Соляріс - Лем Станислав. Страница 3
— Як це сталося?
— Піди переодягнись, розпакуй свої речі й вертайся сюди… ну… скажімо, за годину.
Мить повагавшись, я погодився:
— Гаразд.
— Стривай,— зупинив мене Снаут, коли я вже рушив до дверей. Він дивився на мене якось незвично. Я бачив: він ніяк не може витиснути з себе те, що крутиться в нього на язиці.— Нас було троє і тепер, разом з тобою, знов стало троє. Ти знаєш Сарторіуса?
— Так само, як і тебе. Лише з фотографії.
— Він у лабораторії, нагорі, і, думаю, не вийде звідти до ночі, однак… в усякому разі, ти його впізнаєш. Якщо побачиш тут іще когось, розумієш, не мене і не Сарторіуса, розумієш, то…
— То що?
Чи не сон усе це? На тлі чорних хвиль, які криваво полискували в промінні призахідного сонця, Снаут знов сів у крісло і, як і раніше, понуривши голову, дивився в куток, на котушку змотаного кабелю.
— То… не роби нічого.
— Кого я можу побачити? Привид? — розсердився я.
— Розумію. Ти гадаєш, я схибнувся з розуму. Ні. Не схибнувся. Я не можу тобі пояснити цього інакше… поки що. Зрештою, може… нічого й не станеться. В усякому разі, запам’ятай те, що я тобі сказав. Я тебе застеріг.
— Від чого? Про що це ти?
— Тримай себе в руках,— уперто правив своє Снаут.— Поводься так, наче… Будь готовий до всього. Це неможливо, я знаю. Та ти все ж таки спробуй. Це єдиний вихід. Іншого просто нема.
— Але що? я побачу?!— майже закричав я, ледве стримуючись, щоб не схопити його за плечі й не труснути, приводячи до тями, щоб він не сидів отак, утупившись у куток, з нещасним виразом на обпаленому сонцем обличчі, насилу витискаючи з себе кожне слово.
— Не знаю. У певній мірі це залежить від тебе.
— Галюцинації?
— Ні. Це… реальність. Не… нападай. Пам’ятай.
— Що ти мелеш?!— знову спаленів я.
— Ми не на Землі.
— Політерії? Але ж вони зовсім не схожі на людей!— вигукнув я.
Я не знав, як вирвати Снаута з цього стану відчуження, а він і далі дивився просто себе в порожнечу й, здавалось, вичитував у ній щось таке безглузде, від чого а жилах холола кров.
— Саме тому це так страшно,— тихо сказав Снаут.— Пам’ятай: будь насторожі!
— Що сталося з Гібаряном?
Він не відповів.
— Що робить Сарторіус?
— Приходь через годину.
Я повернувся і вийшов. Відчиняючи двері, ще раз глянув на Снаута. Він сидів, згорбившись, затуливши обличчя руками, маленький, у брудних від реактивів штанях. Тільки тепер я побачив, що на пальцях його рук запеклася кров.
СОЛЯРИСТИ
У тунелі коридора нікого не було. Я мить постояв перед зачиненими дверима, наслухаючи. Стіни, мабуть, були досить тонкі, бо ззовні доносилося завивання вітру. На дверях трохи навскоси висів прямокутний шматок пластику, на якому було написано олівцем: «Людина». Я дивився на ті нерозбірливі карлючки, і мені раптом захотілося вернутись до Снаута, але я зрозумів, що це неможливо.
Його безглузде застереження все ще лунало мені в вухах. Я обвернувся і враз відчув, який нестерпно важкий став на мені скафандр. Навколо панувала тиша, та мене не полишало відчуття, що за мною хтось спостерігає. Я вернувся до круглого приміщення з п’ятьма дверима. На трьох із них висіли таблички: «Д-р Гібарян», «Д-р Снаут», «Д-р Сарторіус». На четвертих дверях таблички не було. Трохи повагавшись, я легенько натиснув ручку і повільно прочинив двері. Коли вони почали прохилятися, мені раптом здалося, більше того, я був майже певен, що там хтось є. Я ввійшов досередини.
Ні душі. Такий самий, тільки трохи менший, опуклий ілюмінатор дивився на Океан. Тут, під сонцем, його хвилі мінилися масним полиском, немовби на них розлилася червоняста олива. Пурпуровий відблиск затопив усю кімнату, схожу на корабельну каюту. З одного боку стояли полиці з книжками, між якими було вертикально прикріплено до стіни змонтоване на карданах ліжко, з другого — безліч шафок; між ними в нікельованих рамках висіли знімки планети з космосу; в металевих захватах стояли пробірки й колби, заткнуті ватою; під ілюмінатором, захаращуючи прохід, тяглися два ряди білих емальованих ящиків. Кришки на деяких з них були відкинуті, відкриваючи вміст ящиків, повних інструментів і пластикових шлангів; у двох кутках — крани, витяжна шафа, морозильні установки, просто на підлозі — мікроскоп, бо на великому заставленому столі під ілюмінатором його вже ніде було примостити.
