Маріупольський процес - Вдовиченко Галина. Страница 47

Вони сиділи й дивилися одна на одну, опустивши на стіл запорошені борошном руки. Одна говорила й говорила, друга не зводила з неї очей.

– Батька хтось витяг із води, а він знову попхався. Бухий, що з бухого візьмеш? Та жінка зайшла на станцію на кілька хвилин, а коли вийшла, батька вже дістали з води. Він лежав на траві обличчям у небо, сорочка розщібнута, з волосся у траву ще стікала вода, а він вже не дихав. І ніхто його врятувати не спробував. Ну там, штучне дихання, масаж серця… Може, не вмів ніхто, а швидше, гидилися, не хотіли бруднитися від алкаша… Така дурна смерть. Тому я горілку ненавиджу, щоб ви знали.

І вона без паузи, без зупинки, розповіла про те, як уперше і востаннє випила на весіллі своєї однокласниці минулої осені. Та завагітніла, виходила заміж, кинувши школу, а тепер не знати де вона, десь виїхала з чоловіком та малим…

– У весільному шалаші – у вас роблять весільні шалаші? – гості сиділи тісно-тісно, один попри одного, і коли приходила черга вітати молодих, кожен ледве витикався, ставав перед молодими через стіл, залишав гроші на підносі – у нас гроші дарують не у конвертах, а відкрито, щоб усі бачили. Треба узяти з підноса стопку з горілкою, гроші залишити, тоді тост – і горілку до дна. Обов’язково до дна вихилити. Такий звичай. У вас не так?… Я стопку узяла, – каже Ольга, – сказала своє побажання молодим, трохи надпила й поставила назад. А мені звідусіль: ні-ні-ні, так не піде! Хто ж так щастя бажає?! Ти вже не маленька! До дна! До дна! Я й випила.

– І що?

– А нічого. Тільки противно, а так нічого, навіть не закашлялася. А тут Сашко підходить. Це однокласник мій, він зараз не Сашко, а Куля… Та це до цієї історії не стосується. Підходить до мене, запрошує до танцю. Я встаю, ми починаємо танцювати, і все нормально, як раптом наче злива почалася, усе навколо розпливлося й зашуміло. Я Сашкові пальцем: стій тут! А сама – попри танцюючі пари, попри якісь запитання до мене та смикання за руку, швидко-швидко звідти, з шалашу – й до хати. До чужої хати, у дальню кімнату. Сіла на ліжко. Добре, що не у печиво. Там на ліжку солодке печиво було в коробках. Добре, що я його вчасно побачила. Сиджу, а кімната крутиться перед очима, крутиться, крутиться. І сміх такий дурний з мене випорскує. А у дверях Сашко, одразу його впізнала, хоч він у темряві, світло з вікна йому у спину, але ж я бачу, що це мій однокласник. Запитує, чи все гаразд і як я себе почуваю. А я кажу: йди, Саню, танцюй. Я тут трохи посиджу. А він: ти, Ольго, більше не пий. А я йому: не буду більше, бо ще зіп’юся, з таким батьком, з такими генами… І сміюся, як дурна. Але пам’ятаю дотепер, що йому говорила. Мені, сказала, це не подобається, раз. А ще більше мені не подобається, що я піддалася на ці заклики: пий! пий! І от цього вже точно більше не буде, щоб мені щось не подобалося, а я зробила так, як більшість вимагала. Цього точно більше не буде. Це два. Ще щось сказала під «три». Щось там було, як «три». Забула.

Ольга нарешті замовкла. Трохи страшно було, що вона усе розповіла Романовій мамі. От хто просив? Сама виклала усе. А тепер Ганна Андріївна подумає, що чим горщик накипів, тим і смердітиме.

Але мама Романа сказала:

– А я знаєш, коли вперше напилася? Коли Ромко пішов до першого класу! Доросла тітка, а лише тоді вперше напилася. Але відтоді ні-ні. Тобто свою норму знаю. А тоді таке втнула… Розповісти?…

Вони реготали, як навіжені. Це була й справді кумедна історія.

І Ольга подумала, що вона неодмінно розкаже цій жінці про те, що насправді чоловік Ксюхи у тюрмі. Але потім зізнається, потім, не зараз. Досить на сьогодні відвертостей.

