Розшук - Дмитренко Юрій. Страница 5

А ти запитуєш, чому не вчився далі. Чи можна було, Володю, думати тоді про це?

І я пішов до військкомату. Мене направили в райком комсомолу. Виявляється, я був не один. Приходили колишні фронтовики, вчорашні учні шкіл і завтрашні солдати. Однак бажання в усіх було одне — вступити в бій з тим, хто затьмарював мирне життя.

Відгримів салют перемоги. А безсонні тривожні ночі, перестрілки тривали. Чи міг піти я з переднього краю?

Я залишився в строю. З часом обстановка змінилася. Проте легшого шляху, тихого місця в житті я не шукав. Моя робота — це не тільки розшуки злочинців. Пам’ятаю, ми приїхали на виклик. Колгоспники вперше за три повоєнні роки мали одержати оплату на трудодні. Проте вночі було вчинено напад на сторожа, який охороняв приміщення бухгалтерії, касу зламали, а гроші забрали. Довго ми не могли натрапити на слід злочинців.

Було соромно людям у вічі дивитись. А вони з такою надією чекали нас. Але потім, після наполегливого і складного пошуку, злочинців було затримано, а гроші повернено в колгоспну касу.

Чи доводилось тобі, Володю, відчувати коли-небудь таке задоволення від своєї праці? Кожен від своєї праці дістає радість і насолоду. Зодчий і скульптор милуються творінням своїх рук, радіє садівник квітучому саду. А в мене в серці і радість, і пекучий біль. Радість від того, що темної ночі з товаришами вдалося відвести руку вбивці, який намагався обірвати чиєсь життя. Радість від того, що не втратив віри в людину, зумів зважити усі “за” і “проти” у справі того, хто потрапив у біду, а зібрані докази, що виправдовували його, допомогли викрити справжнього злочинця.

Тож замість того, щоб будувати і сіяти, мені доводиться вовтузитись у каламутному накипу, що іноді спливає в бурхливому потоці повсякденного кипучого життя…”

Смоляк взяв фотокарточку майора і довго вдивлявся в такі знайомі, близькі й дорогі риси…

Іван Кирій

ОДИН ДЕНЬ

Оповідання

— Тут триста карбованців, — простягнув йому пачку червоних десяток Вова. — Двісті п’ятдесят за роботу і п’ятдесят від мене особисто на кефір, — розплився в єхидній посмішці, схожій на оскал пса на прив’язі.

— А не мало це, шеф? — підкинув гроші в руці прибулий, пильно дивлячись на заспаного Вову в куцому смугастому халаті, з якого виглядали кістляві, порослі рудим волоссям ноги.

— Не мало! — відрізав категорично Вова. — Товар був не ходовий, пішов по низькій ціні. Старайся краще — одержиш більше. І надалі так рано мене не турбуй.

Прибулий зиркнув на годинник, зауважив:

— Уже ж півдня, перша година. Та й гроші мені потрібні.

Вова насупив острішкуваті руді брови, почухав волохаті груди:

— Запам’ятай, для інтелігентної людини півдня — це ще півночі. А тепер — будь здоров, бажаю удачі, — і, легенько підштовхуючи в спину, провів гостя до порога.

Той вийшов з квартири, оглянувся на оббиті чорним дерматином двері, за якими клацнув замком Вова, і вилаявся.

— Теж мені, інтелігент нещасний, руда бестія. Постояв хвилину, щось роздумуючи, й пострибав униз східцями.

Черга за морозивом була чималенька, рухалась повільно, і це дратувало хлопців, вони поспішали на передекзаменаційну консультацію з математики. Та й було жарко, хотілося швидше втамувати холодом спрагу, а тут раптом стільки людей, ще й кіоскерка повертається, мов квола муха.

— Ходімо звідси, купимо в іншому місці, — смикнув за руку свого друга Анатолій, тонкий, сухорлявий хлопчина у великих сонцезахисних окулярах з темно-зеленими скельцями.

— Та давай уже тут постоїмо, зараз скрізь великі черги, — став умовляти товариша Станіслав, кремезний, білочубий юнак. — Бачиш, як припікає? — поглянув, мружачись, на сліпуче сонце. Воно стояло над містом якраз у зеніті і, здавалося, віддавало йому всю свою теплову енергію, розтопило на вулицях асфальт, зів’ялило листя на деревах і квіти на клумбах.

