Розшук - Дмитренко Юрій. Страница 36

Я повернувся до Управління і тільки-но стягнув з себе мокрого плаща, як викликав шеф. Від його інформації голова почала пухнути.

Поки мене не було, надійшло повідомлення про аналогічний злочин: крадіжку великої суми грошей з використанням наркотику. Їхня ідентичність ще не доведена, але цілком імовірно, що діють одні й ті ж злочинці. Шеф майже годину сидів біля телефону й умовив-таки впертого експерта зробити аналіз позачергово й якнайшвидше.

Другий потерпілий теж в лікарні, але стан його не такий важкий, як у Войтенка, і завтра з ним можна буде розмовляти.

Я встиг заскочити до їдальні і перехопити щось не дуже смачне, втішаючись хоча б тим, що в черзі не стояв. Потім подався до картотеки — приємно і корисно. Там працює п’ятеро дівчат, і треба час від часу нагадувати їм про себе. Тим більш, що коли я дивлюся на одну з них — Інну — мені не хочеться помирати неодруженим. Але цього разу її чомусь не було. Дівчата розповіли мені останні новини. Як вони дізнаються про все першими — незбагненно, та факт залишається фактом. Від них я довідався, що до нашого відділу прислали практикантку. Щось їм було відомо ще, але я не став допитуватись. Це щось нове: практиканти в нас були, а от щоб дівчина? Справді, емансипація на повний хід.

Тільки я встиг повернутися до себе, розмірковуючи, що якщо так піде й далі, то чоловіки будуть сидіти по кабінетах, а жінки почнуть гасати по місту та околицях, як мене знов викликав шеф.

У кабінеті зразу ж стало зрозуміло, чому дівчата змовницьки перезиралися: біля вікна, трохи осторонь, сиділа нова практикантка — Інночка з картотеки. Як це вам подобається? Май справу після цього з жінками — пошиють у дурні, й не помітиш.

Пригадую таку розмову. Інна тоді ще розповіла мені про свою подругу, яка працює; в райвідділі інспектором, і сказала, що заздрить їй. А я відрубав: “Неприродно для жінки займатися слідчою роботою! Поглянь на здорових чоловіків — інколи під кінець дня ледь на ногах стоять. А жінка? Якою додому прийде? А там, між іншим, чоловік, діти”, Інна аж спалахнула: “Ти вважаєш, жінка тільки дітьми і чоловіком повинна займатися?” — “Нічого подібного, — спробував я вгамувати Інну. — Я не такий вже дурень. Який чоловік прогодує сам сім’ю? Так що працюйте, любі, працюйте! Але на нормальній, пристойній роботі, після якої ви ще змогли б приділяти увагу сім’ї”. Тож чому вона нічого не сказала — зрозуміло, але все одно… Я не встиг виробити навіть приблизний план, як мені тепер з нею поводитися, як почалася нарада, і мені стало не до Інночки.

— Я щойно отримав висновок експертизи, — повідомив шеф. — Обидва потерпілих отруєні одним і тим же препаратом. Це не наркотик, як ми вважали раніше, а психотроп, склад якого не згадується ні у вітчизняних, ні в закордонних каталогах. Жоден завод його не випускає.

Оце так-так!

— Подібні речовини застосовуються у психоневрологічних клініках у малих дозах. Перебільшення дози може спричинити смерть. За останні чотири доби злочинці вже двічі використали психотроп. В їхніх руках це смертельно небезпечний засіб, схоже на те, що вони не уявляють, як ним користуватися. Сподіваюсь, пояснювати не треба, чого від нас чекають…

А чекають від нас, як і завжди, розкриття справи у трьохдобовий строк — ідеальний термін, дотримання якого ми прагнемо. Бувають щасливі справи, коли це вдається, тоді звучать литаври, тоді нас усі люблять і стискають у дружніх обіймах; в очах деяких співробітників — здивування і заздрість, а колективна душа нашого відділу співає і витанцьовує.

В інших випадках, як казав поет, минають дні, минають ночі… справа затягується, й очі колег випромінюють співчуття з глузливим відтінком. Отож сьогодні закінчується перша доба, відколи справу передали до нашого відділу. Що ж, поборемося.

Раптом я почув Інноччин голосочок.

— Анатолію Григоровичу, — звернулася вона до шефа, — якщо цей препарат ніде не виробляють, звідки він у злочинців? Хіба можна самотужки його синтезувати?

— Ви маєте рацію, Інно. Такий препарат можна отримати тільки в промислових умовах. Може, у вас є міркування щодо того, звідки він у злочинців?

— А може, подивитися у старих справах?

— Ага, — не витримав я, — щоб у старих справах копирсатися, не треба було до нашого відділу переходити.

