними сентенціями про свою спеціальність.

— Так. Це говорю я. І саме тому, що я хірург. Хірургові треба бути не тільки добрим техніком оперування, а й всебічно освіченим лікарем, його завдання — не тільки оперувати, але й уникати операцій іншими способами лікування. Це сказав Сабатьє, славетний французький хірург, сто років тому. І ці сто років тільки підтвердили його думку.

Коломієць хотів був іще щось палко заперечити, але Думбадзе спинив його. Загальна увага всіх присутніх була скерована на двері. Власне, не на двері, а на те, що відбувалося по той бік дверей, у коридорі. Там була якась метушня, щось стукало, хтось немовби сперечався чи, власне, умовляв когось. Із хриплого й придушеного голосу не важко було впізнати професорового чудного сторожа, живий експонат трансплантаційного відділу.

— Гражданин, та не можна!.. Та не можна ж… Я ж вам кажу… Та верніться, гражданин!..

Хтось, очевидно, намагався зайти до кабінету, і вірний сторож не хотів його пускати. Професор поморщився й роздратовано глянув на двері. Всі також заворушилися, збираючись встати і визирнути до коридора. Одна тільки Сахно не звернула на це ніякої уваги. Вона й далі спокійнісінько вицокувала на своїм апараті. Клавіші м’яко віддзвонювали їй, і дрібнесенькі різнобарвні лампочки відсвічували з малесеньких віконець апарата. Гомін у коридорі тим часом зростав. Уже хтось сіпав ручку дверей, і хтось другий — певне, сторож — притримував двері з того боку.

І от саме в ту мить, як Думбадзе встав і пішов до дверей довідатися, що там таке, — саме тоді двері раптом широко розчинилися і на дверях з’явився якийсь незнайомець. Ззаду, з-поза його спини, визирала сердита й перелякана фізіономія професорового сторожа.

А втім, нежданий незнайомець був нежданий і незнайомий тільки для професора та його асистентів. Сахно, Коломійцеві та докторові Івановському він був дуже добре відомий. Це був той самий потвора, що його ми вже бачили сьогодні вранці на квартирі в Сахно. Він переступив поріг, зробив два кроки й спинився.

Поруч нього, з-поза його спини, визирав другий каліка, відомий уже професорів сторож. Він тупцював довкола чудного незнайомця, що так нахабно вдерся без дозволу до професорового кабінету. Цей другий каліка аж ніскільки не був подібний до першого. Він шкутильгав на обидві ноги. Він був сутулий, і ліве плече було нижче від правого: Ліва рука коротша від правої. Ноги в нього були прирощені. Рука була братова. Він був нещасний і спотворений, але справжній і живий. Він був людина.

Тихий гомін пройшов по кабінету, і всі присутні підвелися на ноги. Чудний приходько їх вразив. У нім було щось надзвичайне, щось надприродне. Підвівся й сам професор. Тоді Сахно знову нахилилася до свого апарата і клацнула кількома клавішами. В ту ж мить чудний приходько здригнувся, хитнувся й підняв ногу, щоб зробити крок у напрямі до професора.

Це штовхнуло й вірного професорового сторожа. Він кинувся знову до нахабного незнайомця, намагаючися спинити.

— Та гражданин же…

Потім він з глибоким докором звернувся до Сахно:

- І що ото ви мені баки забиваєте? Ті два то справді собі мертві, а цей так зовсім живий… І таке ж нахабне… — Він скрикнув і оступився, бо нахабний незнайомець штовхнув його й придавив йому пальці на лівій нозі. Потім він наблизився до професора, спинився й простяг до нього руку, немов для привітання, як ото першого разу докторові Івановському. Професор нахилився, схопив цю руку і пильно зазирнув чудному приходькові в обличчя.

— Чудово! — скрикнув спантеличений професор.

Всі обступили його і чудного незнайомця. В ньому не важко було впізнати третього з щойно привезених трьох трупів.

