Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота. Страница 26

Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна,-

Каже він: «Ось цю обручку із руки зняла вона!»

І кладе собі на руку - незліченна їй ціна! -

І, до вуст її притисши, в непритомність порина.

Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;

В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,

Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,-

Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.

Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,

А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.

Він очуняв, бо водою діва полум'я згасила, І сказав:

«Живу, хоч знову доля кров мою точила!»

Звівся, зблідлий, напівмлосний,- слізьми зрошені ланити;

Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.

Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,-

Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.

«Слухай розповідь же далі,- він промовив Автанділу,-

І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.

Це ж бо радість - мати з другом першу зустріч, щиру й милу.

Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!

Радо я Асмат зустрінув - скромну вірницю панянки,

Що дала мені послання і обручку від коханки.

Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,

Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки».