Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота. Страница 80

Дівноса премудрим словом нам розкрита таємниця:

Бог не творить зла, лиш добре людям шле його десниця;

Доброта є вічна, миттю є злодумність темна й ниця.

Вдосконалюючись, в бозі досконала суть ясниться.

Втрьох три леви, втрьох три сонця край Фрідона залишили -

Щоб побачить сонцелику, вслід за ними всі спішили.

Кришталевий лик дівочий коси воронові вкрили,

І рубіни бадахшанські ніжні риси розцвітили.

Так ішли сміливці, сонце в паланкіні несучи,

По дорозі полювали,- крові ринули ключі.

По яких не йшли країнах,- скрізь раділи глядачі

І дари препишні несли, їм назустріч ідучи.

Наче з місяцями сонце пропливало в небесах,-

Так звитяжці мандрували, й радість грала в їх очах.

Йшли багато день у хащах, і безлюдний слався шлях,

І прийшли до скель, де в тузі Таріел не жив, а чах.

Таріел промовив: «Стану за господаря для вас,-

Всі ходім туди, де жив я, навісніючи весь час,-

Там Асмат печеним м'ясом почастує радо нас,

Я ж дари усім зготую, щоб втішались ви з окрас».

Злізши з коней, всі вступили до печерної хатини,

І Асмат гостям принесла шмат смачної оленини,

їли всі і потішались з добросердої гостини,

Прославляли божу ласку, бо минули злі години.

А тоді пішли в печери, що продовбані у скелі,-

Всі покої зі скарбами обійшли при Таріелі,

Безконечно розчиняли скрині ковані, дебелі,

І без заздрощів дивились, тільки бавились, веселі.

Таріел у цю печеру витязів привів недаром:

Він Фрідоновому війську, воякам і спасаларам,

Скарб роздав, усіх прещедро збагативши пишним даром,-

Та неначе й не займали тих скарбів, що грали жаром.

Він Фрідонові промовив: «Важко борг тобі сплатити,

Але сказано: щасливий той, що вмів добро творити;

Весь цей скарб, що тут таїться, наче власний, забери ти,

Бо віднині, як господар, ним ти маєш володіти!»

Вдячний був Фрідон,- схилився у поклоні він низькому:

«Царю мій! Твою я щедрість відчуваю, всім відому!

Ворогів, мов дуб, могутніх ти ламаєш, як солому.

Доки я з тобою, доти радість в серці є мойому!»

Надіслав Фрідон наказа, щоб верблюди скороході

Йшли сюди скарби забрати, бо інак їх взяти годі.

Путь в Аравію далеку всі верстали в дружбі й згоді,-

Автанділ до сонця линув світлим місяцем на сході.

Ось в Аравію вступають без турбот і без подій,-

Зустрічають замки й села на путі вони своїй.

Люди з тих осель, убрані у зелено-синій стрій,

Розпізнавши Автанділа, плачуть в радості палкій.

Таріел до Ростевана надіслав гінця, як слід,

Щоб сказав: «Нехай, о царю, квітнеш ти і весь твій рід!

Я, індійський цар, вістую про сумирний свій прихід

І несу тобі троянду, цвіт якої не поблід.

Вперше стрівшись, я, нікчемний, скрухи був завдав тобі,-

Ти неправий був, звелівши полонить мене в злобі,

І тоді я гнів свій мусив довести твоїй юрбі,

Повбивавши слуг та військо, хоч і був би ти в журбі.

Нині я прийшов до тебе, з шляху мусивши звернуть,

Щоб пробачення просити за свій гріх, за наглу лють.

Хай Фрідон засвідчить,- жодних я не взяв дарів у путь,

Автанділ - це дар єдиний, та найкращий він, мабуть».

Цар прийняв гінця негайно, не марнуючи й хвилин.

Не сказати, як втішався, добру вість почувши, він!

Впав потрійний блиск проміння на ланити Тінатін,

В тіні брів і вій царівни красно зазорів рубін.

Загриміли барабани, розляглись веселі кличі,

Вояки заметушились, щоб побачить їх у вічі,-

Скакунів вели і несли сідла, строї войовничі;

Безліч витязів хоробрих кінно рушили для стрічі.

Цар поїхав. З ним помчали воєводи й прості люди;

Звістку радісну почувши, люд надходив звідусюди,

Ревно дякуючи богу, кричачи на повні груди:

«Бог дає добро для тебе, час минув для зла й облуди!»

В мить, коли загін зустрічний з лісу виїхав на діл,

Таріелу ніжне слово так промовив Автанділ:

«Подивись уважно - бачиш, як встелив долину пил?

їде там вогонь, з якого я втрачаю рештки сил.

Там отець мій наречений - ось він їде на коні.

Я не можу йти до нього, я - у соромі й вогні,-

Перевищує цей сором почуття усі земні.

Хай Фрідон тебе порадить,- як поможете мені?»

Таріел сказав: «Це добре, що царя шануєш ти.

Тут спинись один, без мене, і назустріч не лети,-

Я ж піду туди, і, може, схоче бог допомогти -

Сонцелику, стрункостанну дасть тобі він осягти».

Автанділ, цей лев, спинився, розіп'явши тут намет;

Нестан-Джар сіяла поруч, сонце, звільнене з лабет,-

Тріпотіли вії, наче теплодайний вітру лет.

Вдаль помчався цар індійський, їхав збуджено вперед.

З ним Фрідон так само рушив - мчали вдвох широким ланом.

Цар його впізнав: «Он їде Таріел, колише станом».

Перед левом він вклонився, хоч царським пишався саном,

Наче батько, став ласкаво перед цим індійським паном.

Таріел також вклонився, повен шани і загоди.

Цілувався цар, щоб губи скуштували насолоди,

І вродливцю мовив щиро він, дивуючись із вроди:

«Ти - мов сонце, тьму нагониш, покидаючи народи».

Царські очі дивувала врода левня, постать мила,

Спритність рук його могутніх, поведінка горда й сміла.

Привітав Фрідон владику, річ промовивши до діла,

Та владар жагуче прагнув знов побачить Автанділа.

Таріел казав цареві, що смутнів, як од хвороби:

«Ось моє вам серце, царю, та посмів гадати хто би,

Що потішитесь ласкаво із моєї ви подоби?

Автанділ - ваш син, хто може бути ще вам до вподоби?

Не дивуйтесь, що немає тут його, що він сховався!

Сядьмо, царю мій! Погляньте - луг зелений скрізь прослався.

Я насмілюсь вам сказати, в чім його скорбота зла вся,

Та мені пробачте, царю, щоб казать я не вагався».

Вдвох вони отам присіли, де галява лісова.

Мов лампада, виблиск сонця лик сміливця осява,-

Від його краси в присутніх закрутилась голова,

І царю він став казати мудро вибрані слова:

«О владарю, я не годен отаке казати вам,

Та молю вас, щоб пощаду ви дали його ділам.

Випромінний, наче сонце, він про це благає сам,

Він, що є моїм світанком, що знайшов мені бальзам.

Вдвох ми смієм вас благати дати ласку нам в наділ,-