Цiлющий камiнь - Давыдов Анатолий Иванович. Страница 6

- Не руш! Не буде цього, але ви мусите покинути нас.

Проводжали їх i старi, i малi. Мати пiднесла Керовi шматок м'яса, Лот накинув на плечi вовчу шкуру. А ще подарував невеликий цурпалок i дощечку з заглибиною. Кер зрадiв дарунковi: з допомогою цiєї палички i дощечки можна добувати вогонь. Провели гостей аж до печери, де недавно Кер натрапив на ведмедя. Далi вони помандрували самi.

Полон

(Поранення Оле. Смак паляницi. Вдале полювання)

Чого тiльки не натерпiлися вигнанцi. Рятував вогонь. Кер добував його з допомогою нехитрого знаряддя, подарованого добрим Лотом. Коли ж прийшла весна i на деревах розпустилося листя, стало легше...

Та вже й дерева вiдцвiли, почервонiли ягоди, а Кер i Оле усе ще були в дорозi. Чим далi заглиблювалися вони в зеленi хащi, тим тривожнiше ставало на серцi.

"Треба було вертатися додому понад рiчкою, - картав себе Кер. Усе ж таки знайомi мiсця. I навiщо пiшли навпростець? А що як заблукали?"

Хлопець часто видирався на високi дерева, сподiваючись нарештi побачити голубiнь рiдної рiчки, але, крiм безкрайньої зеленi лiсу, нiчого не було видно.

Якось знесиленi мандрiвники вийшли на чималу, порослу рiзнотрав'ям галявину. Нашвидку поїли й попадали в траву. Сон зморив їх, i нi Кер, нi Оле не подбали про безпеку. А саме в цей час на галявинi з'явилися мисливцi, озброєнi довгими списами з гострими крем'яними наконечниками, й одразу ж оточили їх. Коли Кер пiдхопився, щоб утекти, дужий удар збив його з нiг.

Прийшовши до тями, Кер пiдвiв голову. Тiльки тепер вiн розгледiв високих, смаглявих чоловiкiв у дивному вбраннi - довгих козячих шкурах з вирiзами для голови й рук. На ногах у них були заячi шкурки.

"Так ось чому я не почув їх, - здогадався. - Що ж тепер робити? Де Оле?"

Злякана Оле стояла вiддалiк.

- Тiкай! - гукнув їй Кер, рвонувшись до списа. Але на голову йому знову опустився важкий кулак. Оле кинулася до кущiв, та враз, нiби спiткнувшись, упала - її наздогнала стрiла.

... Полонених вели довго. Рана на нозi кровоточила, й Оле зовсiм знесилилась. Нападники на те не зважали, пiдштовхували її списом, аби ступала швидше. Керовi боляче було дивитися на знущання, але що вiн мiг заподiяти: руки його мiцно зв'язано.

Невдовзi вони вийшли на широкий луг. Ноги Кера й Оле, зраненi об камiння та жорстку лiсову траву, ступили на прохолодний килим м'якого рiзнотрав'я. Де-не-де росли кущi верболозу, густо обплетенi ожиною. Мучила спрага, але полоненi не насмiлилися просити мисливцiв, щоб дозволили зiрвати хоч по ягодi.

Проминувши вiльховi заростi, Кер i Оле побачили житла, обтягнутi шкурами. Назустрiч їм вибiгла дiтвора. Загавкали собаки. Один iз них мало не вп'явся Керовi в ногу, та мисливець, який iшов поруч, прогнав його.

Кер i ранiше бачив собак. На них полювали люди його роду. Якось ще малим йому вдалося навiть приручити цуценя, та потiм воно десь подiлося.