За хлопцями черга ставала все більшою й більшою, а попереду ледь зменшувалась. Та нарешті, тримаючи в руках по порції пломбіру, вони тут же, на бульварі, всілися на лавці в тіні від крислатих каштанів і заходилися з насолодою тамувати спрагу.

Ліворуч від хлопців, скраю лавки, зіпершись ліктем на чималого розміру коричневий дипломат, сидів симпатичний кучерявий юнак і теж їв морозиво. Був він у сліпучо-білій тенісці і сірих штанях. На ногах — модні замшеві босоніжки на високих підборах.

Оглянувши юнака з голови до ніг, Анатолій злегка штовхнув Славка.

— Босоніжки, мабуть, імпортні.

— Заздриш?— буркнув той.

Анатолій відкусив шматочок пломбіру.

— Не заперечував би мати такі.

Промовчали. Потім заговорили про екзамени, про школу, про вчителів, наступні консультації.

Юнак кілька разів зиркнув на них через плече, доїв морозиво, кинув паличку й обгортку в урну неподалік від лавки. Постоявши мить в задумі, дбайливо витер руки хустинкою, закурив і сів поруч з хлопцями.

— Вчитеся? — запитав.

— Вчимося, — за обох відповів Славко. — У якому класі?

— Десятикласники.

— О, ви вже народ серйозний, — посміхнувся незнайомець. — І куди ж далі?— поцікавився.

На цей раз відповів Анатолій.

— Хто куди. Я в художній хочу спробувати, а він, — кивнув у бік Славка, — в театральний.

Незнайомець похвалив хлопців.

— Молодці. Гарні професії вибрали. А я ось простий роботяга. Слюсар. Не вийшло у мене з вищою наукою. Після восьми класів петеу закінчив і відтоді слюсарюю. Та, як кажуть, не горюю. Заробітки гарні, на заводі пошана. За кордон уже кілька разів їздив.

Анатолія немов магнітом потягло до незнайомця. Власне, його більше цікавив закордон.

— Якщо не секрет — де ви були?

Той перекинув ногу на ногу, відхилився на спинку лавки, посміхнувшись.

— Не секрет. В Югославії був, у Франції. А нещодавно у Федеративній Німеччині. Як спеціаліста запрошували.

Хлопці з неприхованою заздрістю дивилися на свого несподіваного співрозмовника. Погляди їх немов говорили: везе ж людині. Анатолій кивнув на його босоніжки.

— Там придбав?

— Так, федеративні, — підтвердив слюсар і погойдав правим босоніжком, немов демонструючи його. — Заробив трохи, купив дещо. У них там, до речі, аби гроші — все можна придбати. Тільки дорого. Капіталісти, приватна торгівля, кожен хоче з тебе три шкури здерти.

Станіслав з Анатолієм вже давно з’їли своє морозиво, їм уже давно пора було йти на консультацію, а вони забули про неї, розговорилися з цікавим незнайомцем. Розпитували про Белград, Париж, міста Федеративної Республіки Німеччини. Незнайомець охоче й цікаво розповідав, з усіма подробицями, немов приїхав звідти вчора.

Та ось він нарешті поглянув на свій масивний годинник.

— О, заговорилися ми з вами, хлопчики, а вже й обідати пора!

Хлопці теж спохватилися.

— А нам же треба було на консультацію! Запізнилися! — зітхнув Станіслав.

Слюсар звівся на ноги, взяв у руку дипломат.

— Це я винен, заговорив вас. Ну, та коли так сталося, спокутую свою вину, пропоную піти пообідати. В будь-який ресторан. Плачу я.

Для Анатолія й Станіслава ця пропозиція була несподіваною. Вони перезирнулися, стенули плечима. Чи зручно, мовляв, на чужі гроші? Та й учні ж ми.

Помітивши їх нерішучість, юнак став підбадьорювати:

— Не вагайтеся, гроші у мене є. З учорашнього дня відпускник. Чому б не пообідати з хорошими хлопцями? Ви мені одразу сподобалися. Цікаві, допитливі. Ну, ходімо?

Це було сказано так довірливо й переконливо, що хлопці махнули на все рукою й пішли, переконавши себе: у цьому, мовляв, немає нічого поганого — пообідати в ресторані з цікавою людиною. Що ж до консультації з математики — якось обійдеться, проконсультуються в однокласників.