Інночка на мене як зиркнула — ледь не обпекла, А шеф додав:

— Хіба вам не відомо, що інколи дуже корисно переглянути старі справи?

Що можна відповісти? Авжеж, знаю. Хлопці, бачу, повеселішали й чекають, що ж далі буде.

— Якщо ні в кого немає більш ніяких міркувань, дозвольте розповісти про справу майже п’ятирічної давнини…

Це був не камінь, а ціла брила у мій город.

— Наприкінці сімдесят дев’ятого року, в ніч на 25 грудня на територію другого хімфармзаводу проникло троє злочинців.

Шеф витягнув з шухляди тоненьку теку і вів далі, інколи зазираючи до неї.

— Це були: Смирнов Борис, на кличку Сухий, Сергєєв Дмитро, на кличку Василь, та Максимов Валентин, на кличку Різаний… Справою займався відділ Музиченка, й, певне, ніхто з вас її не пам’ятає. Злочин був підготовлений майже бездоганно. Партія наркотичних препаратів, підготовлена до відправки, стояла в опломбованому контейнері на платформі. Це, між іншим, єдине місце, не зв’язане з сигналізацією. Двоє злочинців — Сухий та Василь — перелізли через паркан, розкрили контейнер, витягли чотири упаковки, тобто дванадцять тисяч ампул, та повантажили в машину, за кермом якої сидів Різаний. Упоралися вони хвилин за двадцять. Справу було розкрито у три доби, злочинців і наркотики знайдено. Але мою увагу привернули деякі деталі. Тієї ночі чергувала варта відомчої охорони: двоє чоловіків і жінка. Як могло трапитися, що вони нічого не помітили?

— Може, вони були в змові зі злочинцями? — спитав хтось з хлопців.

Шеф заперечливо похитав головою.

— Навряд. Троє різних людей, перевірені, давно працюють в охороні. Важко уявити.

Так, важко, але як інакше пояснити, що вони нічого не чули? Невже у доміно різалися так, що стіл ходором ходив? Чи спали? Чи чай сьорбали?

— У справі є матеріали, що охоронники якось дивно себе поводили. Спочатку вирішили, що вони п’яні. Але перевірка не підтвердила цього припущення. Тому був зроблений висновок, що всі троє спали. Далі… Як я вже казав, за наркотиками пішли двоє. Різаний чекав у машині. Та коли вони повернулися, замість того, щоб тікати, Різаний подався до заводоуправління — до кабінету головного інженера.

— Навіщо? — здивовано запитав Віктор Григор’єв.

— От і мене це дуже цікавить. Навіщо йому було ризикувати? У свідченнях Максимов написав, що пішов до заводоуправління, щоб понишпорити в касі бухгалтерії, але переплутав двері й потрапив до кабінету головного інженера.

Це просто смішно! Хто повірить, що злодій-рецидивіст може переплутати оббиті залізом двері бухгалтерії з дверима кабінету. Тим більше, що Різаний вміє читати. Із справи видно, що Музиченко йому повірив. Дивно. Хіба вплинуло те, що в кабінеті нічого не зникло? А може, той самий тридобовий термін запаморочив?

Шеф вів далі, а я сидів і думав: чому він взагалі згадав про цю справу? Тому що тут теж наркотики?.. А Інночка сидить, у рота йому дивиться і все пише, пише у блокноті. Не інакше, Воронов пожене когось на завод. Скільки часу згаїмо. А ці мерзотники будуть поки що людей труїти. Але якщо розібратися… Справді, чого Різаного занесло у кабінет?

Раптом до мене долинув голос шефа:

— Олександре Сергійовичу, а що ви думаєте з цього приводу?

Бачу, всі на мене очікувально дивляться. А що казати, коли нічого.

— Нічого, — кажу, — не думаю. Тільки здається мені, що якби Різаний двері переплутав, він би потім усе одно до бухгалтерії подався. Незадарма ж ризикував.

— Молодець, Сашо! — розквітнув шеф. — Був у нього там свій інтерес!

— Який? — аж підскочила Інночка.

Але хто крім Різаного може відповісти на це…

Як я і передбачав, двоє наших колег будуть опрацьовувати хімфармзавод — Інночка та Коваленко, який раніше займався цією справою у відділі Музиченка. Бажаю успіху! Мені ж завтра з ранку — знов до лікарні. Тільки вже до іншої. Відчуваю, що невдовзі зроблюся неперевершеним спеціалістом по лікарнях. Але це не все. Шеф доручив мені ще одну почесну місію — поговорити по душах з вельмишановним Станіславом Батьковичем Ципою, тобто Лісовим. Я вирішив відкласти цю розмову на завтра.