Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота. Страница 6

І твої безмежні землі, їх не зміряти й за рік.

Надішли ж збирати вісті ти гінців у кожен бік,

Скоро знатимеш: чи привид стрівся вам, чи чоловік.

Як людиною був лицар, що мандрує по землі,-

Десь його таки ж побачать: в місті, в полі, на селі.

А як ні - то був диявол, що лукавства чинить злі.

Так покинь же вболівання, кинь же смутки та жалі!»

Кличе цар гінців і каже йти в держави кожен край, їм велить:

«Пильнуй невпинно і часу не зволікай,-

Все зроби, щоб одшукався той мандрований силай.

Де не зможеш буть - листовно там наказа надсилай».

Посланці пішли, ходили, цілий рік бродили скрізь,

Виглядали, обшукали шир долин, нагірну вись,

Та ніхто його не бачив, мов сховався він кудись.

Марно змучившись, додому спохмурніло подались.

Повіщають: «Обходили ми простори всіх безмеж,

Не знайшли того тужливця, марно змучились од стеж,

І нема людей на світі, що його стрівали б теж.

Ми тобі не прислужились. Може, інших дій вживеш?»

Цар промовив: «Правду каже любій доні серце віще:

То нечистий дух, диявол, що, як ворог, світом рище,

Появив свою оману і жалю завдав мені ще.

Та тепер я кину смуток,- побиватися навіщо?»

Так сказав. Розваги й втіхи стали знову панувати,

Звідусіль збирались блазні, співаки та акробати.

Цар дари роздав народу, всіх покликав у палати.

Де такий іще владує цар і щедрий, і багатий?

Автанділ, у спочивальні сівши пізньої години,

Веселиться і співає, арфи звук солодкий лине.

Раптом входить, мову мовить негр, прислужник

Тінатіни: «Зве стрункіша за алое вас до себе на гостини».

Найжаданніше віщують юнаку слова оті,-

Він вдягає ліпші шати, різнобарвні й золоті,

Щоб свою троянду вперше споглядать на самоті.

Радість - любу зустрічати, зір втопити в красоті!

Автанділ іде гордливо, голови не хилить вниз -

Він побачить ту, що в нього стільки виточила сліз.

Наче блискавка, чудова красота дівочих рис,

Хоч сидить вона похмура, смуток серце їй затис.

Тінатін прекрасні перса горностай укрив пухкий,

А чоло сповив серпанку найпрозоріший сувій.

Протинають кожне серце стріли довгих чорних вій,

І вгорнули шию коси, мов ланцюг блискучих змій.

З-під багряного серпанку, з-під перлового вінця

Поглядає сумно діва і вітає молодця.

Ніжно просить Автанділа сісти поруч на стільця.

Повен радощів великих, став лицем він до лиця.

«Я німію, вас жахнувшись,- він сказав, схилившись долі,-

Як зустрівся з сонцем місяць - гасне він на видноколі;

Я тепер боюсь за себе, мислі всі мої в неволі.

Ви скажіть - що вас турбує, чим зцілити ваші болі?»

Почала поважно діва річ виборну і гарячу,

Мовить: «Я тебе уперше коло себе зблизька бачу,

Тож здивуєшся, почувши справу цю, мені болячу,

Та скажу тобі про хворість, що красу від неї трачу.

Пригадай, як з Ростеваном ви на лови йшли юрбою,-

Там чудний скорботний витязь вам зустрівся над рікою.

Розповідь про це зачувши, я позбулась супокою,-

Обдивись бодай всю землю, та знайди його, герою!

Хоч не змовив ти до мене досі й слова у розмові,

Але знаю: через мене ти палаєш од любові,

Градом сліз побивши щоки, серце змивши шалом крові.

Ти - любові світлий бранець, ти - в любовному закові.

І тебе служити змусять дві причини безсумнівні:

Ти, по-перше, смілий витязь. Де іще тобі є рівні?

А, по-друге, ти міджнур мій, відданий своїй царівні.

Так іди шукати левня, починай же мандри дивні!

Зробиш це - і ще міцніше я тебе любити стану,

Бо звільниш мене від муки, згониш демонську оману.

Дай моїй душі надію, як фіалоньку духмяну,

І вертай, мов лев, до мене обійнять свою кохану!

Скрізь шукай його три роки, ввесь цьому віддавшись ділу.

Відшукаєш - переможцем повертай розважить милу,

Не знайдеш - зустріли, значить, ви тоді нечисту силу;

Пригорнеш свою троянду не зів'ялу й не змарнілу.

Дам я клятву: як тим часом з іншим стану я у парі,

Будь то навіть сонце в плоті, що зійшло б до мене в чарі,-

Хай мене позбавлять раю, віддадуть пекельній карі,

Хай уб'є твоє кохання, хай згорю в твоїм пожарі!»

Витязь мовив: «Ти, як сонце, сяєш крізь агати-вії!

Що тобі сказати маю? Що промовити посмію?

Я чекав на смерть, натомість ти дала життя й надії.

Наче раб слухняний, рушу в мандри, в розшуки і в дії».

Витязь мовив ще: «О сонце, бога сонячне створіння,-

Ти сузір'я всі скоряєш словом владного веління.

Недостойний я такого, щедро сланого, проміння.

Світить сяєво ласкаве на троянд моїх цвітіння».

Поклялися обопільно і свою ствердили віру,-

їхні душі звеселіли, почали розмову щиру.

Серце змучене юнацьке лиш тепер зазнало миру.

З губ, як біла блискавиця, сміх блискоче потаймиру.

Сіли поруч, милувались, все забувши в ці хвилини,

І очей агати стрілись, і знизались уст рубіни.

Він сказав: «На тебе глянуть - божевілля для людини.

Твій вогонь палає, серце ж попеліє від огнини».

Він пішов, нестерпні муки відчуваючи в розстанні,

Оглядавсь назад безумно, погляд кинувши останній.

Квітку щік, лиця кристали росять сльози ненастанні.

Серце з серцем поріднилось - поклялися у коханні.

Шепотів: «В розлуці рано на троянду ляже тлін.

Мов рубін, допіру сяяв - став жовтіший за бурштин.

У розлуці ж довгій, дальній, що робитиму один?

Це - закон, щоб для коханки йшов коханий на загин».

Ліг на ложе, слізьми росить він обличчя осяйне,

Плаче, хилиться, тріпоче - так тополю вітер гне;

Задрімає, в сні побачить, що кохана промайне,-

Затремтить з тяжкої муки, тужно й голосно гукне.

Став ревнивий у розлуці, людям він не довіря,-

Впали сльози на троянди, на лице богатиря.

Він прокинувсь, тільки в небі змеркла ранішня зоря,-

Одягнувся і поїхав, щоб побачити царя.

До царя послав еджіба, найвірнішого із слуг:

«До моєї мови, царю, приверни ласкаво слух -

Вся земля тобі покірна, владен меч твій, владен дух;

Понесу я вість про тебе по державах всіх навкруг.

Недругів б'ючи у битвах, я пройду крізь гони й гони,

Тінатін прославлю всюди, всі здолаю перепони,

Звеселю покірних, знищу невпокорених загони,

Присилатиму дарунки, часто слатиму поклони».