Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон. Страница 23

Ця італійська дага [12] з гранованим клинком завдовжки півліктя та з великою зубцюватою чашкою зі клямрою уздовж рукояті дісталася Михалу не в Мілані чи Толедо — її подарував воєводі тесть, Беатин батько, старий Казимир Сокаль. Як така зброя потрапила до спочилого в Бозі рубаки, чому він ніколи не носив дагу при собі, а зберігав її вдома у в масивній скрині під усяким прілим ганчір’ям — Райцеж не раз питав себе, прекрасно знаючи, що відповіді не одержить. Рік після весілля відставний воєвода Казимир придивлявся до зятя, гмикав, побачивши його європейський камзол і рейтузи в обтяжку (сам Сокаль носив традиційний кунтуш і шаровари зовсім неймовірної ширини, від чого був схожий на пивне барило, що скотилося з підставки); рік дзенькав з молодим спадкоємцем клинками, не прощаючи ні однієї помилки й жахливо скидаючись при цьому на Шаранта-Шаленого, вчителя шпаги з Тулузи; а на річницю весілля поцілував дочку в чоло, ляснув зятя по плечу, змусивши Михала похитнутися, та й дістав зі скрині ту саму дагу.

— Тобі якраз до руки буде, — кинув воєвода Казимир. — Ех, дурне діло…

І, не сказавши більше жодного слова, пішов до гостей пити гаряче пиво зі сметаною, до якого був вельми охочий.

…Вістря даги, простромивши вовчу шию навиліт, крицевим паростком проросло із зашийка, важка чашка з розмаху вдарила звіра під щелепу, майже підкинувши вже мертвого вовка, і через мить обм’яклий труп валявся поверх загризеного ним же коня, а драгунський палаш Райцежа з брязкотом вирвався на волю.

Удар.

Ще один.

По стегну тече гаряча липка кров — ніколи, не можна, потім…

Удар.

Марта!.. Де Марта?!.. Гарчання в кущах, курява до неба, хрускіт поламаних гілок — молодець Джоше, тримайся, одновухий!..

Удар.

Навідліг, самою силою, без мудрості, без розуму — не на звіра, не на людину, сліпий удар, безнадійний, за такий сам Райцеж недбайливому учневі…

Попав.

Верескливо скиглячи й тягнучи перебиту лапу, поранений звір відбігає вбік, зацьковано озирається… зникає в сосняку…

Де Марта?!

Жодні злодійські здібності не могли зараз стати в пригоді Михалеку Івоничу із Шафляр — красти у тварини, навіть спокійно та доброзичливо до тебе налаштованої, було заняттям майже безглуздим: на відміну від людини, ніколи не знаєш наперед, що береш, та й поки донесеш від звіра до себе, усе чи майже все піде крізь пальці, як вода з пригорщі… А красти у звіра лиховісного, що спливає слиною та люттю, — це все одно, що намагатися висмикнути шматок м’яса з вискаленої пащі.

Цим звір мало відрізнявся від людини, повністю охопленої бойовим божевіллям: це той самий звір: убити можна, обікрасти — зась.

На мить відірвавшись од рятівного в’яза, Михал зробив спробу прорватися до чагарника, де, як йому здалося, сховалася, тікаючи від вовків, сестра; куди там! — чотири сірі тіні обліпили воєводу з усіх боків, руки вмить заніміли від подвоєної швидкості рухів, Михал завертівся дзиґою, порскаючи сталлю навсібіч, і, вибравши момент, знову прилип спиною до дерева.

Вовки кружляли біля смертельно небезпечної людини, але близько не підходили.

Одна вузькоморда вовчиця відбігла оддалік, припала до тіла мертвого гайдука і, рикаючи, взялася хлебтати ще гарячу кров із розірваної жили між шиєю та плечем. Зупинилася, скосувала оком на інших і знову запрацювала язиком.

Молода ще, худа — лопатки горбом…

Спершу Михал не втямив, що сталося. Начебто хрускала гілка, але хрускала занадто голосно, занадто уривчасто, сиза хмарина диму виповзала із заростей карликового ялівцю, і худа вовчиця скрикнула майже по-людському, високо підстрибнула та впала на труп гайдука. Морда звіра була повернута до Райцежа, і в скляніючих очах вовчиці повільно згасало задоволення від смаку свіжої крові.

«Щаслива смерть», — чомусь промайнуло в голові воєводи.

Наступний постріл убив наповал другого вовка, решта заметушилися, заметалися по дорозі і незабаром зникли в лісі.

