Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 80

Цілком машинально Рум глянув у віконце. Посеред безмежної синяви Бурхливого океану виднілась плямка — острів Свята.

— Будь проклята, Ураніє! — він у безсилій люті погрозив комусь кулаком. — Будь про… — і затнувся.

На місці темної плямки спалахнув неймовірно яскравий промінчик. Просто на очах він перетворився на сяючу кулю, яка з кожною секундою збільшувалась. Її яскравість набула зловісного забарвлення. Чорне з червоним — атомний вибух!

Рум обвів поглядом кабіну.

Мертва Майола. Непритомний лікар. Тессі Торн і двоє незнайомих…

Загинула найдорожча в світі. Гине весь світ. Хто винен у цьому?

Ось він — винуватець, мерзенний виродок Кейз-Ол! Зв'язаний, злочинець лежить у кутку кабіни і позирає навколо хижими, вовчими очима.

— Як ви себе почуваєте, Рум?.. — почувся стурбований голос капітана Зорі Надії. — Негайно ввімкніть пристрої на дистанційне керування. До вас наближається перша вибухова хвиля.

Рум виконав наказ і глянув у праве віконце кабіни. Фази атомного вибуху над Уранією розвивалися далі. Масштаби явища були просто неймовірні: полум'я вже охопило півнеба. Але коли Рум поглянув у протилежний бік, він побачив ще страшніше: з півночі сунув чорно-багряний вал, якому не було кінця-краю. Він вбирав у себе хмари й воду, запинав увесь Бурхливий океан…

Рум зручніше вмостився в кріслі, заплющив очі. Він був безсилий боротися проти вибухової хвилі. Єдина надія — на автомати керування.

Ще кілька секунд — і раптом ракетоплан гойднувся…

Нестерпний біль пронизав очі Рума. Холодом опекло мозок. Навалилася пітьма — важка, непроникна. І, нарешті, все зникло.

Коли планета зойкнула

Побляк, згас екранчик біоскопа. Павло Сєдих схопився, обвів нестямним поглядом кабіну.

Побачене й відчуте все ще стояло перед очима, пекло в грудях, вдиралося в мозок розпачливим: «Навіщо?»

Трагедія далекої планети була не абстрактним видовиськом, вона змушувала замислюватись, а чи не станеться так і на Землі?

Там, на Пірейї, обставини склалися дуже несприятливо. Союз Комуністичних Держав вийшов на арену історії надто пізно, коли концентрація капіталу в Монії досягла найвищої межі, а Кейз-Ол став некоронованим самодержцем. На Землі все по-іншому. Саме Радянський Союз проклав шлях у Космос і цим продемонстрував свою міць, велич своєї науки й техніки. Табір соціалізму монолітний, табір імперіалістів роздирають внутрішні протиріччя. Та й трудящі капіталістичних країн розумніші й сміливіші за робітників Монії. Проти війни виступають найширші кола людей.

Це були тверезі міркування, що опиралися на цілком реальні факти. І все ж неспокій Павла Сєдих не зник повністю. Хіба мало є безумців і на Землі, що хотіли б потягти за собою в домовину весь світ? Як обеззброїти цих маніяків, як назавжди перетяти шлях війні?

Юнак намагався осмислити суть трагедії Пірейї, проаналізувати, де й коли захисники миру програли битву. В його пам'яті знов і знов перебігали кадри біофільму, і тепер усі події сприймались і оцінювалися зовсім по-іншому.

У своєму біофільмі пірейці з безжальною правдивістю розкрили причини помилок та невдач. Надто пізно похопились прихильники миру на планеті, надто розпорошені були їхні зусилля. Не один рік будувалася Зоря Кейз-Ола, не за одну ніч звелися стартові злагоди з водневими бомбами, а ті, що могли б перешкодити цьому — Торн і Кольрідж, Айт і Літтл і ще тисячі й мільйони інших, — дивилися й чекали.