16

Зайшла на склад, притискаючи до себе два прозорих пластикових відра. Тару вони заздалегідь купили на базарі, а тоді наповнили варениками, залили смальцем. «Почекай тут», – сказала жінка з погано профарбованим волоссям та темними колами під очима. Ольга поставила відра на стіл, роззирнулася. На полицях, на стільцях, усюди були коробки з нокспреями, назолами, камітонами і фесталом, пакети зі шкарпетками і трусами, стоси майок і футболок, флісових та вовняних светрів, карематів, спальних мішків, рибних консервів, шоколаду та печива, клунки газет і в’язанка книжок. Верхня – збірка анекдотів.

– Так. Ти від Іри, правильно? – білявка згадала про Ольгу.

– Ні, я сама від себе… і від своєї… м-м… родички. Ми самі по собі.

– А… добре… я тебе сплутала… Вареники? Давай. Ми їх до холодильника, а завтра відправляємо на схід.

– А жіночі прокладки для чого?… у такій кількості? – Ольга кивнула на теку гігієнічних прокладок. – Ще й такого розміру?

– Це хлопцям у берці. Устілки. Не знала? Піт, вологу, все беруть на себе. Але й звичайні устілки є, он у куті. Слухай, ти дуже зайнята?

– А що?

– Треба ліки посортувати. Я усе поясню, приділи хоч півгодини…

Швидко схопивши, що треба робити, Ольга дві години працювала з волонтерами, веселими, енергійними дівчатами та жінками. У одній з них, життєрадісній гладусі, пізнала свою землячку – та балакала по-східняцькому. Достатньо було почути першу ж репліку: «Дєванькі, а де наші галубінькі рушники?»

Теж Ольга. Зі Сніжного. Збирається на схід, до Маріуполя. «Можу підкинути», – запропонувала вона. Коли? За два дні. Так дата повернення сама й визначилася. Романа додому не відпускають, ротації найближчим часом не передбачається… Закінчуються львівські канікули Ольги.

У волонтерки Ольги зі Сніжного немає фаланги мізинця на лівій руці. Це після полону, сказала вона. «Донські казаки» в першу ж ніч відрізали, ножицями. Знали, що волонтерка, тому й знущалися, допитувались, із ким працює, хто їй допомагає. А вона у Сніжному вже два роки як не живе, хоч прописка у паспорті й далі сніжнянська.

За останні місяці, розповідала вже у дорозі, щойно виїхали зі Львова (пізнього вечора виїхали, бо вночі траси порожні, легше їхати), навчилася того, у чому нічого не тямила раніше. Які характеристики має металошукач, чому не кожен ліхтар – тактичний, чим планка піккатіні відрізняється від планки вівера. Тепер вже й у мастилах до БТРів ого-го який знавець.

– А ти давно волонтериш?

– Я? – здивувалася Ольга. – Я лише вареників наліпила. І форму беушну один раз випрала. Цілу торбу дали, попросили попрати й повернути.

– Кожен колись із чогось починав… Нам у Маріуполі допомога потрібна. На тебе можна розраховувати?

Натиск у неї був будь здоров. Не давала часу на обдумування.

– У вас діти є? – уникла відповіді Ольга.

– Аякже, вже й не маленькі, тому й можу виїжджати. Я бібліотекар, від квітня помагаю нашим військовим. Добровольці потрібні… Дуже потрібні добровольці на місцях, розумієш? Я переважно за кермом, зібрали – повезли у зону.

– А що возите?

– Продукти, воду, одяг… Каски, броніки, розгрузки… До Львова за оптикою їздила, тут дешевше. Оптика дуже потрібна, прибори нічного бачення, тепловізори, біноклі… Що треба, те й возимо. А в тебе діти є?

– Я ще незаміжня. До мого хлопця можна буде щось завезти? До його підрозділу?

– А де він є?… А, знаю. Можна й туди. Наступного разу.

Крутила кермо, не замовкаючи. Говірка, весела, наче не було полону, наче мізинчик не схожий на зламану гілочку.

У підвалі сепаратистів вона сиділа з двома Валентинами, одна волонтерка, друга наче випадкова, обох били нещадно, знущалися. Потім витягли на задній двір, й звідти ті дівчата вже не повернулися.

– Перевели кудись?

– Навряд чи. Там розмова була коротка… До стінки – і у яму.

– Які Валентини, звідки?

– Одна з Маріуполя, друга, та, що волонтерка, з Хмельниччини, забула назву містечка.

– Із самого Маріуполя? Та, перша?… Чи, може, з якогось села чи містечка?

– Казала, з Маріуполя…

– А яка вона зовні?

– Яка… Побита, в синцях… Ти поспи, покуняй. Бо я так можу всю дорогу говорити. Мені вночі добре за кермом, я вже звикла. А як схочеш, то потім, коли приїдемо, познайомлю тебе з волонтерами… Музика не заважатиме?…