Дума про невмирущого - Загребельный Павел Архипович. Страница 27

- Кармелюк! - без запинки вiдповiв Андрiй.

- Що-о? - здивувався фельдфебель, - Та ти ще смiєш менi брехати, проклята собако! Його прiзвище Бар... Бар... Барбенюк чи Барбелюк. Ось -документ. Кузен! Хо!

- То вiн навмисне змiнив своє прiзвище, - стояв на своєму Андрiй, не даючи змоги фельдфебелевi почати прискiпуватися до самого Баренбойма i побоюючись, що той вiд несподiванки може розгубитися й скаже правду.

- Для чого ж вiн його змiнив? - допитувався фельдфебель, наперед смакуючи, як вiн зараз зажене на слизьке цього хлопчиська i вже тодi покаже i йому, i його "кузеновi", почiм кiвш лиха.

- Бо Кармелюк - це прiзвище вiдомого народного героя... революцiонера, - не здавався Андрiй.

- Це правда? Вiн твiй брат? - звернувся фельдфебель тепер уже до Семена.

- Брат! - несподiвано дзвiнким i дужим голосом вiдповiв Баренбойм.

- В карцер обох, - махнув солдатам фельдфебель. - Нi, - раптом передумав вiн, - оцього тiльки, i не в карцер, а в старий пороховий погрiб. Може, вiн там згадає ще якого-небудь свого брата.

I фельдфебель показав на Андрiя. Два конвоїри пiдступили до Коваленка з двох бокiв, Андрiй востаннє подивився на Баренбойма. Короткою виявилася їхня зустрiч, дуже короткою.

- Не вiдступайся, Сьома, - сказав Коваленко товаришевi. - Кажи, що ти мiй брат, що з нашого села. А то вб'ють i тебе, й мене. А ми ж повиннi вижити. Чуєш?

- Чую, - вiдповiв Баренбойм, проводжаючи Андрiя поглядом своїх казково прекрасних очей, очей, у яких залiг тисячолiтнiй сум древнього народу.

Коваленка одвели до погреба. Вiн був видовбаний у кам'янiй горi, в самих її глибинах, i вiдокремлювався вiд зовнiшнього свiту двома товстелезними дубовими дверима, обкутими грубими залiзними штибами. Погрiб був темний, сухий i тихий, як нiчне небо. В ньому можна було вiдпочити й спокiйно обдумати своє становище.

Але щойно грюкнули за вартовими дверi - однi й другi - Андрiй зрозумiв, що його кинули сюди зовсiм не для того, щоб вiн вiдпочивав.

Попервах темрява рiзонула його по очах, наче бритвою, i дитячий, незбагнений страх заволодiв його душею, здавалося, що темрява дедалi стає щiльнiшою, що гора зсувається докупи, щоб знищити цей погрiб i розчавити своїм кам'яним громаддям тендiтну слабу людину. Ця божевiльна думка була такою невiдворотною, що Андрiй примусив себе навпомацки добратися до стiни погреба, переконатися в її непорушностi. Вiн обiперся об шорстку кам'яну стiну спиною, намагаючись хоч трохи призвичаїтися до цiєї неймовiрної темряви, i раптом дочув якийсь шелест. У погребi був ще хтосьАндрiй завмер. Вiн дихав самими верхiвками легенiв. Шелест став трохи тихшим, але не вгавав. Тодi Андрiй зовсiм перестав дихати. Шелест затих. Вiн зник, немов провалився крiзь камiнь. "Здалося", - подумав Андрiй, полегшено зiтхнувши, i мало не закричав од жаху, знову почувши той самий шерех. Крiм шурхотiння, вiн розрiзнив ще й гупання, так нiби хтось стрибав навколо нього на однiй нозi, стрибав, як крiль, як заєць, як оте австралiйське кенгуру, якого вiн нiколи не бачив i тiльки читав про нього в книжках.

