Маріупольський процес - Вдовиченко Галина. Страница 24

Виїхали рано, пообіцявши вступити до хати на зворотному шляху, забрати для Василя та його хлопців торбу з домашніми харчами. Самчич знову мовчав, лише перед самим Львовом, на об’їзній дорозі, озвався. Завези мене у госпіталь, сказав. Зі мною щось негаразд, я назад не поїду.

6

– Так от… – сказав він. – Олю, це мій телефон.

– Нарешті, – відповіла вона хрипко. – Коли ти приїдеш?

Так, наче вони вчора розмовляли, наче вчора попрощалися.

Ольга вже кілька днів знала, що у нього все гаразд, їй мама Романа подзвонила. Хто б міг подумати, що жінки так зійдуться за ту добу знайомства, щоб аж спілкуватися згодом мобільним телефоном… Роман і собі дивувався – завис у балачках не менше як на півгодини. Коли ж нарешті натиснув на кнопку роз’єднання, то ще сидів нерухомо, закинувши руки за голову. Його затоплювала безмежна ніжність.

Усі вдома вже полягали спати. Він тихо вийшов за двері, перетнув сходовий майданчик й подзвонив у двері навпроти. «Чого так рано? – уїдливо поцікавився Роман Сипов. – Скільки можна чекати? Я думав, ти вже задрих».

На кухонному столі в оточенні закусок – пляшка віскі, її один Роман купив до повернення другого Романа. Батьки були на дачі з ночівлею, можна було сидіти скільки завгодно, говорити досхочу, нікому не заважаючи. Удаючи зі себе знавців, хлопці щоразу, перш ніж пити, нюшили буру рідину, намагаючись визначити складові аромату. Господар запевняв, що це дух торф’яного диму, а гість переконував: запах ліків від кашлю. Ще від шкільних часів однокласники сперечалися геть про усе, вони й тепер не зрадили своїй звичці, пройшлися багатьма темами, щось одне другому доводячи, й дісталися теми дівчат.

Роман Сипов запевняв, випускаючи у стелю сигаретний дим: жінка, яка тримала тебе на ланцюзі, не може бути проминущим епізодом у житті. Гість намагався уточнити, безрезультатно щоправда, що дівчина, про яку йдеться, спустила його з ланцюга – так буде точніше сказати. Відтак Роман Сипов негайно забажав їй подзвонити, вони одразу це й зробили, але кожен мав для того свою причину.

Лише коли екран мобілки висвітився, Роман побачив, котра зараз година, й від того майже протверезів, але скасувати виклик не встиг. Ольга відповіла пошепки:

– Роман?

– Так, – озвався Сипов, забираючи мобілку. – Ольго, доброго вечора! Вітання вам зі Львова! Ми тут у вас хотіли запитати…

Роман вихопив у нього телефон, пробурмотів:

– Ольго, я тут трохи пустився берега… Вибач.

– Нічого, – було чути як вона злегка всміхнулась. – Нарешті. Я тебе такого вперше чую. То що ви там хотіли запитати? Кажіть вже.

– Дай мобло! – Сипов не вгамовувався, видираючи телефон. – Дай запитати!

– Я ж чую, – підтримала його Ольга. – Дай людині запитати. У нас свобода слова.

– Ага, – сказав Сипов, отримавши нарешті можливість говорити, й відкинувся на спинку стільця. – Що відчуває жінка, тримаючи чоловіка на ланцюзі?

Роман вхопився за голову.

– Тю! – сказала Ольга й замовкла.

Сипов чекав.

– Чесно? – озвалась вона нарешті.

– Тільки так!

– Пекучий сором вона відчуває. Дайте Роману мобілку.

– Алло, – сказав Роман, остаточно протверезівши.

– Добраніч, – побажала вона йому й додала ніжно: – Бовдур.

Гудки…

Здавалося б, удома. У тилу. Можна нарешті розслабитися, що він успішно й зробив, аж соромно згадати. Але майже до ранку не спиться. Що він їй наплів? Чому вона сказала «бовдур»?

