Оранжеве серце - Михановский Владимир Наумович. Страница 4

А загалом – нічого особливого. Якщо відверто, пілот навіть розчарований трохи. Чи варто було летіти стільки? Такі самі мізерні кущики він бачив і на Марсі, й на Венері.

Космічний мандрівець ступає кілька кроків, задирає голову. По небі неквапом повзуть пухкі хмари.

Котра, власне, година, як на місцевий час? Мабуть, полудень. Голубе сонце стоїть у зеніті, цідить гаряче проміння. Та що це? Катастрофа? Виверження вулкана? Пожежа? На обрії повільно і німо розповзається багряна пляма.

В навушниках пілота звучать тривожні сигнали. Товариші непокояться, кличуть його назад, у ракету. Та якась сила змушує пілота завмерти на місці.

Червоне полум’я розхлюпується далі. На блідому небі, над самісіньким видноколом, вимальовується вогненний окраєць. Він дедалі збільшується. Що воно за диво? Пілот ледве тамує крик. Нове сонце?

Так, нове сонце! Велетенський червоний диск пливе до свого блакитного побратима.

Все довкола змінюється. Рослинність, що кілька хвилин тому здавалась голубувато-блідою, повниться пурпуром. Гостре на кінцях стебло тягнеться до світила, немовби вітаючи його.

Планета двох сонць! Як химерно переливаються барви!

Пілот подає сигнал, і з корабля висипають усі члени екіпажу. Вони не можуть намилуватися казковим видовищем.

– Зараз саме полудень, – зауважує штурман, поглянувши на свій хронометр.

– Дивлячись на яке сонце зважати, – стає до розмови капітан.

Червоне сонце має, очевидно, досить малий період обертання. Воно непомітно хилиться до обрію, в той час як його блакитний побратим тільки-тільки поминув зеніт.

Хмари, обляпані кіновар’ю, простують своєю дорогою. Жалюгідна рослинність видається тепер бурою. Ледь темніє.

– Погляньте! – заволав молодий планетолог.

Всі озираються в його бік. Він тицяє рукою у віддалену сопку. Таке враження, наче на її вершині спалахнув раптом величезний смарагд. Зелені промені линуть у простір, пронизуючи двобарвне небо.

– Котяче око! – шепоче хтось.

Воістину котяче око. Довколишній простір повільно повниться кришталево-чистим зеленим світлом. Воно лине від сопки догори, до двох світил-побратимів.

Від трьох сонць планету оповив феєричний серпанок. Тепер пілот уже не думав, що прилетів сюди надаремне. Корабель, до якого вони так звикли за довгі роки польоту, раптом здався їм чужим. Його ніс пломеніє пурпуровим полум’ям, кулястий відсік штурмана – темно-вишневий, магнітні вловлювачі здаються крильми казкової жар-птиці, такі вони яскраві й барвисті. Блакитні смуги перетинають корпус, що з дня його виготовлення був тьмяно-сріблястий. Зелені плями на дюзах наче намальовані.

Та що там корабель! Навіть одне одного люди впізнають не без труднощів. Так різне світло від трьох сонць спотворило їхню зовнішність.

Глибокі багатобарвні тіні, звиваючись, повзли по землі, коли з-за обрію вервечкою одне за одним випливло ще три сонця: біле, синє й оранжеве.

Бракує мові людській слів, аби змалювати фантастичну картину, що спалахнула раптом перед зором зачудованого екіпажу. Це було якесь безумство барв. Дивовижні світлові комбінації змінювали одна одну щомиті, і тому здавалося, ніби всі довколишні предмети перебувають у безперервному русі. Кожна деталь пейзажу раптом набула фантастичних ознак. Світ загубив чіткі обриси, став розмитий, нереальний.

Люди інстинктивно з’юрмилися в тісний гурт, перекидаючись короткими репліками: вони розуміли одне одного з півслова.

О, звичайно, після цієї експедиції в людськім лексиконі з’являться нові слова. Не можуть не з’явитися, бо без них не передати веремії барв цього надзвичайного світу…

Я підвів голову, з великим зусиллям одірвавшись від прадавньої книжки. Світло настільної лампи помітно зблідло, наче злиняло. Я повільно вертався до дійсності. Очі боліли, ніби їх запорошили піском. Усе ще не розуміючи, чому лампа така бліда, я підвівся, підійшов до вікна. За тонкою і прозорою плівкою пластика займався світанок.

