Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота. Страница 34

Тож ідіть, мене лишіте - річ моя не слабодуха!

Не дивіться більш на сльози, що їх точить з мене скруха».

Кожен з них, це слово чувши, каже так, мене не слуха:

«Леле! Що ви проказали? - хай не чують наші вуха!

Щоб нам доля, окрім тебе, пана іншого не слала!

Навіть куряву, що путтю з ніг твого коня упала,

Не покинем, не залишим,- служба наша вірна й стала!

Схоче доля - і в дбайливця думка зродиться недбала».

Не прогнав їх геть, прислухавсь я до їхніх слів і сліз,

Та, покинувши оселі, заблукав у дикий ліс,

Де обрав собі за житло схови оленів та кіз,

І почав бродить, стоптавши вись гірську і дольний низ.

Я знайшов печеру - диви тут порили гірні пруги;

Я почав із ними битись, і не стало в них потуги,

Хоч всіх слуг моїх забили, порубавши їм кольчуги.

Краплі горя впали знову, знов мені завдавши туги.

Крик, і зойк, і стогін дивів аж до неба досягав,

І земля здригалась важко від ударів їх булав,

Сонце вкрилось пилюгою, кипарис рясний дрижав.

Сто їх билось, та нікого не лишив я з їхніх лав.

Я відтоді, любий брате, тут живу і тут вмираю,

Тут блукаю, тут і плачу, непритомнію з одчаю.

Тут живе й Асмат зі мною, шалом спалена до краю.

Тільки смерть мені лишилась, більше виходу не знаю!

Тигра гарного вважаю трохи схожим я до неї,-

Ось чому люблю ці шкури, з них роблю собі кереї,-

Шиють їх дбайливі руки діви журної цієї.

Сам себе не можу вбити, хоч і смерті жду своєї!

Не складуть хвали для неї язики всіх мудреців,-

Вічно згадую кохану, проклинаю плинність днів;

Живучи отут між звірів, з ними й сам я озвірів.

Що мені від бога треба? - тільки вмерти б я хотів!»

Бив лице він, рвав троянду,- стала квітка щік прив'яла,

Став рубін його бурштином, вламки падали кристала;

З вій похилих Автанділа теж сльоза на діл упала,

Та уклінна ласка діви згодом левня вгамувала.

Заспокоєний, промовив Таріел до Автанділа:

«Втішив я тебе, а в мене біль ця втіха пробудила.

Ти, мою почувши повість, бачиш: жить мені - несила.

Йди ж тепер, вертай до сонця, вже твоя чекає мила».

Автанділ промовив: «Годі про від'їзд пустих речей,

Бо, з тобою розлучившись, сльози литиму з очей.

Я тобі скажу всю правду, не розсердишся ачей:

Смерть твоя не втішить діви,- сонця днів, зорі ночей.

Якщо лікар, хоч би й славний, занеміг,- він знає: треба

Зразу іншого якогось кликать лікаря до себе;

Він йому з'ясує хворість, що вогнем упала з неба,

Бо сторонній ліпше знає, в чім є хворому потреба.

Ти не гнівайся, послухай,- кривди радити не стану,

Ти не раз - сто раз подумай, як порятувать кохану,

Бо, як серце пломеніє, то піддасться й на оману.

Я на час якийсь поїду - на укохану хоч гляну.

Тінатін свою побачу, втішу очі сяйвом вроди,

Розповім, про що дізнався, про твої чудні пригоди.

Вір мені! Хай чує клятву бог з небесної господи.

Поклянімось не зламати нашого братерства й згоди!

Не відходь нікуди звідси,- клятву дай мені єдину,

Я ж навічно присягнуся, що ніде тебе не кину,

Повернуся, щоб з тобою тут блукати до загину.

Бог поможе,- я розвію твій одчай і самотину!»

Той сказав: «Як міг чужинцю ти любов оддать свою?

Жаль тобі мене покинуть, мов троянду - солов'ю!

Дасть господь, і знов побачу - прагнень серця не втаю! -

Я тебе, що виростаєш, мов алое у гаю.

Як повернешся до мене після довгих мандрувань,-

Не втече у поле серце, наче сарна, наче лань.

Як збрешу,- хай підо мною божий гнів розверзне хлань!

Лиш твоя близька присутність знищить шал моїх страждань».

І на цьому щирі друзі склали клятви молитовні,

Ці бурштини-самоцвіти, шалодумні, мудромовні,

Полюбилися,- і душу їм пекли вогні любовні;

Пробули всю ніч укупі друзі вірні й невгамовні.

Автанділ ридав, як бачив, що ридає побратим;

Вранці встав, поцілувався з журним витязем отим;

Таріел не знав з одчаю, що тут станеться із ним,

Автанділ же, заридавши, мчав чагарником густим.

Автанділа проводжала в путь Асмат - вона весь час

Заклинала, щоб вернувся, побратима душу спас,-

Зов'явала, як фіалка, блиск лиця її пригас. Він сказав:

«Кого ж, о сестро, пригадаю ще, крім вас?

Вдома довго не лишуся, бо про вас я не забуду.

Тільки він хай не відходить, не тікає геть від люду.

Два лиш місяці чекайте,- як тоді я не прибуду,

Значить, трапило десь лихо горопашного заблуду».

Автанділ, пішовши звідти, відчував страждання щирі.

Дряпав руки, щік троянди роздирав в журі й зневірі,

Закривавився,- з дороги кров облизували звірі,-

Прудко мчав, прикоротивши путь свою в безмежнім ширі.