Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон. Страница 3

Отут спочатку зизували односельці на Самуїла — що-що, а стрибати козлом новий баца був незугарний. Колись заявився до Шафляр Мардула-розбійник, знамений вівцекрад, про якого подейкували, що для нього людині карк зламати — все одно, що висякатися. З’явився й нумо жарти жартувати: мовляв, у старій череді новий ватажок, вичищений валух шафлярских баранів водить! Слово за словом, стали один перед одним Самуїл з Мардулою-розбійничком на зеленому лузі, заметався шалений Мардула навколо хмурого турка, як грозовий вихор навколо старого стрімчака, хлюпнула мідним дзенькотом Мардулина чупага… танцює Мардула, а в руках у Самуїла-баци вже дві чупаги: і своя, і розбійницька. Що зробив, коли встиг, як стрімчак у вихора блискавку з пальців викрав — не помітили того шафлярці. Схопився Мардула за ніж, рвонув через пояси й завмер на місці, наче забув, що з ножем робити збирався.

— Ти чого мою чупагу тримаєш? — запитує в турка.

Незлобиво запитує, скоріше здивовано.

— А ти мені її подарував, — озивається Самуїл-баца. — Щойно. Як побратимові. Прийми замість моєї та й поклонімося один одному в пояс.

Коли шафлярці пізніше розповідали цю небилицю сусідам, то наприкінці завжди додавали: хочете вірте, хочете ні, тільки тим діло й скінчилося.

Так і жив Самуїл-баца в Шафлярах. На четвертий рік оженився, узяв за себе німу Баганту, яка овдовіла ще до його приходу в село, і жив з без’язикою душа в душу. А дітей не мав. Не хотів чи не міг — але на другу зиму після весілля зник із Шафляр до середини весни, а після повернення привів із собою хлоп’я. Підібрав десь. Баганта прийняла хлопця мов сина рідного, Самуїл-баца ім’я приймакові дав — Яном назвали, а поки маленький був, Яносиком звався. З тієї пори й пішло: раз на три-чотири зими зникав Самуїл із Шафляр, бурлакував десь із півроку і повертався з приймаком. Коли з хлопчиком, а коли з дівчиною. І всі як одне: ледащенькі, чорняві та гостроносенькі. Галченя й галченя, мов рідні туркові діти — а коли мисливець Собек кинув якось зо зла: «Вороняччя!», то назавтра забув ім’я рідної матері.

Справді забув, на тверезу голову. Йому вже хто тільки не казав: «Матінку твою Кристою звати!», а він кивне, півдня проходить, нашіптуючи під ніс: «Криста… Криста, матінко…», а до вечора знову до всіх чіпляється: «Люди добрі, як ви маму мою звете?!»

У самої матері запитувати соромився.

Росли прийомні діти Самуїла-баци та німої Баганти, виростали, виповнився старшому Янові дев’ятнадцятий рочок — і пішов Яні із рідного дому. Пішов, то й пішов, хіба мало чого людині життя в Шафлярах нелюбим здалося! Овва, не так усе просто: слідом за Яном через три роки залишила село й сестра Янова, красуня Тереза. Чимало хлопців сохло по ставній Терезі, тільки не вибрала вона з них жодного, жила собі ні пава ні чава; такою й пішла на свій хліб. От і узвичаїлося відтоді: справить черговий Самуїлів приймак двічі дев’ятий день народження — відкіля тільки знав Самуїл-баца, коли народилися його найди?! — і незабаром прощається з батьківською хатою.

Куди йшли, де осідали — не знав ніхто.

Хіба що, може, крім старого Самуїла. Та цей хіба розповість?! — простіше німу Баганту розговорити…

І якби сказав хто шафлярцям, що шанований усіма Самуїл-баца потайно навчає своїх прийомних дітей злодійському ремеслу, оскільки сам природний злодій, і навіть не такий злодій, яких мало, а такий, яких і зовсім немає на світі, - ох і нам’яли б пастухи базікалу-всезнайку боки!

А даремно.

4

Дорога на Тинець споконвіку вважалася людною. Рипіли вози, запряжені меланхолійними волами, час від часу пролітав, вигукуючи, що поспішає, верхівець, прочани сірими зграйками прямували до тинецького монастиря, що користується славою святого місця; узбіччям місцеві пастухи гнали на продаж овець, які безугаву мекали, а мандрівні ченці грайливо чіплялися до молодиць, які вирушали зранку на торжище.

Марта їхала на возі, майже цілком заставленому рядняними мішками з борошном. Борошняний пил пудрою осідав на темних косах жінки, набивався в рот і в ніс, утрудняючи дихання, але все-таки це було краще, ніж тягтися пішки. Одновухий Джош перевальцем трюхикав поряд і, висолопивши рожевого язика, скоса позирав на мірошника, що правив волами, — тихого дрібненького дідка з умиротвореним виразом на вицвілому од віку обличчі, від чого мірошник скидався на затерту статую святого, яких чимало наставлено клопотами довколишніх різьбярів у церквах Опілля й Тенчина.

