Розшук - Дмитренко Юрій. Страница 14

Але найбільше він ненавидів міліцію. Ненавидів люто і переконано. Вважав ворогом номер один. Вона, мовляв, винна в усіх його бідах та нещастях, в тому, що молодість пішла наперекіс. Вона, тільки вона поламала йому життя. Звинувачувати міліцію та її співробітників було зручно, бо вже ніби й не він, Гришка, винен, а хтось інший.

Відбувши покарання, Гришка влаштувався опалювачем. Не тому, що вирішив кинути старе і жити чесно, а для того, щоб не привертати до своєї особи увагу дільничного інспектора.

Зарплата в опалювача, звісно, невелика, але вільного часу вдосталь. Добу працює, три дома. Блукав по вулицях, приглядався, винюхував і нарешті вибрав об’єкт для крадіжки — приймальний пункт хімчистки.

Терпляче і ретельно вивчав усі входи й виходи, систему замків… Не поспішав, повторюючи, ніби закликання: “Спокійно, встигнемо… Головне — витримка…”

Серед пізньої ночі заліз у приймальний пункт. Нести великий клунок з речами не відважився, щоб зразу не потрапити на очі міліції. Надів на себе три найкращих костюми, зверху — ратинове пальто.

Уже зібравшись вилізти з приміщення, зупинився, посміхнувся, взяв на столі шарикову ручку і надряпав на шматку паперу, роблячи помилку на помилці:

“Шановні начальнички, роблю невеличку пирерву. Поєду відпочивати в Одесу. Можете спокійно забевать казла”.

Справа внизу, там, де звичайно ставлять підпис, намалював чоловічка з величезною головою і тонесенькими ніжками.

Гришка знав, що почерк у нього нікудишній, граматика кульгає, але все одно був задоволений собою. Він тихесенько сміявся, уявивши, як розгніваються оперативні працівники, прочитавши його карлючки.

А вже через годину гаряче розкаювався за свій легковажний вчинок. І смикнуло ж його залишити записку — доказ проти самого себе. З хвилини на хвилину чекав арешту, здригався від найменшого стуку, позбувся апетиту та сну.

Але пройшов день, другий, третій. Міліція не приходила.

Поступово страх розсіявся, розтанув, як вранішній туман над річкою. Крючкін знову ожив, їхати він нікуди й не збирався і заходився опрацьовувати план нової крадіжки.

Кілька днів він, як той лис, спритно та вперто висліджував відставника, який тривалий час служив за кордоном. Якось вранці, тільки-но відставник, високий на зріст, ставний, з дружиною, такою ж показною та високою, пішли на ринок, Гришка проникнув у квартиру. Він аж тремтів від нетерплячки. Уява малювала йому масивні, блискучі золоті браслети, крупні купюри, іноземну валюту… Її, якщо діяти розумно теж можна обміняти на радянські грошові знаки.

Гришка обнишпорив усю квартиру, але ні грошей, ні дорогоцінних речей так і не знайшов. Тільки в нижньому ящику письмового столу побачив воронований браунінг. На перламутровому руків’ї — срібна платівка з дарчою гравіровкою.

Крючкін хмикнув, підкинув браунінг на заскорузлій долоні і, не вагаючись, сунув його в кишеню.

2

Місяць заливав землю примарним голубим сяйвом. За пофарбованими парканами затаїлися невеличкі ошатні будиночки. Матово поблискують вікна. Ніде ні звуку, ні вогнику. Порожні вулиці міської околиці, і тільки кроки міліцейського патруля порушують нічне безгоміння.

— Тихо тут сьогодні, спокійно, — впівголоса озвався Ременюк, — а позавчора камнем у вікно автобуса пошпурили. Кілька чоловік постраждало… Це вже не пустощі, а дика, бездумна жорстокість.

— Справді дикість, — похмуро відгукнувся Васюта.

— Михайле Івановичу, що з вами? — співчутливо, з дружньою ноткою запитав Ременюк. — Ви чимось стривожені?

— Та все Січкар… — буркнув Васюта і нахмурився.

