Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон. Страница 45

Івоничі встигли вийти з хати, тож чернець, який висунувся у вікно, лише підтвердив уже відоме. Але поспішати його превелебності було нікуди. Нічого особливого в тім, що дорослі діти, виконуючи батькову волю, проведуть ніч на його могилі, не було. А проте… Недаремно пахолки князя Лентовського божилися, що бачили поруч із тинецьким настоятелем того, чиє ім’я краще зайвий раз не згадувати, — ворога роду людського! Та й ожилі небіжчики й усе таке інше; може, й привиділося князівським людям з переляку, тож і наплели зайвого, — а може, й ні! Повага до покійних — діло угодне, але не християнський це звичай — ніч на цвинтарі сидіти! Помолися Господу за душу батька свого, постій над могилкою та йди собі з Богом; а оце нічне пильнування… Що, коли Самуїлові діти якесь богопротивне чаклунство замислили?

Оце й належало з’ясувати достеменно.

Однак Гембицький справедливо розсудив, що жодне чаклунство, якщо воно й намічалося, раніше полуночі вершити не будуть, а тому сидіти зайві три-чотири години на цвинтарі чи неподалік немає ніякого сенсу.

Отак розміркувавши, його превелебність спочатку добряче повечеряв, потім віддав якийсь час молитвам та благочестивим роздумам і лише після цього почав збиратися в дорогу.

Треба сказати, що перед тим, як вийти, єпископ удався до роздумів не тільки благочестивих, а й дуже практичних. Прихопивши із собою двох ченців із дебеліших, Гембицький рушив прямо до табору князя Лентовського, щоб попросити в того гайдуків для супроводу. А заодно і знайти провідника, який довів би їх до цвинтаря, — блукати в пітьми навмання єпископові аж ніяк не хотілося.

Першим знайшовся провідник, знайшовся сам собою й цілком випадково. Утім, він був такий п’яний, що в єпископа просто язик не повернувся сказати, наче провідника «сам Бог послав».

Пастух, який ледве тримався на ногах, шумно випав із дверей передостанньої в селі хати, ледь не налетів на одного з ченців і став похитуючись.

— Ти місцевий? — строго поцікавився єпископ, гидливо відвертаючи носа, бо винним духом від пастуха перло за кілька кроків.

— Ні-і, - мотнув головою той. — Із Замокриців я. До кума в гості прийшов. А тут і Божий Суд, і поминки — то ми з кумом…

— Де тут цвинтар, знаєш? — урвав пастуха Гембицький, зрозумівши, що випивака може теревенити ще довго.

— А хто ж цього не знає? — вигукнув безмежно здивований гураль. — Усі знають: і живі, і мертві! — он там, за пагорбом, а потім…

— Проведеш? — знову перебив його єпископ, якому ці «і живі, і мертві» не дуже припали до душі.

— Уночі? На цвинтар?.. — знітився випивака і навіть почав ніби тверезішати.

Відчувши його непевність, Гембицький зверхньо посміхнувся.

— Чи ти часом не злякався, сину мій? Нечистих боїшся? Мабуть, цвинтар у вас недобрий?

— Цвинтар як цвинтар, — образився гураль. — Усе як у всіх. А порядні люди вночі дома сидять і слив’янку смокчуть! Он із тобою скільки народу (схоже, перед очима в пастуха троїлося), без мене доведуть!

— Та ти хоч знаєш, хто перед тобою? — спитав котрийсь із ченців.

— Хто? — відразу зацікавився пастух. — Мати Божа?!

— Його превелебність єпископ Гембицький! — урочисто виголосив чернець. — Отож, не мели язиком, а веди, куди наказують!

— Ну, коли й справді його превелебність, тоді, звісно, — без особливого бажання погодився гураль. — Проведу. Тільки навіщо вам туди, ваша превелебносте? Ходімо ліпше, хильнемо по чарочці на славу Господові! У кума мого…

— Це вже мій клопіт — навіщо, — присадив пастуха єпископ. — А твоє діло вести мовчки, балакучий сину мій.

— Угу, — приречено кивнув пияка, але тут йому в голові майнула нова і, мабуть, дуже вдала, як на нього, думка.

— Я, звичайно, проведу, але ж у горлі в мене пересохло, ваша превелебносте. От монастирське винце, кажуть… усім винам вино! Непогано б скуштувати! А там — хоч на цвинтар, хоч відразу на той світ! У гарному товаристві не лячно…

— Грішно захоплюватися хмільним зіллям, сину мій, — строго завів єпископ. — Та й чи не зіб’єшся ти з дороги? Сам розумієш: вино глузливе, сикера буйна, а п’яна людина до худоби подібна!

