Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 64

— Нічого не розумію, професоре… — збентежено сказав Дейв. — Я породив механічного хижака. Хибність конструкції «Крихітки» — безперечна…

— Яку програму ви дали «Крихітці»? За всяку ціну боротися за своє, так би мовити, існування? Це означає: усувати всі перешкоди, протистояти всякому небажаному впливу. Кнопка «Стоп!» для електронно-обчислювальної злагоди — найсильніший небажаний подразник. Яку б програму не виробив її електронний мозок, ви можете в першу-ліпшу мить втрутитись і порушити весь хід машинних рефлексів. Тож чи не природно, що, кінець кінцем, процес логічного аналізу привів «Крихітку» до висновку про необхідність викинути кнопку «Стоп!»?

— Розумію, професоре! — Дейв кинувся до схеми, гарячково перебіг очима основні вузли. — Отже, коли так, «Крихітка» з часом розвиватиметься, так би мовити, розумнішатиме?

— Гай-гай… — професор з жалем похитав головою. — Мабуть, вона так і лишиться хижаком, бо ви прирекли її на таку долю… Чого можна чекати від неї в майбутньому? Хіба того, що набуті нею примітивні машинні рефлекси удосконаляться до найвищого ступеня, та й годі.

— То що ж робити?

— Та що ж… — професор замислився. — Треба підвищувати «інтелект» машини. П'ятдесят сім тисяч каскадів — ніщо. Їх потрібно мати хоча б мільйон. При такій кількості елементів «егоїзм» злагоди вашого типу стане доцільним. Але ж ви розумієте самі: зараз це — неможлива річ. Обсяг і вага електронного мозку машини перейдуть всякі межі. Монтаж перетвориться на майже нездійсненну справу. Навіть коли використати друковані схеми каскадів, їх доведеться з'єднувати неймовірним плетивом дротів…

Уже давним-давно пішов директор інституту, порозходилися працівники лабораторії, а Дейв усе ще сидів у кабінеті спостереження, задумливо дивлячись у просторінь. Піднесення, яке охопило його після несподіваної похвали вчителя, було короткочасним і поступово змінилось пригніченням. Учитель поквапився з висновком. «Машини Дейва» ще немає, і невідомо, коли вона буде.

Інженер поглянув в ілюмінатор. Бідолашна «Крихітко», які ще машинні рефлекси снуються зараз у твоєму примітивному електронному мозку? Яка шалена програма дій записується на твоїх барабанах пам'яті?

«Крихітка» мовчала. Вона була всього-на-всього електронним пристроєм для розв'язування логічних задач. Хоч якими доцільними видаються її ідеї, мислити ця споруда не може. За неї мислив свого часу інженер Дейв. Його думка знайшла втілення в кібернетичній конструкції і продовжує жити в ній, набуваючи зовсім несподіваного й небажаного напрямку.

— Стривай, стривай!.. — Дейв глянув на «Крихітку» навіть трохи злякано.

Кожна людина має підставу вважати, що частка її розуму втілюється в зробленому нею. Але ж у даному разі йдеться про значно більше. Творча думка конструктора кібернетичної машини вищого класу житиме в електронній злагоді навіть після смерті її творця…

По спині Дейва пробігли мурашки. Парадоксальність припущення немов підняла перед ним на мить ту важенну завісу, за якою природа ховає свої найглибші таємниці.

Матерія дивиться сама на себе очима людини, осмислює сама себе людським мозком. Але ж цю здатність до аналізу можна передати машині. Машина діятиме дуже довго, вона пронесе розум людини крізь час і простір, аж ген у нескінченність…

— Крізь час і простір! — Дейв вискочив з кабіни спостереження і помчав до телевізофонної будки. Вперше за кілька останніх років він відчув палке бажання побачити Рума, розповісти йому про ідею, яка щойно блиснула в мозку.

Але його спіткало розчарування: брата не було вдома.

— Дуже шкода! — Дейв неквапно одягнувся, вийшов на подвір'я інституту. Зупинився.

Була м'яка й тепла ніч ранньої весни. На густому оксамиті неба мерехтіли великі волохаті зорі.

Дейв довго стояв, утопивши погляд у безодню Космосу. Сьогоднішня ніч була однією з тих, що запам'ятовуються на все життя. Він зазнав і не відомого досі почуття безпорадності, і величного піднесення, відчув за плечима могутні крила.