Лейтенант Січкар був з тих людей, які до співробітників, що займають нижчу за нього посаду, ставився зверхньо. А в кримінальному розшуку провідники службових собак — найменші за званням та посадою. Вчора, наприкінці робочого дня, він сказав, блиснувши металевим зубом: “Гарна в тебе, Васюта, робітка. Якщо випаде успіх, влучив у яблучко, молодець ти, честь тобі і хвала. А коли промах — ти лишаєшся збоку, мовляв, собака винний. Собака — істота безсловесна, вали на неї, бідолашну, що тобі забажається, — мовчатиме… Тут поки яку-небудь дріб’язкову крадіжку розкриєш — мозок сохне, дим з вух валить, а дехто живе і горя не знає…”

Образливо було Васюті слухати такі речі, спалахнув, але стримався, спокійно відказав: “Ви, товаришу лейтенант, наче мені заздрите. Так у нас вакансія з’являється. Старшина Безпалов іде на пенсію”. Січкар почервонів, стис кулаки. Обличчя від злості перекосилося. “Га-ра-азд! — процідив погрозливо. — Насміхаєшся. Я панькатися з тобою не буду, ще прибіжиш вибачатися…”

Про все це Васюта й розповів Ременюку.

— Та-ак, історія… — протягнув Ременюк і роздумливо потер круте підборіддя. — Характер у Січкаря — як крива дровеняка, а до того ще й сучкувата. Треба буде поговорити з ним. Сподіваюсь, послухає, тим більш, коли дізнається, що мене переводять з райвідділу.

— Переводять? Куди? — стрепенувся Васюта, і в його голосі прозвучав неспокій.

— До вас, в управління.

Васюта розцвів.

— Оце так новина! Вітаю, товаришу капітан. Всі наші хлопці зрадіють.

— Наказ підпишуть не сьогодні-завтра, а поки — мовчок. Я вам по-дружньому розповів.

— Ясно. Взяв до відома.

Десь далеко прогуркотіла вантажна машина. На сусідній вулиці верескливо дзявкнув собака. У кущах бузку за парканом заворушились невидимі в темряві птахи. І знову — тиша.

Ременюк і Васюта постояли хвилину, прислухались і рушили далі затіненим боком вулиці.

Давалася взнаки втома. Важка міліцейська служба. Ніби й не вимахує людина сокирою і лантухи не носить, а повернеться з роботи додому, гляне в дзеркало — сам себе не впізнає. Обличчя змарніле, очі запалі й синці під ними розлилися.

Небо на сході почало рожевіти. Як завжди перед сходом сонця, стало свіжішати. Ременюк зупинився під розлогим кучерявим каштаном.

— Відпочинемо трохи, — запропонував він і, не дочекавшись відповіді, присів на сизувату від вранішньої роси лавку.

Поряд сів і Васюта. Біля ніг помітив тріснуту колючу коробочку каштана. Нагнувся, підняв. Із коробочки нерішуче визирав коричневий окрайчик. “Збив хтось”, — подумав.

Мовчанку порушив Ременюк.

— Книгу Зощенка вчора взяв я в бібліотеці. Читаю передмову, а там говориться, що він, виявляється, наш з вами, Михайле Івановичу, колега…

Васюта допитливо зиркнув на капітана.

— Як це розуміти?

— А дуже просто. В міліції Зощенко працював. І інші письменники служили. От хоча б Євген Петров — три роки в одеському карному розшуку працював. Стала в пригоді йому ця житейська школа, коли разом з Ільфом “Дванадцять стільців” та “Золоте теля” писали… І Бєляєв колись був співробітником міліції…

Васюта вперше почув про це, але признаватися чомусь соромився:

— Бєляєв… Знаю. Читав його “Стару фортецю”…

— Ви говорите про Володимира Бєляєва, а я маю на увазі Олександра Бєляєва, фантаста. “Людину-амфібію” він написав. “Голова професора Доуеля”, “Скачок в ніщо”… Пам’ятаю, ще хлопчаком читав і перечитував…

Буян, солодко позіхнувши, приліг, поклав голову на передні лапи.

Ременюк відвернув рукав плаща, поглянув на годинник.

— Час, Михайле Івановичу! Десь тут, якщо мені не зраджує пам’ять, телефон. Доповім у райвідділ, що у нас все нормально.

Капітан зайшов у кабіну телефона-автомата, а Васюта вирішив трохи пройтись іще, доки той розмовлятиме.

До перехрестя лишалося кілька кроків, коли Буян, який біг попереду, насторожився, закам’янів на місці.

“Чого це він зупинився? А, ось воно що! Біля водонапірної колонки вмивався якийсь приземкуватий парубок з міцною, наголо постриженою потилицею. Під стовбуром акації — акордеон. Трохи вище, на сучку, — сірий піджак.

“Музикант… На весіллі, мабуть, затримався, — подумав Васюта. — Але де він так замурзався, що навіть додому не зміг дійти, на вулиці надумав умиватися?”

Мабуть, незнайомець не сподобався Буяну. Він вищирив гострі зуби і глухо загарчав.