— Худоби?! — щиро здивувався гураль. — То це ми з кумом… ач, скажеш таке — худоба! Не піду я нікуди! Прямо тут спати ляжу!

Торг тривав ще якийсь час, аж поки впертому пастухові видали нарешті одну завбачливо прихоплену з собою сулію — чернець-візник ніби передчував, що вино їм знадобиться.

Після чого всі четверо вирушили до табору князя Лентовського.

Час наближався до півночі, але в таборі все ще горіли вогнища, тож біля одного з них єпископ угледів знайому постать князя. Замислений Лентовський сидів, обхопивши руками гострі коліна й загорнувшись у вовняну накидку.

— Добрий вечір, ваша превелебносте, — промовив князь, не підводячи голови, але безпомилково визначивши, хто підійшов до багаття в таку пізню годину. — Що, і вам не спиться?

— Не спиться, сину мій. Обов’язок пастиря не велить мені сьогодні спати. А тому з’явився я до тебе зі смиренним проханням — чи не виділиш мені двох-трьох вірних людей для супроводу?

— Куди ж це ви зібралися глупої ночі, святий отче? — здивовано підвів брову Лентовський. — І хто може загрожувати вам, що ви просите супроводу? Звісно, я не проти, але…

— Та ось, вирішив до цвинтаря пройтися, глянути, що там діється. Коли все гаразд — помолюсь за душу покійного та й піду назад ну, а коли… Сам розумієш, сину мій. А провідників у тебе прошу, бо ж гори ці кишать розбійниками, які не мають належної поваги до смиренних слуг Божих; а ваших озброєних людей, найпевніше, постережуться.

— Отут ви маєте слушність, ваша превелебносте, — кивнув Лентовський і підвівся. — Зараз я покличу людей. Та й сам із вами пройдуся — бо щось не спиться. Не заперечуєте?

— Аж ніяк, сину мій, аж ніяк! — сплеснув руками провінціал і ледь помітно всміхнувся.

«Коли щось не так, доведеться, швидше за все, вгалювувати цього вискочня Райцежа, — подумав єпископ. — О, тоді Лентовський зі своїми людьми буде ще який доречний!»

Занурений у ці роздуми, Гембицький не помітив, як при світлі багаття лиховісно блиснули очі старого князя.

…Час від часу пастух на ходу прикладався до отриманої сулії, захоплено кректав, зупинявся, ретельно затикав сулію корком і ховав її знову за пазуху, після чого простував далі.

Випиваха-гураль запевняв, що до цвинтаря йти не більше як півгодини, однак вони рухалися значно довше, але нічого схожого на мету їхньої подорожі поки що видно не було.

— Чи не збився ти часом з дороги, сину мій? — не витримав нарешті Гембицький, якому почало здаватися, що негідник-провідник морочить їм просто-напросто голову й водить по колу; а взагалі, усі вони тут, у цих забутих Богом горах.

єретики, язичники та розбійники, усі між собою змовилися, тож варто було б…

— Ні в якому разі, святий отче! — впевнено заявив гураль. — Тобто спочатку я таки збився, як не збитися на тверезу голову, але ж тепер уже точно знаю, куди йти. Незабаром дійдемо, ви не турбуйтеся!

- І куди ж нам, по-твоєму, йти? — глузливо кинув князь, якого ця нічна прогулянка з блуканням по горах та п’яним провідником не сказати б дратувала — скоріше потішала.

— Туди, — провідник упевнено махнув рукою кудись у темряву і, на підтвердження, рушив у протилежному напрямку.

Якийсь час усі знову рухалися мовчки, поки єпископ, уже не вперше за сьогоднішню метушливу ніч, не звернув увагу на дратівливе мерехтіння над головою. Щось із виском та ляскотом шугало над ними: чи то якісь нетопирі, чи то якісь тіні… Його превелебність про всяк випадок перехрестився й швидко зашептав молитву, але на дивних тварин це ніяк не подіяло. Тоді Гембицький, трохи прискоривши ходу та відразу ж разів зо два спіткнувшись, наздогнав провідника, який ішов попереду, і торкнув його за плече.

— А скажи-но, сину мій, — ласкавий тон його превелебності не віщував нічого доброго, — чи не знаєш ти, що воно таке миготить над нами?