Таємниця затоки Здохлого кита - Михановский Владимир Наумович. Страница 2

Похмілля

Протягом усієї ночі величезне місто не спало. До самісінького ранку на вулицях вили сирени швидкої допомоги. По країні прокотилася хвиля самогубств. Дрібні клерки й службовці компаній, що програли на поразці «Добрих вовків» своє жалюгідне майно і всі заощадження, з усіх можливих засобів переставитись у потойбічний світ обирали, на їхню думку, найзручніший: щільно зачинивши па кухні вікна й двері, вони відкривали кран газової плити. Як правило, медична допомога прибувала надто пізно. Та, погодьтеся, все це дріб’язки проти тієї обставини, що «Уестерн компані» поклала у свої броньовані сейфи чотирнадцять мільйонів чистоганом. Далебі, непогані дивіденди. І здобуто їх у рекордно короткий строк – за два тайми по сорок п’ять хвилин кожен! Щоправда, аби спрямувати події в потрібне русло, довелося піти на певні затрати.

Але про них знає усього кілька чоловік з керівної верхівки компанії.

Протягом тижня – а це немало! – сенсаційний футбольний двобій був у центрі уваги газет, радіо й телебачення. А потім зринули нові події, і про «матч епохи» стали потроху забувати.

Таємниця затоки Здохлого кита

Та не могло примиритися з програшем могутнє угрупування, що протистояло «Уестерн компані».

Агенти більше ніж десяти бюро розшуку за неабияку винагороду розгорнули якнайактивнішу діяльність. Вони намагались віднайти в проведенні матчу яку-небудь каверзу. Прямих доказів про зловживання у них не було. Хіба що плутане зізнання центрфорварда «Добрих вовків» про невидиму подушку, котра завадила йому «всунути» неминучий гол. Але це могло бути звичайнісінькою химерою.

Те саме, правда, міг сказати і воротар. Однак він з обачності тримав язика за зубами. По-перше, не хотів, щоб його здійняли на глузи. А потім побоювався, як би не продали якому-небудь другорядному клубові чи просто не вигнали. Центрфорвард – інша річ. Він національна зірка й може дозволити собі будь-яке колінце.

Без зайвого галасу було ретельно допитано всіх працівників стадіону. Але все це не дало ніяких наслідків. Марна була й перевірка поля.

Та якраз у цей час сталася одна непримітна подія. Хвилі затоки Здохлого кита (затока широкою підковою вторглася в місто) викинули на гранітний парапет пристані труп чоловіка. Поміж десятків інших самогубців він лишився б непомічений, тим паче що в кишені піджака потопельника лежала записка із застереженням нікого у вбивстві не звинувачувати. Але подеколи в житті фатальну роль починає відігравати простий, буденний випадок…

Детектив Ніколь Адамс, котрий був на службі в супротивників «Уестерн компані», випадково зайшов до одного з міських моргів. Невідомо чому, але його увагу привернув труп, викинутий хвилями затоки Здохлого кита. Адамс дивився на дебелого, гарно одягнутого чоловіка її напружено думав: «Де я його бачив?» Те, що цей суб’єкт зустрічається йому не вперше, Адамс не мав ніякого сумніву. І раптом він згадав бурхливий стадіон, почесну трибуну, ненависне лице президента «Уестерн компані» й поряд із президентом кремезну постать ось цього, високочолого…

Бюро розшуку поклало будь-що з’ясувати, ким був покійний. Зробити це було нелегко, бо ніяких документів, окрім записки, в кишенях самогубця не виявилось.

Отже всі надії тепер були пов’язані із запискою. Написано її на аркушику, поспіхом вирваному з блокнота. Папір вищого гатунку. Продавав такі блокноти тільки один фірмений магазин. Та оскільки цей факт іще ні про що не свідчив, бюро розшуку придумало хитрий хід. У газетах вмістили об’яву, де було зазначено прикмети потопельника й сповіщалося, нібито при ньому знайдено велику суму грошей. На закінчення об’ява пропонувала тим, хто знає покійного, з’явитися в морг, щоб упізнати труп, а також заявити про своє право на одержання грошей.

