Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон. Страница 19

— Чаклунство це, отче-ігумен, справжнє чаклунство! І мірошник цей — чаклун проклятий, душу Нечистому продав! От і водить нас тепер, як окуня на гачку!

— Чаклунство, кажеш? — спокійно перепитав абат. — Що ж, може, й так…

Залишивши візок та випроставши перед собою правицю із затиснутим невеликим розп’яттям з полірованого дерева, отець Ян неквапливо попрямував до хати, читаючи на ходу молитву.

Двері відчинилися, на порозі стояв Стах Сокира; він зацікавлено стежив за діями абата.

— Амінь, — посміхнувся мірошник, коли отець Ян дочитав молитву й підійшов до нього майже впритул. — Не допоможе, мій отче. Хрещений я, — і старий широко, щоб помітили й абат, і квестор, перехрестився; а потім розстебнув помір сорочки і випнув запалі груди та мідний хрест на почорнілому від часу шкіряному гайтані. — Ми, Гарклівські Сокири, не куплені-продані, а родові, від нас до ворога роду людського ниточка не тягнеться. Тож вибачай, святий отче, коли що не так. Ходімо краще до хати — поговоримо.

— Нема про що святій людині з таким лиходієм, як ти, гомоніти! — не стримався осмілілий з переляку брат Ігнатій. З несподіваною спритністю, він раптом став поміж абатом і мірошником, а в руках квестора виявився важкий сучкуватий кийок — саме ним під час мандрівок квестор не раз відбивався від собак і лихих людей, надто від корчмарів, котрі вимагали плати. — Якщо ти молитви не розумієш, то оце — якраз для тебе буде!

Але тут через вінце хати ступили три здоровенні вайлуваті хлопці з виразом однакової нудьги на фізіономіях — чи то робітники, чи то підмайстри, а може, й сини Стаха Сокири — і перевальцем рушили до сторопілого квестора.

— Випряжи коня, брате Ігнатію, — торкнув квестора за плече абат Ян і якийсь час розглядав хлопців, які зупинилися.

Абат важко зітхнув, зійшов рипливими сходами, увійшов до хати. Мірошник мовчки дав йому дорогу.

Несподівано виявилося, що хата всередині простора; чисто виметена долівка, у центрі світлиці — міцний дубовий стіл із лавами обабіч, кілька карячкуватих стільців; звичного божника на покуті ігумен не побачив, зате пучків зілля та коріння по стінах висіло чимало.

Обвівши поглядом світлицю, абат Ян підійшов до столу й сів на лаву. Старий подумав-подумав, пожував запалим ротом і вмостився навпроти.

— Ну, кажи, Сташе Сокиро, для чого, не побоявшись Бога, зважився морочити голову Тинецькому ігуменові? Зважився на гріх та ще й великий, сам розуміти повинен! Отже?

— Про мої гріхи, та й про ваші, святий отче, після поговоримо, якщо потреба буде. А кликав я вас сюди, бо допомога мені ваша знадобилася.

— Це яка ж? — недобре посміхнувся абат Ян. — Підсобити тобі у ворожінні?

— З ворожінням я вже якось і сам упораюсь. А от із Нечистим позмагатися, віч-на-віч із ним стати… Мабуть, ліпше за мене знаєте: грішна будь-яка людина, а я подвійно грішний, тож не мені Лукавому дорогу заступати. От вам, святий отче, такі справи якраз і до снаги.

- Із Нечистим змагатися? — здивовано перепитав ігумен. — Я думав, що ти з ним за панібрата! Чи не поділили чогось?

— Не поділили, — кивнув мірошник, уникаючи подробиць.

- І тепер у Господа нашого захисту шукатимеш? Чому ж тоді по-доброму не попросив — каюся, мовляв, відрікаюся і таке інше?!

— Можна й по-доброму, — посміхнувся Сокира. — А тільки одвезли б мене після такого прохання у місто Вільно, а там вивідувачі тямковиті, миттю до п’ят розпечене пруття приклали б… Ні вже, святий отче, краще я вас без язикатих свідків попрошу!

— Ну а якщо я не погоджуся без свідків? Що тоді?

— Погодитеся, святий отче, — тихо, але впевнено зронив Сокира. — Хіба не зобов’язаний служитель святої церкви протистояти дияволу та руйнувати його підступи в ім’я слави Божої?

— Зобов’язаний. Але аж ніяк не зобов’язаний захищати ошуканця-ворожбита, що лигається з Нечистим!

