Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота. Страница 65
Взять мене за наречену марно думає ваш пан,
Марно грають звучні сурми і гуркоче барабан.
Вам царицею не буду - сяє інша путь мені.
Хоч би був жених як сонце,- вашій не піддамсь бридні,
Не благайте ви даремно! Мрію я про інші дні.
Жити тут із вами вкупі - не примусите, о ні!
Вб'ю себе я неминуче, ніж встромлю у серце враз,-
Вам ваш цар тоді залишить на життя недовгий час.
Ліпше дам я вам досхочу перлів, лалів та прикрас,-
Звідси випустіть мене ви, бо інакше - смерть для вас».
Взявши перли й самоцвіти із захову потайного
1 рубінову корону, цей вінець чола свойого,
Віддала: «Беріть, та майте жаль до серця запального,-
Випустіть мене, здобувши в нагороду ласку бога!»
Так за лали підкупила тих жадібних слуг дівиця,-
Ні царя, ні кари злої раб продажний не страшиться.
Дали згоду, щоб таємно вийшла звідси сяйнолиця.
Глянь, що золото вчиняє, сатанинська патериця!
Спрага золота призводить до біди і зла на світі,
Хтиво скреготять зубами люди, од жади неситі;
Хай пливуть скарби щомиті - мало їх жадібній хіті!
Душам, що лиш злота прагнуть, вищі небеса закриті.
Євнухи звершили нишком тайні наміри її;
Раб один, із себе знявши, дав їй одяги свої;
Вийшли так, що не узріли їх сп'янілі гультяї.
Не потрапив місяць в пащу ненажерної змії.
Євнухи втекли за нею. Путь натрапивши знайому,
Діва наш знайшла будинок і гукнула: «Фатьмо!»
З дому Вийшла я, впізнала зразу, рада лику дорогому!
В дім ввійти вона не хтіла, щоб розвіяти утому.
Каже так: «Твій скарб не згинув - знадобивсь на викуп він,
Хай господь всевишню ласку дасть за це тобі взамін!
Не тримай мене, негайно дай коня, інакше - скін!
Цар, дізнавшись, скаже слугам мчать за мною навздогін».
Ліпшого коня свойого їй я вивела із стайні;
В діви, тільки сіла верхи, вщухли стогони відчайні,-
Так, в сузір'ї Лева сівши, сонце сипле блиски сяйні.
Що плекала я - пропало, зникли сходи урожайні!
Аж на другий вечір тільки містом поголос пішов.
Переслідувачі всюди гнались, мчали стрімголов.
Я на допиті сказала: «Мій будинок - їй не схов;
Якби тут знайшли втікачку,- хай беруть із мене кров».
Не знайшли її, з погоні засоромлені вертались.
Цар і всі його надвірні сумували, побивались.
Глянь на них: в лілові строї, у жалобу повдягались!
Сонце зникло,- ми відтоді повним сяйвом не втішались.
Про наш місяць повість - згодом. Оповім тобі відтак,
Чим загрожував той красень, що мерцем тепер закляк.
Горе! Я була козою, цапом був моїм юнак.
Жінку зганьблює розпуста, чоловіка - переляк.
Не люблю свого я мужа - він худий, немов з хвороби.
Чашнагір же був вельможа, витязь гарної подоби.
Ми кохалися, хоч зараз не вдягну по нім жалоби.
О, хоч келих крові з нього дав мені сміливий хто би!
Я йому про цю пригоду оповіла, божевільна,
Як втікала сяйнолиця, мов лисиця заневільна.
Він грозив все викрить,- недруг, а не друг, душа свавільна.
Та тепер - він труп німотний. Я врятована і вільна!
При побаченнях від нього скільки я загроз начулась!
Того дня, коли до тебе я з запрошенням звернулась,
Сповістив і він про намір завітати. Я жахнулась
І тебе не йти просила, щоб ця зустріч проминулась.
Не послухав ти, з'явившись з осяйним, грізним чолом.
Ви зустрілись - ти змагатись був готовий з юнаком.
Де тут вихід, де рятунок? Жах пойняв мене цілком.
Серцем всім він прагнув помсти, а не тільки язиком.
Якби ти його не знищив, вкривши смертним безгомінням,
Він би нашу тайну викрив, бо палав оскаженінням.
Гнівний цар мій дім одразу б сплюндрував своїм велінням,
І дітей пожерти б змусив, і звелів побить камінням.
Я віддячити не в силі,- хай віддячить божа влада!
Більш мене вже не злякає зір того лихого гада.
Я віднині славлю долю: згинув підступ, зникла зрада!
Я вже смерті не боюся! Ха-ха-ха, яка я рада!»
Автанділ їй рік: «Це правда! Так вже діється навкруг
З ворогів найгірший ворог той, хто вівся, наче друг
Мудрий серця не розкриє, уникаючи наруг Та тепер він труп.
Не бійся ні його, ні мстивих слуг.
Розкажи ж мені докладно, до якої сторони
Подалась красуня,- може, є звістки та новини?»
Знов Фатьма роняє сльози на серпанок пелени
«Згинув промінь, що, мов сонце, був освітлював лани'»