Розшук - Дмитренко Юрій. Страница 54

Майор Гурба ледь гамував своє роздратування. Останнім часом у “його районі” три надзвичайні випадки. Втік — і немов крізь землю провалився небезпечний злочинець. У лісника вкрали мотоцикла. Правда, він знайшовся незабаром, аж у Полтавській області. Тепер на тобі — вбивство біля Литої могили якогось науковця з тої ж Полтавщини. А ще — недавній дзвінок цього симпатичного слідчого.

Карий подобався майору своєю ненав’язливістю і водночас чіпкою хваткою, міцною логікою мислення. Згадати тільки — як взяли вони цього Корчика з золотом, а Іванюту на пошті? Тільки ж треба було Лавренюку проморгати цього золотошукача на озері.

Й не пригадати, щоб зі слідчого експерименту при конвої, понятих утік в наручниках злочинець. Такого спіймати тепер буде нелегко.

І хоч Карий позавчора по телефону переконував, що Іванюта неодмінно повинен з’явитись у районі Литої могили, тобто там, де знайшли тіло Зайцева, Гурба поставився до такої версії недовірливо. Він знав — страх гонить злочинця подалі від того місця, де він коїв злочин. Не втік же він, щоб повернутись. Малоймовірно, але колезі треба допомогти. І він відправив в Цибулеве ще вчора оперативну групу. Сьогодні ж хотів переговорити з дільничним. Чи не помітив той чого підозрілого?

Недавно Водяне залишила експедиція Довгая, цього дивакуватого вченого, який буквально молився на знайдені поблизу мертвого озера рослини. Випадок з аквалангістом шокував старого.

Гурба дивився у лобове скло міліцейського газика. Дорога зміїлася між полями і ось нарешті заховалась в зелені шати Чорного лісу. За три кілометри — село.

До Литої могили та й до озера — це не єдина дорога. Туди можна дістатися і від траси, а ще через ліс. Але тільки пішки. Якщо Іванюта повертатиметься до тайника, то скоріше всього — від траси. Подалі від очей. Там його теж чекатимуть оперативники. У них все готово, натягнута “павутинка” спеціально у прикордонників діставали, є прилади нічного бачення, кілька замаскованих постів, по два оперативники в кожному. Миша не просковзне непоміченою. І якщо Карий правильно передбачив появу тут утікача, той попадеться неодмінно.

На всяк випадок заблокували і дорогу до Водяного і з нього від лісу. До речі, десь тут повинен бути пост.

Майор прискіпливо вдивлявся в гущавину край дороги.

Знав — пост десь близько, але не помічав ніяких його ознак. Все тихо. Невже проминув? Наказав зупинитись. Вийшов з автомашини, кілька кроків пройшов дорогою, не стримався, зазирнув у гущавину. З одного боку — потім з другого.

Оббираючи з обличчя і кітеля павутиння, повернувся. Й знову огледівся.

Чи так добре замаскувались, чи нікого тут немає?

Водій з цікавістю спостерігав за діями майора з кабіни.

— Щось загубили? — почув раптом Гурба прямо над собою задерикуватий голос старшого оперативного уповноваженого карного розшуку Анатолія Дронича.

І той стрибнув з дерева на дорогу.

— Дозвольте доповісти. Група затримання в кількості чотирьох чоловік знаходиться в засідці у вказаному квадраті. Один — зі мною. Двоє там, де дорога завертає в ліс. Звідти й попередили про вас.

— Гм, — Гурба дістав з кишені цигарку. — Добре замаскувались. Як влаштувались? Бо ж не один день доведеться чекати.

— Як і наказували, товаришу майор. База — в селі. Лейтенант Шульга дружиною під виглядом відпочиваючих туристів. Готують на всіх. Аби тільки прийшов, а ми — зустрінемо.

— Розраховуйте й на можливість появи тут Танченка. Ви, здається, з ним знайомі?

Дронич спохмурнів.

— Було діло. Він що — вже відсидів?