Пiдвiвши полонених до вогнища, довкола якого сидiло кiлька чоловiкiв i жiнок, мисливцi опустилися на колiна. Один з чоловiкiв, дуже схожий на Нута, жестами показав, щоб полоненi також стали навколiшки. Кер i Оле пiдкорилися. Мабуть, це сподобалося господарям, бо вони про щось заговорили мiж собою, схвально киваючи головами. Через якийсь час мисливцi пiдвелися, склали докупи списи й пiшли. Бiля багаття лишився тiльки схожий на Нута сивий чоловiк i двi жiнки. Обличчя їхнi були розмальованi охрою, темно-червонi смуги сягали аж до очей, що робило їх розкосими, хижими. Жiнки прискiпливо оглядали Оле, а та боялася поворухнутись, так болiла набрякла нога. Старша з них пiдiйшла до Оле, помацала ногу й щось сказала молодшiй. Та хутко принесла в собачому черепi якусь мазь. Жiнки перев'язали рану й повели Оле в житло, прикрашене, як i житло Керової матерi, бивнями мамонтiв.

Кер лишився бiля вогню. Тим часом сивий чоловiк звiльнив його затерплi руки, кинувши розрiзане ремiняччя у вогонь.

Смеркало. Кер почав дрiмати. Раптом хтось штовхнув його в спину. Кер схопився, чекаючи нової бiди, але побачив перед собою двох хлопчакiв, якi усмiхалися й простягали йому шмат смаженого м'яса.

Поки Кер ласував м'ясом, хлопчаки мовчки сидiли бiля нього. Та як тiльки вiн утер рота, показали жестами, що Кер мусить iти за ними.

Спали просто неба на розстелених шкурах. Над ними мрiли зорi, шумiли вiльхи, лiтали кажани. У верболозах гелготiли дикi гуси, сполоханi нiчним звiром.

Кер заснув одразу. Йому снилася Мати роду, старий Ор, добрий Нут, друзi-однолiтки. З Оле вiн бродив понад рiчкою, ловив рибу, полював на печерного лева. Аж коли хижак кинувся на нього, Кер проснувся.

Довкола нiби вимерло все. Тiльки бiля вогнища бовванiла постать сивого чоловiка та зрiдка перегукувалися вартовi...

Уранцi Кер мiг краще роздивитися селище. Було тут усього кiлька жител, що стояли неподалiк одне вiд одного. В центрi, на пiдвищеннi, житло Матерi роду. Воно було набагато бiльше, нiж iншi, i мало майстернiше покриття. Кер помiтив, що шкури тут лежали не довiльно, як у них, а крiпилися з допомогою черепiв, лози й оленячих рогiв. Власне, шкури накладали на мiцний каркас iз бивнiв мамонтiв та жердин, знадвору їх притискували довгими лозинами, вставленими у ведмежi черепи, а вгорi скрiплювали мiцною корою. Шкури були рiзнi: оленячi, ведмежi, iз зубрiв та коней. Вхiд до житла прикрашав розмальований охрою череп вовка. Всерединi помешкання виднiлися два черепи мамонтiв, теж розмальованi охрою.

Пiдiйшовши ближче, Кер побачив бiля черепiв Аю, так звали молоду жiнку, яка перев'язувала рану Оле. Вона стояла навколiшках, здiймала догори руки й вигукувала якiсь слова. Кер нечутко ступив кiлька крокiв убiк, знаючи, що чужi сповiдi - то великi таємницi, за якi можна заплатити життям.

Потiм вiн сидiв над самiсiнькою рiчкою, берег якої порiс верболозом, очеретом i лепехою. Неподалiк у заводi баблялися вчорашнi його кривдники. Помiтивши Кера, вони покликали його до себе. Жестами показали, щоб хлопець зайшов з боку рiчки й збовтував ногами воду.

Кер зрозумiв: вони полюють на хохулю. Згодом i сам побачив невеличкого звiрка, що шугонув до берега, де була його нора. Та спис наздогнав тварину. Мисливцi зрадiли здобичi й рушили до жител. Кер хотiв було залишитись, щоб помити в рiчцi ноги, але один з мисливцiв пригрозив йому: мовляв, якщо збираєшся втекти, спис дожене й на серединi рiчки.