Михал стомлено опустив палаш і дивився, як з кущів, неголосно перемовляючись, виходять люди. Чоловік десятеро, одягнені добротно і яскраво, як одягаються у свиті якогось магната; вусань, котрий попереду йде, регоче і неквапом засовує за гаптований золотом пояс куріючого пістоля.

Ні.

Не засунув.

Передумав, у руках крутить.

— Вчасно ви, — пробурмотав Райцеж, коли чоловік з пістолем наблизився до нього. — Ще б трохи…

— Авжеж, — весело погодився той і, зачекавши, поки Райцеж сховає палаш у піхви, вдарив воєводу руків’ям пістоля під вухо.

Розділ п’ятий

1

— Зовсім нетямуща жінка, — бубонів собі під ніс Сивий, крокуючи попереду. Він ретельно вдивлявся в стежину, щоб майже сліпа в нічному лісі Марта знову не завдала шкоди хворій нозі. Джош шарудів десь неподалік і зрідка роздратовано гарчав. Промені молодого місяця скісними лезами батували хащу, розбігалися перед очима в різні боки, дражнилися та миготіли, граючись у піжмурки, тож Марті часом здавалося, що краще вже було б зовсім темно. У цій хиткій імлі кожен корч був як живий, а під ноги стелилися ніби вибоїни — насправді то були просто тіні, а природні купини та ями найчастіше губилися у вигадливій грі лукавих відблисків, і Марта, незважаючи на всі старання Сивого, частенько спотикалася й сичала від болю.

Ліс-ошуканець загадково порипував навколо, десь зовсім поряд нестямно верещав невідомий Марті нічний птах (чи не птах?), над головою миготіли химерні силуети, ляскаючи шкірястими крильми, і Марта геть утратила надію з’ясувати, що ж це таке: жарти грайливого місяця, кажани, сови, гілля, яке погойдується, чи щось зовсім уже незрозуміле та моторошне?

«Нечиста сила, погань…» — уперто зринало в голові й змушувало серце битися частіше.

— Прийшли, — Сивий раптом зупинився, і за мить Марта зрозуміла, що вони справді прийшли: попереду була та сама дорога, де на них напали вовки.

— Це не тут, — пошепки сказала жінка після того, як розгледілася на всі боки. — Мені здається…

— Здається їй, — усе так само похмуро кинув Сивий, не обертаючись. — Нам ще третину шляху дибати, але ж із твоєю ногою вітроломи долати неспосібно!

Він казав слушно. Іти рівною, второваною дорогою справді було набагато легше. Та ось Сивий знову зупинився, за тільки йому одному відомими ознаками визначивши місце трагедії, що недавно розігралася. Щось темніло ліворуч на узбіччі — Марта швидше здогадалася, ніж побачила, що це труп одного з коней. А он і другий… третій…

Сивий нагнувся, голосно принюхався — потім, так само начинці та ледь не припадаючи носом до землі, походив туди-сюди, вдивляючись, винюхуючи та щось нерозбірливо бурмочучи. Джош кружляв тут-таки, він робив те ж саме, що й вовкулака.

Марта ж стояла незворушно: вона розуміла свою непотрібність.

…Переконати мірошникового сина, щоб загасив багаття та вирушив глухої ночі шукати безпечну дороги, було нелегко, але Марта наполягала на своєму. Їй доконче треба знати, що трапилося з Михалом. Але Сивого аж ніяк не цікавила доля воєводи Райцежа; його взагалі, схоже, не цікавила нічия доля — аж до його власної. Єдине, чого Сивий хотів, — дочекатися ранку, вивести Марту до корчми Габершляга та більше ніколи її не бачити. Умовляння й прохання не допомагали. Зрештою, Марта рішуче підвелася і, гукнувши Джоша, зашкутильгала в пітьму: до дороги Мовчун вивів би її, напевне вже — на що, а на це йому нюху вистачило б — і Сивий це знав. Після такої витівки Гарклівському вовкунові нічого не залишалося, як нагримати на дурну жінку, щоб зачекала, нашвидкуруч закидати багаття землею та очолити цей незрозумілий похід. Наостанок Сивий демонстративно помочився на попелище, навіть не попросивши Марту відвернутися. Дурна витівка. Ні, не дурна — вовча. Ох і жінка… Не для того Сивий рятував її, щоб на дорозі на неї знову напали вовки, або ще хтось гірший: хто-хто, а Сивий краще за будь-кого знав: вовки — далеко не найстрашніше, що водиться в тутешньому лісі!..