— Рік на волі. І, можливо, як орієнтують з Полтави, “діє” у наших краях. Може з’явитись тут. На цей раз не повинен вислизнути.

Дронич не стримався.

— Дідька лисого! Хай тільки на очі втрапить. Гурба розумів, чим викликана подібна реакція.

Кілька років тому Дронич, зовсім ще зелений лейтенант, стажувався у Полтаві і брав участь у затриманні групи злочинців. Й треба ж так трапитись — саме його збив з ніг Танченко й утік би, бо вже прорвався крізь оточення, коли б не допомога випадкового перехожого. Той зрозумів, в чому справа, кинувся під ноги втікачеві. Так і затримали. На допиті Танченко пригадав цей епізод.

— Глянув — зелений лейтенант проти мене. Я на нього стриб, а він убік, зачепив його трохи — він упав, але я не винен, мабуть, з переляку…

Насправді ж все було не зовсім так, а от що не зумів затримати тоді Анатолій злочинця — факт. І тепер мучиться цим, хоч на його рахунку вже чимало затримань.

— Є щось нове? — перевів Гурба розмову на інше.

— За день пройшло тільки двоє туристів. Схоже, подружжя з рюкзаками. Палатку з собою несли. Обидва високі. Чоловік дебелий, широкоплечий. Жінка — чорнява. Довге волосся по плечах розкидане. Гарна. Ми їх не затримували, тільки передали Шульзі, той у селі за ними нагляне. Більше нікого. Ні машин, ні перехожих в село. З нього ж один лісник поїхав велосипедом, ще не повертався. Оце і все. На жаль.

— Не терпиться? — Гурба притоптав недопалок. — Ніде вони від нас не дінуться. Тільки уважніші будьте. Скоро тут полтавські колеги їхатимуть. Бажано, щоб і вони вас не засікли. Зрозумів?

— Так точно, — Дронич виструнчився, хоч був у джинсовому костюмі. — Не прогавимо.

Міцно зв’язавши перевбраному в його одяг водієві руки за спиною, Іванюта ткнув тремтячому від страху шоферу в рота кляп з кашкета. Відтягнув з дороги в лісосмугу. Тицьнув перед носом кулаком.

— Лежи тихенько, коли жити хочеш, а я трішки покатаюсь.

У піджаку Іванюта налапав гаманець, туго набитий грішми.

— Ти диви, це ж треба!

У багажнику дві каністри бензину, бак — майже повен. Це вже була удача.

Сів за кермо, увімкнув запалення. Зловтішно подумав: “Тепер мене взяти не так просто. Трасою не поїду. А на польові дороги постів у міліції не вистачить. До вечора цього боягуза не знайдуть. За цей час буду біля Чорного лісу. Буду! — подумав уперто.— Доберусь! Якщо тайник вже розтягнули спільники, то про те, де він заховав все інше, ніхто не знає. На цей раз доведеться забрати все. І пробиратись у якесь велике місто. У Київ чи Одесу. Невже там не знайдеться покупець? Гроші на перший випадок є. Цікаво, звідки в цього тюхтія стільки? Не інакше, як спекулянт якийсь. Дідько з ним. Потремтить з ляку кілька годин. Тут його не так швидко, але знайдуть. Біля дороги ж”.

“Волга” круто розвернулась на шосе і повернула на польову дорогу.

“Добре йде”, — подумалось Іванюті. Як не крути, а він родився у сорочці. Так везе не кожному. Зі скарбом — поталанило, з-під арешту втік. І тепер ось — машина, навіть гроші. Ех, якби ще й документи… Дістатися б тільки до тайника. Там одяг. Нові документи. Не забрали ж вони їх? Хай золото поцуплять, а документи їм навіщо? Невже не залишать? Правда, від таких друзів чекай усього. Ще одне спокою не дає: чи міліція й до цього часу рискає біля озера?

Скоріше всього, вони повинні думати, він десь зачаївся на тиждень–другий. А дідька лисого! Я буду там, де ніхто не чекає. Ми ще побрикаємо, громадянине слідчий.