Обернувшись, я помітив біля самісіньких дверей шафу, що сягала аж стелі. Дверцята в ній були прочинені, і я побачив там комбінезони, робочі й захисні халати; на полицях лежала білизна, антирадіаційні чоботи, між халявами яких поблискували алюмінієві балони для портативних кисневих апаратів. Два апарати разом з масками висіли на бильці піднятого ліжка. Тут, як і скрізь, панувало безладдя, хоч видно було, що хтось, хай і недбало й хапливо, але все-таки прибирав. Потягнувши носом, я відчув слабкий запах хімічних реактивів і чогось ядучого. Невже хлор? Я мимохіть пошукав очима під стелею в кутках вентиляційні решітки. Приклеєні до їхніх рамок смужки паперу легенько ворушилися,— отже, компресори працюють, підтримуючи нормальну циркуляцію повітря. Я переніс книжки, апарати й інструменти з двох стільців у кутки, абияк порозпихавши їх, щоб звільнити бодай трохи місця довкола ліжка, між шафою і полицями. Потім підтяг вішалку, щоб повісити на ній скафандр, і вже хотів був розстебнути замки-блискавки, але раптом опустив руки. Я ніяк не міг відважитися зняти з себе скафандр — мені здавалося, що без нього я стану зовсім беззахисним. Я ще раз обвів усе довкола поглядом, перевірив, чи щільно зачинено двері; як виявилося, в них не було замка, і я, трохи повагавшись, підпер їх двома важенними ящиками. Отак забарикадувавшись, я миттю зняв скафандр і здихався своєї важкої, рипучої оболонки.
У вузькому дзеркалі на внутрішній стінці шафи відбивалася частина кімнати. Краєм ока я раптом помітив там якийсь рух і підхопився з місця, але відразу ж зрозумів, що то моє власне відображення. Мій трикотажний костюм під скафандром весь просяк потом, тож довелося скинути і його. Потім я відсунув шафу. В ніші за нею блиснули стіни малесенької душової. Там, під самісіньким душем, на підлозі лежала чимала пласка коробка. Я насилу підняв її, щоб занести до кімнати. Коли ставив її на підлогу, кришка, мов на пружині, зненацька відскочила, і я побачив відділення, заповнені якимись чудернацькими речами — спотвореними, грубими подобами інструментів з темного металу, трохи схожими на ті, якими було напхано шафки. Деформовані, викривлені, оплавлені, наче з пожарища, вони вже ні на що не годилися. Та найбільше вражало те, що такі самі сліди пошкодження були й на керамітових, тобто практично неплавких ручках. У жодній лабораторній печі не можна було досягти температури, при якій вони плавляться,— хіба що в атомному реакторі. З кишені свого скафандра я вийняв портативний індикатор випромінювання, підніс до цих дивовижних інструментів, але його чорний циліндр мовчав.
На мені були лише плавки й майка. Я скинув їх на підлогу, мов якийсь непотріб, і став під душ. Вода відразу ж принесла мені полегкість. Я вигинався під її пружними, гарячими струменями, масував тіло, пирскав — мився так старанно, немовби хотів змити з себе цю страшну, підозрілу непевність, яка виповнила всю станцію.
У шафі я знайшов легкий тренувальний костюм, який звичайно надягають під скафандр. Перекладаючи в його кишені весь свій убогий скарб, між сторінками записника я намацав щось тверде. Як виявилося, це був ключ від моєї земної квартири. Я й уявлення не мав, як він туди потрапив, якусь мить нерішуче повертів його в пальцях, а тоді поклав на стіл. Універсальний складаний ножик навів на думку, що мені, можливо, знадобиться якась зброя. Але він для цього, звісно, не годився. Втім, нічого іншого в мене не було, а до такого душевного стану, щоб шукати випромінювач чи щось подібне, я ще не дійшов.
Я всівся на металевому стільчику, який стояв посеред вільного простору, віддалік від усіх речей. Мені хотілося побути на самоті. Я тішився, що в мене є ще більш як півгодини часу; нічого не вдієш — я від природи був педантичний і пунктуальний буквально у всьому, навіть у дрібницях. Стрілки на двадцятичотирьохгодинному циферблаті мого наручного годинника показували сьому. Сонце сідало. Сім годин за місцевим часом — отже, двадцять на борту «Прометея». На Моддардових екранах планета Соляріс, мабуть, уже зменшилася до розмірів іскорки й нічим не відрізнялася від зірок. Та що мені було тепер до «Прометея»? Я заплющив очі. Довкола панувала глибока тиша, яку порушували тільки розмірене нявчання труб та глухе капотіння води на кахель у душовій.