Зорі Космосу, далекі Сонця! Навіть світло до вас іде десятки, сотні, а то й тисячі років — а що вже казати про недосконалі космічні ракети мешканців Пірейї!

Люди навчилися долати простір. Кінець кінцем, вони облетять свою Галактику, доберуться до інших зоряних систем. А от подолати невблаганний час навряд чи вдасться. Життя людини суворо обмежене рамками найефемернішої в природі величини. Його вистачить на подорож до планет — сусідок Пірейї, та й годі. А далекі сонця?!

Тож коли так, хай на допомогу людині прийде машина, розумна машина. Ця кібернетична споруда полине в космічний простір, досягне поверхні невідомої планети невідомої сонячної системи, дослідить її всю, зафіксує варте уваги та й повернеться додому.

На Пірейї тим часом збіжать десятки, а може, й сотні років. Зотліє прах людей, що проводжали космічний всюдихід у знаменну подорож. Але наука — невмируща. Нащадки з вдячністю приймуть спадщину пращурів. Якщо не сам Дейв, то нехай його творча думка подолає час і простір!

Дейв збентежено посміхнувся: та й далеко ж завели його мрії!

А втім, ні, це вже не мрії, а серйозна наукова гіпотеза, яка стане віднині для нього метою життя.

Не лишилося й сліду від пригніченості та втоми. Дейв знову відчував себе повним енергії і завзяття. Кортіло сісти за креслярський стіл, похапливо кидати на гладеньку поверхню цупкого паперу значки та цифри, шукаючи першої стежки в невідоме.

Замість того, щоб піти додому, Дейв попростував до свого робочого кабінету.

Тієї ночі в його мозку блиснуло дерзновенне припущення про можливість абсолютно нового принципу створення кібернетичних машин. Прагнення «Крихітки» самовдосконалюватись наштовхнуло на парадоксальний висновок: при побудові машини вищого класу треба не ускладнювати, а, навпаки, максимально спрощувати конструкцію. Доки електронний мозок споруди примітивний, усі можливі дії машини повинен заздалегідь передбачити і запрограмувати конструктор. Машина ж вищого класу одержить тільки єдину програму — самовдосконалюватись, лише єдину абсолютну заборону — не чинити нічого лихого людині.

Така машина в перші години після створення скидатиметься на сліпе, дурне щеня. Ознайомлюючись з навколишнім світом, вона робитиме цілий ряд безглуздих, невмотивованих вчинків. Але це не страшно. Хіба не так само стоїть справа і з живими істотами? Кожен організм набуває досвіду самостійно, ціною численних експериментів, болісних невдач. А кібернетична злагода, маючи бездоганну електронну пам'ять, ніколи не помилиться вдруге. Процес еволюції машинних рефлексів перебігатиме в ній надзвичайно швидко, і вже через кілька декад «навчання» машина вищого класу зможе виконувати найскладніші завдання.

Звичайно, космічний всюдихід ще довго лишатиметься нездійсненною мрією, але машини вищого класу вже незабаром зможуть замінити людину на різних роботах. Вони підніматимуться в надхмар'я і вгризатимуться в надра планети, працюватимуть в отруйній атмосфері хімічних заводів і прокладатимуть шляхи. Потужні й невтомні, вони стануть найвірнішими помічниками людини, забезпечать їй повне панування над природою.

Дейв нетерпляче ждав ранку, щоб розповісти про все своєму вчителеві. Та лише опівдні на посадочному майданчику перед головним корпусом знизився знайомий вертоліт.

Дейв помчав назустріч вчителеві. Схвильований, збуджений, він ще по дорозі почав розповідати про свій проект, однак професор слухав неуважно, а коли зайшли до кабінету, зітхнув і сказав:

— Сідайте, Дейв. Ваша гіпотеза оригінальна, приваблива, але поки що необґрунтована і невчасна…

Дейв ображено знизав плечима і сів.

— Про машину вищого класу, на жаль, говоритимемо пізніше. Зараз вам доведеться залишити навіть «Крихітку»… Вища Рада Праці та Оборони доручила вам надзвичайно відповідальне завдання…

Професор розкрив портфель, витяг з нього і подав Дейву товсту папку. В ній були фотокопії креслень та схем якоїсь електронно-обчислювальної злагоди. Видовжений корпус і численні низько посаджені сяжки робили її схожою на сколопендру.