Рибка клюнула

Наступного дня до приймальні моргу зайшов респектабельний джентльмен. Він зіслався на об’яву в газеті й став вимагати, щоб йому видали труп. Гроші його не цікавлять, сказав він.

– А в яких ви стосунках із покійним? – запитав служитель моргу, заздалегідь проінструктований детективами

– Я його давній приятель, – пояснив прибулий. – Хочу поховати покійного в нашому родинному склепі.

– Де працював ваш знайомий? – запитав служитель.

– Що це, допит? – роздратовано вигукнув джентльмен.

– Що ви! Це дрібна, але неминуча формальність.

– А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення – я прийшов. Що вам іще треба?

– Ми повинні з’ясувати у найзагальніших рисах усе, що стосується особи покійного.

– Я не маю наміру інформувати вас.

– Дуже жаль, – вкрадливо сказав служитель. – Але в такому разі я не зможу вам віддати тіло.

– Стривайте, – враз полагіднішав незнайомець. – Ви, я бачу, ділова людина. Чи не так? – Він дістав із бокової кишені конверт і поклав перед служителем. – Тут рівно тисяча. Гадаю, досить?

– Що ви, сер! – сказав служитель. – Адже це підкуп, до того ж при виконанні службових обов’язків.

– Ну й дивак же ви. Скажете – видали тіло людині, що відгукнулась на об’яву. На вулиці мене чекає машина. Давайте «вантаж» – і по всьому…

Служитель потягся до відеофона – джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись відлучився.

Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрімголов вибіг із приймальні…

За кілька хвилин про цей випадок було сповіщено в бюро розшуку.

– За всіма ознаками, – звертаючись до своїх агентів, сказав шеф, – сліди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голівці. А зараз більше пильності, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрібен.

Сліди ведуть в Уестерн

Через два дні по тому в морг прийшла скромно одягнена жінка з заплаканим обличчям.

– Я з приводу об’яви, – сказала вона і простягла служителеві вирізку з газети.

– Чого ж ви хочете, місіс?

– Де він? – видихнула жінка. В очах у неї було стільки непідробленого горя, що служитель, нічого не питаючи, підвів її до рефрижератора і розсунув шторки екрана. Жінка розпачливо окинула поглядом непорушні, вкриті памороззю тіла.

– Майкл! – крізь сльози покликала вона.

– Даруйте, місіс, – сказав служитель, коли жінка трохи заспокоїлась. – Ким ви йому доводитесь?

– Хто його вбив? – відповіла запитанням на запитання жінка. – Ви чуєте, хто його вбив?

– Заспокойтеся, місіс… Його ніхто не вбивав. Він утопився… Сам. Розумієте?

– Ні, неправда. Це неправда! – сльози на очах у жінки висохли, а голос дзвенів. – Майкла вбито, я знаю. Він заважав комусь, і його прибрали з дороги.

– Але кому це було потрібно?

– Звідки мені знати. Мабуть, його хазяї. Але… – жінка затнулась, – я не знаю вас.

– Можете бути відверті, місіс. Повірте, я ваш щирий доброзичливець.

Служитель моргу провів жінку до бюро розшуку, а там вона розповіла все, що знала.

Вони з Майклом жили на півдні, в невеличкому провінціальному містечку. Майкл працював інженером у науково-дослідній лабораторії. Зводити кінці з кінцями було нелегко – начальство чомусь не симпатизувало Майклові і платило йому за роботу досить мало. А потім у них народилась дитина, і жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзі він дістав звабне запрошення перейти на роботу в компанію Уестерн. Компанія зацікавилась його роботами по дослідженню біострумів головного мозку і запропонувала місце начальника лабораторії з солідним утриманням, але за однієї умови: цілковита секретність усіх досліджень. Йому навіть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кілька листів.

– Про віщо ж він писав? – спитав начальник бюро розшуку.

– Спочатку Майкл повідомляв, що непогано влаштувався і сподівається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам із сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дістала за півтора місяця по тому. В ньому було куди менше оптимізму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, і благав не впадати в розпач. «Я одержу досить грошей, як закінчу роботу, – сповіщав він, – а потім виїду звідсіля, і ми втрьох зможемо жити забезпечено».