ЩО БУЛО ПОТІМ - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 18

Це вже було наукове відкриття.

І от доктор Івановський наважився. Діставши згоду дочки, він просто зшив її з матір’ю. Він з’єднав їхні два організми в один. Він сполучив їхні кров’яні системи. Велику вену матері з великою веною дочки. Велику артерію дочки з великою артерією матері…

І що ж! Явища діабету в старої матері зникли зовсім. Здорова кров з організму дочки ввійшла в хворі материні органи і оздоровила їх. Вона дала їм ті гормони, що їх не могла виробити хвора підшлункова залоза. А хвора кров матері пішла в організм дочки, і молодий організм дочки переборов вади старої крові, убив у ній усі мікроби. Мати поздоровішала і помолодшала. Дочка теж не втратила нічого. За кілька днів доктор Івановський збирався роз’єднати аяксів і дати кожному його власне життя. Важко було встановити, на який же час поздоровшав старечий материн організм. А може, назовсім?

Коли, обдивившись аяксів, доктор Івановський, Думбадзе та Коломієць повернулися до головного залу, там уже зібралися всі.

Професор Трембовський оголосив початок зборів і бігав по залу, патлаючи свою шевелюру. Біля конторки сиділа з олівцем і папером сестра-стенографістка. Агроном Юлія Сахно, як нещодавно студент медик Коломієць, стояла, занімівши від захоплення перед вітриною з оживленим серцем.

Професор підбіг до столу, довкола якого розмістилися його асистенти та аспіранти кафедри. Він, очевидно, хотів розпочати нараду і сказати своє перше слово. Всі враз урвали розмови і стихли. Зробилося так тихо, як може бути тільки в наукових установах, де кожний любить свою працю і шанує працю своїх співробітників.

Професор Трембовський помовчав кілька секунд і ще раз розпатлав свою шевелюру. Після того він нарешті заговорив.

— Чорт забирай! — почав він, озирнувшися по сторонах. — Як добре, що тут, у цім залі, немає телефонного апарата. Принаймні я гарантований, що мені не подзвонить сюди секретар Петрова. Вона дзвонила мені в усі апарати, біля яких мені траплялося бути протягом цих трьох годин.

Збори асистентів і аспірантів вибухли щирим дружнім реготом. Комсомольський секретар Петрова справді цілком запанувала над життям професора Трембовського. Так нетерпляче чекала вона результатів цього епізоду. Вона дзвонила до професора — питала його, розпитувала, доводила, переконувала, нагадувала і сигналізувала.

Коли збори пересміялися, професор закінчив:

— Брава дівчина, нічого не скажеш! Шкода, що не хірург. Ми б призначили її на директора нашого інституту. Цей би дійшов скрізь свого і гарантував би найширші перспективи. Ми б посилали її до Наркомфіну обстоювати нам бюджет.

Після цього професор ще раз розпатлав свою шевелюру і зігнав жартівливу посмішку з своїх уст.

— Ну, товариші, пожартувавши, перейдемо до серйозного. Отже, дві години тому ми…

Але ще не судилося професорові почати. Двері рипнули, і з-поза них встромилася двоколірна голова професорового сторожа. Він моргав до секретаря кафедри.

— Ну, що там, Іване, знову? — запитав професор роздратовано, проте зараз же пом’якшав. Він не терпів, щоб йому заважали, але свого штучного сторожа він надто любив. Старому Іванові дозволялося багато такого, чого не дозволялося нікому більше в інституті. — Ну, що ж там таке? Сьогодні ти вже вдруге перебиваєш нам! Чи я для того зробив тебе з двох людей, щоб ти нам і заважав за двох? — пожартував професор.

Старий сторож пустив жарт повз вуха, його обличчя було стурбоване, скільки, звичайно, могли виявити вираз стурбованості його шви та шрами. Старому Іванові самому було прикро перешкоджати роботі, яку він вважав за найважливішу в світі роботу.

— Там, професоре, дівчина якась, ну, просто вдирається до. інституту. Каже, що неодмінно повинна бути на оцій, значить, нараді…

— Що за дівчина? — розсердився професор. — Либонь, наші тут уже всі? - і він кинув оком по присутніх.