Та ще й це невитравне відчуття постійного очікування, тягучого нуртуючого у грудях неспокою. Не годен від нього звільнитися. Навіть віскі з його ароматом торф’яного диму та ліків від кашлю не допомагає. Немов щохвилинне чатування на звіра – це підсвідоме чекання сигналу «тривога!», небезпечного звуку, будь-якої загрози. Навчив їх Міхалич, а тепер Роман позбутися не може. Особливо на межі бадьорості та сну, у хвилини переходу від реальності до забуття, чомусь саме тоді весь перетворювався на слух, шкірою відчував гру тіней у кімнаті, порухи повітря у замкненому просторі. Мозок насторожі: що таке? з якого боку? Невтомний локатор у голові обертається на всі боки…

Навіть у мирному місті, де за вікном чути проминаючий сміх пізніх перехожих, не вдається вимкнути цю червону тривожну кнопку. Немає спокою навіть у своєму ліжку, у якому спав півжиття, знайомому до ледь помітної заглибинки – фабричного ґанджу – на дерев’яній cпинці. За стіною батьки. Тут безпечно… Безпечно. Спробуй довести це своєму невсипучому внутрішньому вартовому.

Сьогодні він телефонував до батьків Валіка у Городок. Із тривожним серцем, із почуттям вини перед ними. Мама Валіка у лікарні. Тут, у Львові, на Кульпарківській. Але не треба туди ходити, попередив батько, до неї не пускають. Потім, коли оговтається, приїдеш до нас… Голос його був подібний на голос Валіка. Від цього волосся на руках Романа стояло дибки.

– Тільки б усі втрати не були даремними, – лунав голос Валіка у слухавці. – Бо ж цілком припускаю таку картину: чужинці хазяйнують у Львові, на сході їм влаштовують партизанське пекло, а тут дехто з найбільш затятих крикунів вже підлаштовується під нові порядки, тримає дулю в кишені, мимрить стиха на кухні: нічого, переживемо, ще й не таке траплялося…

Роман все одно не встиг би поїхати цього разу до Городка. Відчув полегшу, попрощавшись із батьком Валіка. Йому було соромно за це відчуття.

Він ніколи не повернеться на свою роботу у салон електроприладів, він там більше ніколи не працюватиме. Минуле залишиться в минулому. Він проїжджав сьогодні повз яскраво освітлені вітрини салону, глянув у той бік байдужими очима. Знов і знов спілкуватися з бажаючими придбати холодильник чи мікрохвильовку? Пояснювати переваги одного виробника перед іншим? Піднесено розводитися про чудове співвідношення «ціна– якість»? Ніколи більше! Під три чорти таку роботу!

Сон його не брав. Відкинув край ковдри, сів, спустивши ноги на холодну підлогу. Найда підвелася, переступила лапами на місці, скреготнувши кігтями по паркету: гуляти?…

– Лежи! – присадив її Роман, й вона слухняно лягла. У ванній став під душ, відкрутивши кран на повну. Гарячі тугі струмені били у спину – і наче попустило, нарешті розлилася тілом бажана млість. Але ще покрутився під ковдрою, поперекидався, перш ніж у голові затуманилося.

…Уночі від протягу балконні двері затраснулись – Роман підскочив, немов від вибуху, рукою поруч – хап! Автомат шукати. Тюль на вікні гойднувся, стер залишки сну. І лиш тоді Роман заспокоїв дихання, вийшов на кухню, намагаючись ступати нечутно. Склянка холодної води, жовтий ліхтар за вікном, біла фарба на вітрині крамниці: «Ремонт». Одна дійсність розчиняється в іншій, поглинає її. Чи він коли-небудь зможе повернутися до нормального життя? Спати, радіти, любити… Він намагатиметься. Йому є за що зачепитися.

Зранку брат кличе зайти за ним після тренування. Завмер у дверях із сумкою на плечі. Смішний підліток, руки-ноги довгі, обличчя дитяче, голос півня пускає. Гидке каченя, ще рік-два – й перетвориться на дорослого хлопця. «Ти прийдеш за мною? Ти будеш у військовій формі?» – запитує. «Ні». На прищавій мармизі – неприховане розчарування. Хотів похвалитися перед друзяками… «Хлопці просили, щоб ти їм про війну розповів». – «Потім колись. Зараз часу не маю, ще треба у військкомат і до волонтерів… Доручень купа… Батарейки купити і ще цілий список усього. І в госпіталь…»

Раптом пропікає шалена думка: під яку війну росте молодший брат? Дух забиває від цього несподіваного запитання. Ні. Ніколи більше, жодної, нізащо. Ця має стати останньою. А Остап вже крутнувсь на місці – й нема, тільки чути у коридорі гуп-гуп-гуп-гуп.

Тато не відходить від телевізора, мама – від плити, хоче синові догодити домашніми смаколиками. У її студентів канікули, вона почувається вільніше. Напекла-наварила, наче на роту солдатів – і борщ, і голубці, і налисники. Переживає, бо щось там пересолила…