Раптом різкий і дошкульний дзвінок телефону розтяв напружену тишу. Професор роздратовано приклав трубку до вуха. З трубки почувся дзвінкий жіночий голос. То секретар райкому комсомолу Петрова просила професора Трембовського поінформувати її, як там справи з новими пацієнтами і чи зможе товариш Чіпаріу бути в п’ятницю на комсомольській конференції.

— Чорт забирай! — тільки й зміг вимовити професор.

У кабінеті професора стояв гамір, як на шарварку.

Всі говорили зразу до всіх і ні до кого зокрема. Всі товпилися до Сахно, всі закидали її запитаннями, і всі хотіли негайно ж дістати відповідь. Мовчав тільки сам професор. Він усе ще розглядав чудного незнайомця. Незнайомець сидів тепер у кріслі в позі муштрованого пса-служки, виструнчившися, нерухомий і забовванілий! Коломієць і Думбадзе сперечалися в кутку. Їхня суперечка була дуже подібна до сварки або до бійки. Думбадзе припер товариша до стіни й сіпав його за відлоги піджака. На порозі кімнати стояв вірний професорів сторож-потвора і остовпіло поглядав на все. А особливо на того, другого, потвору, що сидів там, у кріслі проти професора.

Він уже збагнув зміст подій. І він також вигукував своє запитання. Запитання про те, що має він робити з тими двома іншими живими мерцями? Але його ніхто не чув, та й не слухав.

І взагалі годі було розібратися в загальному гаморі. Сахно тільки кліпала очима. Фрази долітали до неї з різних боків — окремі, нескладні й пошматовані.

— Мотофозо! — кричав старший асистент, літній чолов’яга в окулярах і з лапатою бородою. — Мотофозо! Франкарді чи хто їх там знає, як їх іще звали, всіх цих фокусників! Це просто свинство приходити сюди з такими речами!

— Ви помиляєтесь! Ви не маєте права, колего! — нападав на нього молодий асистент. — Ви не маєте права! Ви помиляєтеся!

— Товариші! — благав доктор Івановський. — Одну хвилинку, товариші!

— Управління механізмами на віддаленні з допомогою радіо! Прекрасно! — трусив Думбадзе свого приятеля за петельки. — Це взагалі геніальний винахід! Але ж до чого тут хірургія!

— Мотофозо! Два роки тому я на власні очі бачив його в цирку! Він зараз устане й розкланяється! Це свинство! Відбирати дорогий час!..

— Ви не маєте права! Ви помиляєтесь!

— Одну хвилинку, товариші! Зараз нам усе з’ясують.

— Механізмами на віддаленні! Але ж треба розрізняти механізм від живої людини!

— Від трупа, ви хочете сказати?

— Це жива людина?

— Це труп!

— Це мотофозо! Людина-лялька з гуми і пластмаси! Пройдисвітство!

— Хвилину, товариші!

— Якщо можна управляти на віддаленні механізмами, то чому ж не можна управляти на віддаленні й людьми? Тим більше — в гіпнотичному трансі?

— Цирк! Я бачив ще одного, що ковтав живих жаб Ви й його приведете сюди?

— Але навряд, щоб на віддаленні вам пощастило управляти трупами!

— Бо це мотофозо! Не слухайте його! Він ще вміє жонглювати смолоскипами, пити гас і ходити на руках!

— Так що ж накажете робити з тими двома мертвяками, товаришу професоре? А то ще втечуть…

З великими труднощами докторові Івановському пощастило встановити сякий-такий лад. П’ятеро чи шестеро дорослих серйозних людей поводилися скандально, як нестримані й невиховані хлопчики. Вони зривалися з місць, махали руками, шарпали один одного силкувалися один одного перекричати. Докторові Івановському довелося кожного окремо зацитькувати, вмовляти і садовити на місце. Нарешті, деякий лад встановлено. Угомонився й найзапальніший старший асистент. Бурмочучи “мотофозо”, “пройдисвіти”, “цирк”, він завалився на своє місце, задихнувшись у нападі астматичного кашлю.