— Та хто її знає. Каже, ви її немов добре знаєте. А на прізвище немовби Петрова…

Щирий і дружний регіт сьогодні вже вдруге вибухнув під скляною банею головного залу трансплантаційного відділу. Аж забриніли в унісон банки з нирками, печінками, серцями та очима. Лікарям не часто доводиться сміятися, і тому вони реготали охоче й гучно.

Проте збори кафедри на цей раз не були довгі.

Компетентні медики мали обговорити сенсаційну заяву агронома Юлії Сахно. Вони мусили реагувати на її чудне, щоб не сказати більше, бажання — відживити її двох приятелів та одного ворога. Вони, ці компетентні медики, були великими практиками і знавцями своєї справи. Вони були великими віртуозами хірургії. Щодня в операційних залах головного інституту експериментальної хірургії вони робили операції, в можливість яких звичайній непосвяченій людині важко й повірити. Вони робили те, що в побуті приписують тільки випадкові, а в релігії — чуду. Вони рятували людей від неминучої смерті, вони перекроювали й перешивали людей, неначе старі жилетки. Вони відтинали од трупів шматки мертвого тіла, оживлювали їх і прирощували живим. Здавалося, вони могли все.

І агроном Юлія Сахно, сказати правду, вже була зовсім спокійна за долю своїх трьох трупів. Після того як вона побачила оте оживлене серце у банці біля дверей, вона вже знала, що її друзі Чіпаріу та Йонеску будуть живі. Бо ці медики, ці відважні й майстерні хірурги, могли все.

Так. Вони могли все, крім неможливого. І вони були готові на найсміливіший експеримент, крім… фантастичного.

Старший асистент — керівник трансплантацій шкіри та кісток, операцій, дуже поширених уже в практичній хірургії, отже, й найбільше певний за свою галузь та впевнений у собі самому — очолював досить значну групу скептиків. Правда, він не вигукував уже про мотофозо, не іронізував про нові способи бальзамування, але висловлював свій скепсис у досить категоричній формі. Пожмакавши свою бороду й поправивши окуляри, він перший попросив слова і запропонував негайно ж покинути всякі фантастичні розмови про фантастичні ідеї фантастичного ж доктора Гальванеску, який і взагалі, можливо, є тільки фантастичним витвором надто гарячої’ фантазії агронома Юлії Сахно.

Почувши це, секретар Петрова, не виказуючи нічого й зберігаючи зовні спокій, негайно ж передала Коломійцеві записку, щоб він спитав Думбадзе, хто тут серед присутніх асистентів і аспірантів є члени партії та комсомольці. Вона пропонувала негайно утворити партійно-комсомольську групу, яка б одностайно взялася обстоювати пропозиції Сахно. В справі Чіпаріу, Ионеску та самого доктора Гальванеску й усіх пригод Сахно Петрова була поінформована зовсім докладно. Це їй першій все розповіла Сахно, приїхавши до Харкова. Це вона була головним інспіратором взаємин з головним інститутом експериментальної хірургії. Це вона відшукала серед комсомольців студента-медика Коломійця і доручила йому ведення цієї справи. Тепер вона мусила довести її до кінця. Треба було мобілізувати сили проти пасивного, зіпсованого надто широкою популярністю своєї галузі старшого асистента. Вона вирішила здійснювати це по партійній лінії.

А втім, підтримку вона несподівано дістала і від безпартійних. Доктор Івановський вдруге взяв собі слово і гостро виступив проти старшого колеги. Він сказав, що фантастичний доктор Гальванеску, як видно з розповіді товаришки Сахно, є надто реальний господар, поміщик і капіталіст. Що ж до його біоанатомічних шукань, то доктор Івановський знову підкреслив, що тут, власне, нічого нового не відкрито. Доктор Гальванеску переніс на людей той анатомічний досвід, який досі наукова хірургія досить широко застосовувала на тварияах, скажімо, — собаках. Виточування крові з собаки, насичування її рінгерлоківською рідиною, гальванізація цього трупа, а пізніше оживлення — факт, відомий кожному студентові останнього курсу. Застосувати ці здобутки на людях міг би кожний хірург. Але це не здійснено за браком матеріалу — людського матеріалу. Докторові Гальванеску пощастило — він дістав такий матеріал нечесним, злочинним шляхом.