Тримаючись за стiну, Андрiй пiшов по погребу. Вiн навмисне стукав дерев'яними колодками й голосно покашлював, щоб злякати оте невiдоме, яке лякало його. Вiн заповнив мертву тiснину погреба своїми звуками i вiдчув якесь полегшення на душi. Але слiд йому було зупинятися, як гупання й шурхiт вiдновилися. Тепер вiн уже не мiг утекти од них нiкуди. Коли стримував дихання, шерех зникав, але гупання лунало ще гучнiше, починав дихати примарнi звуки охоплювали його з усiх бокiв i бились об його змучене тiло, хапали мертвими руками жаху. Коваленко почав бiгати по погребу. Вiн свистiв, кричав, спробував навiть спiвати, але щойно зупинявся перепочити, знову потрапляв у владу отих божевiльних звукiв.

"Стривай, Андрiю, - сказав вiн сам собi. - Сядь, заспокойся i спробуй зрозумiти, що це таке. Iнакше ти тут до ранку збожеволiєш. А цього, мабуть, фельдфебелевi якраз i хотiлося".

Вiн сiв i став слухати шелест i гупання. Вони напливали на нього з пiтьми, нiби хвилi, i що довше вiн сидiв, що бiльше намагався заспокоїти себе пiсля того збудження, то повiльнiше й спокiйнiше напливали хвилi незрозумiлих звукiв.

Андрiй знову стримав вiддих i приклав руку до грудей, напроти серця. Серце било в руку невпинно, як дятел у кору. Андрiй дихнув - i шум огорнув його звiдусiль, нiби шумовиння лiсу пiд вiтром.

I лише тодi вiн усмiхнувся. Тепер цей кам'яний мiшок уже не страшний йому. Бо вiн розгадав його таємницю. Вiн знає, що то були за звуки: то шелестiв вiд дихання його одяг i стукотiло в грудях його власне серце!

Ну, фельдфебелю, давай тепер змагатися - хто кого!

В погрiб не проникали не тiльки навколишнi звуки - не проникало сюди й повiтря. Андрiй незабаром вiдчув це. Вiн лiг, намагаючись заснути, але раптом вiдзначив, що не має чим дихати. Сiв - стало трохи легше, але ненадовго. Довелося стати на ноги, бо вгорi повiтря було нiби свiжiше. Тодi Андрiй почав сходити по погребу: коли рухався, здавалося, нiби навколо вiтер i в легенi потрапляє бiльше кисню. Ще за годину вiн уже бiгав, попервах тримаючись побiля стiн, а тодi як попало, витягнувши вперед руки, мов слiпий, хрипко дихаючи i вiдчуваючи, що ось-ось вмре.

Вiн упав на пiдлогу напiвмертвий. Та життя звело його востаннє цiєї ночi й погнало кудись у темну безвiсть не знати для чого й навiщо. Вiн повзав побiля стiни, шкрябаючи по гострому каменю, щось шукаючи, повз довго й повiльно, але все ж таки знайшов. То були дверi. Старi дубовi дверi, набубнявiлi вiд вологи, запорохнявiлi, мiцно притиснутi до порога й одвiркiв, не пропускали крiзь себе нiчого. Якби в погрiб хтось налив води, вона б не вилилась звiдси. Якби сюди накачали повiтря, воно трималося б тут, як у цилiндрi насоса. I все ж Андрiй припав до холодних дверей, сподiваючись, що крiзь них пробивається бодай цi-вочка, тонка, як волосина, цiвочка повiтря.

Так i застав його фельдфебель бiля дверей, коли прийшов ранком подивитися на полоненого.

- Ну, - сказав вiн, - подумав добре? Не вiдмовляєшся вiд брата?

Андрiй мовчав, лише дихав часто-часто i пожадливо, так нiби пив холодну воду з криницi.

Фельдфебель штовхнув його носком чобота.

- Вiдповiдай, бiльшовицька сволото! Чи, може, тобi ще хочеться посидiти в цiй пацючiй норi? Брат тобi отой полонений чи юда?