Не як сторонній спостерігач, а як суворий суддя, Павло Сєдих зважував усе побачене й почуте, знов і знов повертаючись до земної дійсності. Так, на Землі все по-іншому. На Землі немає всемогутнього Кейз-Ола, який натиском на кнопку зміг би підняти в повітря тисячі балістичних ракет. Але ж війну може викликати вибух навіть однієї-однісінької водневої бомби… Тож треба раз і назавжди видерти з рук безумців атомну зброю і ні на мить не припиняти боротьби за мир…

Павло Сєдих оцінював і зважував, навіть не підозрюючи, що цей його процес аналізу оцінюється й зважується електронним мозком кібернетичного всюдихода пірейців. Минув майже місяць з того часу, як металева потвора захопила в полон юнака, що виткнувся з кабіни вертольота в лісі поблизу Северська. Ще в перші дні представник людства склав екзамен на звання розумної істоти і дістав право переглядати біофільм. Але саме відтоді й почався процес вивчення його психології, переконань і прагнень. Машина фіксувала кожну реакцію Павла Сєдих на побачене, записувала біоструми його мозку, зміну частоти дихання та пульсу, процентний зміст хімічних речовин у крові. Екзамени тривали. Електронний мозок споруди суворо стежив за тим, щоб нервова система піддослідного не виснажилась ущент. От і зараз збудження, яке охопило юнака, поступово спадало, тіло скувало солодке заціпеніння. Павло ще силкувався міркувати й аналізувати, але очі його мимоволі склепилися.

Цього разу він спав понад п'ять діб. Розплющивши очі, Павло відразу пригадав усе.

Що ж далі? Юнак нахилився до екранчика біоскопа, натиснув на кнопку…

В ту ж мить усе довкола охопило шалене полум'я. Воно поширювалось, наповзало, здушувало груди, палило мозок.

«Я знову на Пірейї… — блиснула думка в голові Павла. — Отже, трагедія ще не скінчилась».

Полум'я поступово розвіювалося. Замість нього проступало зображення зоряного неба. Пролунав тихий кришталевий дзвін. І водночас хтось сказав: «Пірейя гине!»

Гинула велика, красива планета, повна сили й творчого буяння. Вона вже пережила вік свого дитинства. І на ній з'явилися істоти, непоказні з виду, слабкосилі, зате озброєні наймогутнішим з того, що може дати природа, — розумом.

На свій смак і розсуд вони почали перекроювати рідну планету, руйнували гори, зупиняли ріки, створювали нові моря й висушували старі. Люди піднімались у надхмар'я і опускались на дно океанів, штурмували стратосферу й атомне ядро. Часом вони вже й кепкували з планети, називали її «старенькою», «крихітною», «немічною», бо їхні літаки облітали навколо світу за кілька годин, їхні заводи створювали неіснуючі в природі речовини, а їхні вчені зухвало позирали в Космос. Так, наука й техніка на Пірейї досягли небувалого розквіту, але тільки для того, щоб погубити своїх творців.

Ні, третя всепірейська війна не спалахнула, мир переміг. Та тільки мало було радості з того миру, бо планета гинула.

Коли над Бурхливим океаном більш як дві тисячі міжконтинентальних ракет з водневими бомбами зустрілися з такою ж кількістю балістичних ракет-перехоплювачів, планета зойкнула.

Страшний то був зойк! Він прокотився навколо Пірейї кілька разів, повільно затихаючи. Од цього зойку зсувалися з місць гори, вилягали ліси, висихали ріки. Велетенські хвилі океану несамовито мчали по суші, злизуючи те, що пощадив ураган, а за ним повільно повзли радіоактивні хмари, щоб завершити знищення.

Довго, довго не влягався той стогін! Його чути було в гуркоті пробуджених від сну вулканів, у ревінні річок, що прогризали собі нові русла, у свисті шалених вітрів, які розгулялися над планетою. Потім на Пірейї запанувала страшна тиша.

Ні, людство не загинуло. І навіть кількість жертв була невеликою порівняно з масштабами катастрофи. Рідна планета закривала людей кожною своєю зморшкою, рятувала в кожній западині. Люди, мов кроти, заривались якнайглибше в ґрунт. Але на поверхні гинуло все. Потрощені й посмалені дерева вже не могли підвестись. Висохла й пожовкла трава. Здихали звірі й птахи.

Те, що лишилось живим, було приречене. В атмосфері зібралась така кількість радіоактивних ізотопів, насамперед ізотопів вуглецю та стронцію, що загибель життя на Пірейї була тільки питанням часу.

Можна було дихати, працювати — ніхто не відчував нічого лихого, бо загальна доза радіоактивності була не смертельною. Але ізотопи накопичувалися поступово і непомітно отруювали організм. Перше покоління пірейців могло дожити свого віку вільно, друге народилося б хворобливим і неповноцінним. Третє покоління було б і останнім.