Та ніч у батьковій бібліотеці лишилась у моїй пам’яті на все життя. А з прадавньою книжкою я не розлучався відтоді, як з дорогим талісманом. Ні, мені не властиве ніяке марновір’я. Просто приємно було усвідомлювати, що я будь-якої миті можу погортати пожовклі сторінки, котрі породили мені в душі ні з чим незрівнянну насолоду.

Лишається додати – книжку я втратив під час піщаної бурі на Марсі. Ті ж таки скажені смерчі червоного піску забрали в мене сім’ю…

Та я не розповів іще про найцікавіше стосовно сузір’я Близнят – мету польоту «Грегора». У своїй оповіді я зупинився на трьох братах, трьох Касторах – двох велетнях і третьому карликові.

Уявіть собі здивування астрономів, коли вони виявили, що кожна з цих трьох зірок у свою чергу розпадається на пару сонць! Сонця кожної пари дуже близькі одне від одного (зрозуміло – в космічних масштабах). Саме через близькість їх тривалий час і не могли сприймати порізно. Так предмети, що знаходяться поряд, зливаються в один, якщо віддалятися од них. Розрізнити двох космічних сусідів поталанило тільки тоді, коли людина озброїлась новим могутнім засобом дослідження – спектральним аналізом.

Виявилося, нові близнята, на яких розпадаються два старші брати – Кастор А і Кастор В,– віддалені один від одного всього на десять мільйонів кілометрів. Зовсім мало в масштабах космосу. Особливо, коли мова йде про такі солідні об’єкти, як зорі. І справді, це в п’ять разів менше, аніж відстань од Меркурія до нашого Сонця. Проте Меркурій – планета. А тут ідеться про відстань між двома зірками.

Ну, а як же третій, найменший брат, Кастор С? Виявляється, вій не відстає од старших братів! Кастор С теж із двох близнят, звісна річ, карликів. Розташовані вони, сказати б, зовсім поряд. Відстань між них якихось 2,7 мільйона кілометрів. Це вдвічі менше за діаметр нашого Сонця.

Отож далека зірка Кастор являє собою дивовижну систему, що складається із шести сонць. Чотири з них – великі й розжарені, а два – маленькі, холодні, темно-червоні. Он який він, далекий світ, так яскраво описаний у стародавній книжці, що над нею я просидів першу у своїм житті безсонну ніч.

Ще до того, як Вища Координаційна рада призначила мене на «Грегор», котрий вирушав до сузір’я Близнят, я часто думав: а чи є планета в дивовижній системі Кастора? Що, коли картини, описані нашими предками, не фантазія, а реальність?

До свого записного біоблокнота я ретельно занотовував нові й нові дані про світ із шести сонць. Відомостей не бракувало: газети, журнали, радіо, телебачення Сонячної системи постійно приділяли незвичайному світові свою увагу…

Дивно – «Грегор» майже досяг мети. Навіть не віриться. Навмання натискую на клеми біоблокнота, і тихий голос, найоідніший мені голос тієї, якої вже нема на світі, неквапом промовляє:

«…Рух шести сонць Кастора відбувається з максимальною узгодженістю, чим нагадує чудово відрегульований годинниковий механізм. Ми маємо по суті три парні зірки, і кожне з таких парних сонць обертається довкола загального центра мас, тобто довкола однієї і тієї ж точки… Карлики, як їм і належить, найспритніші. (На цім місці я зримо уявляю собі легку усмішку тієї, що колись на Марсі начитала мені текст). Вони умудряються здійснити повний оберт усього за дев’ятнадцять годин. Дещо солідніше поводяться старші брати. Кастор В описує повне коло протягом трьох земних діб. Двійники Кастора А ще вайлуватіші: аби зробити повний оберт, їм потрібно дев’ять днів. Так живе дивовижна родина із шести сонць. Інших таких сімей, мабуть, нема в усьому Всесвіті. Принаймні людині вони невідомі…»

Ара, як і я, захоплювалась астрономією. Вона марила далеким світом, що його осяває аж шість сонць. Пам’ятаю, якось під час відпочинку на моїй батьківщині, біля Середземного моря, ми з Арою намислили спорудити на міському пляжі модель загадкового світу. Довідавшись про наш намір, друзі стали допомагати нам.

Передусім я підрахував на портативному калькуляторі, в якій пропорції треба зменшити розміри, аби модель помістилася на прибережній ділянці. Діставши потрібні цифри, ми взялися до роботи.