— Можливо, святий отче, вам видніше. Тільки якщо погибель чатує не ослуханця-ворожбита, кому й без того дві чисниці до смерті, а безневинній душі, якої диявол домагається? Надто ж якщо душа ця — сестра ваша, святий отче? Не сестра во Христі, а така, які в нас усіх, грішних, водяться! Воротар же ваш, пустодзвін, розтеленькав по всій околиці: до абата Яна сестра приїхала!

— Марта?! — стрепенувся Ян. — Що з нею?

— Поки нічого. Невважаючи, що слуги того, кого зайвий раз називати не варто, за нею полюють. І дуже навіть може статися, що сестра ваша незабаром тут опиниться.

— Ти… — бліде абатове обличчя почало наливатися гнівом, що геть не годилося святому вітцю. — Ти і її сюди заманити вирішив?!

— Вирішив — не вирішив, а чую, що не минути їй млина старого Стаха Сокири. Отут Півняче Перо по неї й з’явиться. Кому ж, як не святому вітцю, до того ж рідному братові, заступити її від Нечистого?

Абат Ян довго мовчав, багряні плями потроху танули на його обличчі.

— Тобі це дорого коштуватиме, старий, — вимовив він нарешті. — Пекельними казанами я тебе не лякатиму, але й на цьому світі прощення не жди.

— Не жду, — кивнув мірошник. — І раніш не сподівався, святий отче, і тепер не чекатиму. Тільки перш ніж вирішите сюди стражу та ченців наслати, щоб на багаття мене відправити, згадайте спочатку, як самі ви в Казимежі [9] до блудливих дівок учащали та по шинках у мирському вбранні гуляли. Пам’ятаєте? І я пам’ятаю. Отож добре подумайте перед тим, як карати мене, грішного. У мене й свідки знайдуться…

Абат Ян не відповідав, понурившись.

— Здається мені, ми порозумілися, святий отче. Ви робите свою справу, угодну Господові, і якщо все скінчиться миром — їдете звідси разом із сестрою живі та здорові. Нікому від того зла не буде, а про мене краще забудьте — чоловік ви майже святий (старий в’їдливо підморгнув), вам незабаром єпископський сан приймати, отож, минуле ні до чого ворушити, грішки всілякі на очі витягати… Ну, а коли щось не так вийде, тоді й карати вам не буде кого. А, може, і нікому буде, — додав мірошник зовсім тихо.

Зненацька абат перегнувся через стіл і міцно схопив мірошникові зап’ястки, аж той розгубився. Старий Сокира відчув, як дивний трепет хвилею пробіг по його зношеному тілу, очі самі по собі почали кліпати й сльозитися, наче до самого носа піднесли надрізану цибулину, — тож чаклун Стах негайно висмикнув руку, машинально бурмочучи закляття від причини та пристріту. Він не зрозумів, що зараз відбулося, а все ж нутром відчув: чоловік, який сидить навпроти нього у коричневій дорожній сутані, далеко не простий, а в тому, що трапилося, святістю й не пахло.

Уперше Стах подумав, що грає з вогнем, та ще й не з тим, який сам розпалював.

— Учасно ти стражу покликав, діду, — абат дивився старому просто у вічі, розтягуючи тонкі губи в гримасу, таку схожу на посмішку, як мотузка — на гадюку. Тепер не сумніваюся: я справді потрібен тобі. Ти сподіваєшся, що я зможу оборонити свою сестру — і тебе разом з нею! — від диявола, якщо він з’явиться по неї сюди; а він з’явиться, тут я тобі теж вірю. Але головного ти мені не сказав, а сам я не встиг дотягтися… Навіщо ти все це затіяв? Чого хочеш ТИ, і яка буде плата?! Кажи!

— Це моя справа, святий отче, — приходячи до тями, відповів мірошник, так і не зметикувавши, про яку саме варту говорив дивний чернець. Ти захищатимеш свою сестру, і я допоможу тобі в цьому, чим зумію. А решта — як любите казати ви, служителі церкви, — решта — в руках Господніх.

Яносик із Шафляр, прийомний син покійного Самуїла-баци, пильно дивився на старого Стаха з Гарклівських Сокир.

…Брат Ігнатій, розпрягаючи коня, вже давно помітив великого сірого із помітною сивиною пса, який крутився біля дверей, що зачинилися за абатом і мірошником. Потім пес зовсім по-людськи припав вухом до дверей і застиг у напруженій позі.

«Підслуховує! — оторопів квестор, але підійти та шугонути ікласту тварюку все-таки побоявся. От уже втрапили, Господи спаси та збережи! Біля самого монастиря — і така халепа!»