З іншого боку біля воза ступав мірошників син — невисокий здоровань із плечима завширшки як стіл. Побачивши його ведмежу статуру мимоволі спадає на думку, що мірошничиха замолоду скочила в гречку з кимось із кремезних лицарів-гуралів [4], котрі полюбляли у вільний від розбою час молоти борошно на чужих жорнах.

Зрідка мірошників син відставав і, вдаючи, нібито ловить собі гав, по-звіриному швидко зиркав на собаку Марти, і тоді в його очах спалахували неприємні зелені вогники. Марта й сама якось це помітила, але не надала значення: хтозна, може, на хлопця в дитинстві сільські псяки нападали, от і не любить собак!

Ряба Джошева морда випромінювала цілковиту байдужість до всього на світі.

— До самого Тиньця з нами поїдеш, дочко? — зичливо спитав мірошник, погладивши долонею зіпрілу на сонці лисину. — Думай, бо я ще волів у Жаб’ячому Джерелі напуватиму… Що ж тобі гаяти час біля колодязя?

— А де той колодязь? — поцікавилася Марта.

— Отут недалечко, за горілим явором, де поворот до монастиря… як під’їжджатимемо, почуєш: жаби там скрекочуть, наче ті солов’ї!

— Ні, дідусю, тоді я вас не чекатиму. Мені якраз у монастир і треба, до абата Івонича.

— До Яна Івонича? Божа людина, таких на нашій землі на пальцях перелічить можна… бідних наділяє, до монастирських селян милостивий, вірує чесніше за святого Павла, чужого шеляга ніколи не взяв…

Марта мимоволі посміхнулася, коли мірошник сказав щось дуже потішне, і старий невдоволено засовався, помітивши краєм ока цю посмішку.

— Свята людина ксьондз [5] Ян, — ще раз повторив він із притиском. — Незабаром, гляди, єпископом стане. Люди он уже подейкують: настоятель тинецького монастиря — і не єпископ. Не порозумівся з кимось у Римі, чи що? А ти знайома з ним, дочко, чи як?

— Трохи, — Марта обіруч розпушила своє пишне волосся, і біляста хмарина борошняного пилу заклубочилася над жінкою.

Мірошник прицмокнул язиком — чи то волів підганяв, чи то дивувався, що його випадкова попутниця знайома з таким богоугодним чоловіком, як Ян Івонич, ігумен тинецького монастиря бенедиктинців.

Під’їжджаючи до Жаб’ячого Джерела, що здалеку кивало до них криничним журавлем, Марта навіть не почула, а, скоріше, відчула хрипке Джошеве гарчання. Не встигнувши нічого зміркувати, вона метнулася з воза на землю і мертвою хваткою вчепилася в густу собачу шерсть за мить до того, як одновухий ледь не рвонув уперед, до колодязя.

— Що з тобою, Джоше?! — Марта розуміла: довго втримати їй пса не спромога, та й узагалі

Джош-Мочун був не з тих, кого може пересилити жінка.

За що свого часу й поплатився.

Пес уперто тяг її до колодязя.

Усе ще утримуючи однією рукою собаку, Марта дійшла до повороту й побачила Жаб’яче Джерело.

Неподалік від дерев’яного зрубу, що обгороджував колодязь, до розкидистої яблуні притиснувся спиною молодий циган, скоріше циганча, виставивши перед собою кривий ніж.

— Не підходь! — мов підстрелена рись, сичав хлопчисько й люто блимав очима, а його яскраво-червона сорочка полум’яніла на вітрі. — Присягаюся мамою, заріжу! Не підходь!..

На товсту яблуневу гілку був міцно намотаний шкіряний повід гнідого красеня, засідланого на подив старим і поношеним дерев’яним сідлом, на яке не сяде жоден самоповажаний вершник, а тим більше натуральний циган.

Кінь нервував, трусив головою і форкав.

Ліниво, з неквапливим спокоєм людей, що вміють убивати, циганчука оточувало п’ятеро мужиків. Двоє тримали короткі, із товстим обухом сокири, більш зручні для роботи, ніж легкі вівчарські чупаги; третій діставав із піхов свій ніж, на відміну від циганського широкий та прямий, а четвертий ганчіркою нашвидку перев’язував п’ятому розсічену руку. Видно, циганча вже постаралося. З облич мужиків ясно було видно, що жити хлопчиськові зостається лічені хвилини. Просто нікому не хотілося лізти першим та даремно кривавитися.