Маріупольський процес - Вдовиченко Галина. Страница 5

Роман стогне.

І здригається від несподіванки, розплющує око: кудлате брудне чудовисько дихає йому в обличчя смородом. Сірий пес, звичайний вуличний блукалець. Забрав нарешті свою морду, відійшов, застиг, наче у роздумах – що то робити, куди йти?… Потягнувся всім тілом, прогнувшись у спині, й вмостився неподалік, висолопивши язика. Збита із болотом вовна на лапах, кошлаті дреди, колюхи у хвості. Страшила страшилою. Позіхнув на всю пащеку, показавши довгого закрученого вгору язика, клацнув зубами, глянув на людину шматочками жовтого бурштину. Перевів погляд на ногу ув’язненого.

«Ось так, брате, – Роман навіть рота не розтулив, лише подумав, – людина на ланцюзі… Таке, як бачиш, теж трапляється».

Пес відвернувся, знову клацнув зубами, упіймавши муху, тоді наче знехотя підвівся, наблизився до повної миски з вихололим борщем, скосив око на Романа: прожене? не прожене? Й похапцем виїв усе. Ще й вилизав стінки й дно. Повернувся на своє місце, поклав голову на випростані лапи й заплющив очі.

Роман мав удома собаку, чорно-руду Найду. Він змусив себе думати зараз про неї, вхопився за рятівне коло цього спогаду, тільки щоб не заснути, не сповзти у ті зйомки, у той безглуздий фільм. Найда… Найду йому купили на базарі, у її сумнівних документах, у графі порода, значилося неперевершене: «японський пінч». У шостому класі цей запис справив на Романа відповідне враження, дарма що Найда виросла згодом у невиразну двіртер’єрку – менше любити її він не став. Тепер вона, вже стара й товста, ліниво шкутильгала на прогулянках позаду Романа. Він так чітко побачив зараз її лискучу спинку із сивим проділом посередині, її обвислі вушка та бабкувату ходу, аж в очах закипіла волога. Зусиллям волі затримав цю картинку в уяві, так, щоб вона посунула іншу, накрила її, врятувала його від чергового стогону.

Пес із дредами підвів голову, зосередився на думці людини, а далі знову поклав голову на лапи.

Чоловік, котрий віддав йому свою їжу, важко підвівся, притулившися спиною до сітчастої огорожі, за якою квохтали кури. Чоловікові було погано, гірше, ніж псові.

Провалювався у сон не раз, наче у чорноту. Вихоплювався з неї ненадовго, бачив промені сонця у гілках черешні, пив теплу воду з банки. Не пам’ятав, як тут опинився. Сам ішов? Несли його? Знову був на допиті. Усе розгорталося спочатку, він знову мусив це пережити. І те, як він забув номер свого підрозділу, і прізвище командира. Навіть свого імені не міг одразу пригадати. Йому було страшно тоді і огидно тепер. Мозок кинув йому рятівну мотузку підказки: це інша реальність, потім усе зрозумієш, отямишся. Спи.

…Щось таке, наче каламутна вода… Наче хтось муляку з дна підняв, скаламутив, нічого не видно. Чути голоси. Десь нагорі, над водою, гарикають гіганти, перекидаються жартами, тягнуть, тягнуть сітку з дрібними вічками. Не проскочити. Ставок чималий, але велетні поклали собі перейти його саме тут, у цій частині, захопити риби побільше, скільки вдасться. «Нижче тримай, – повчає досвідчений, – щоб жодна зараза не проскочила».

Це я зараза, думає Роман. І скільки ж тут таких, за ким полюють! Усе навколо сріблом мерехтить. Б’ють хвостами, кидаються туди-сюди, зіштовхуються, дряпаються плавцями, вдаряються у ноги рибалок. Без паніки… Триматися подалі від сітки, а вона усе ближче коливається у сіро-жовтій каламуті. «Напинай!» – командує старший, йому вже не до жартів.

Уперед, у ті бурі зарості. І весь натовп – туди, очі вибалушені, роти тремтять у безмовному жаху. Ні, там берег, пісок, там безвихідь, туди виходитимуть ловці зі своєю здобиччю. Назад! Куди?

Під сітку, у саму муляку, розпластатися на дні, забуритися в намул, стати його часткою. Плюскіт навколо, дрібне тріпотіння, спалахи срібла луски. Щось зі свистом проходить над головою, майже торкаючись, і віддаляється, поступово віддаляється, забираючи зі собою усі звуки… Залишаючи якийсь гул…

…Лише якийсь гул. У голові. Під черепною коробкою наче вода булькотить, глухо переливається у вухах…

Запахло їжею, Роман розплющив очі – сперся на лікоть, побачив ланцюг і кільце на нозі, згадав, що він припнутий до труби. Дівчина з пшеничним волоссям тримала перед ним тарілку з борщем. Мовчки залишила її у траві, поклавши поруч хліб і ложку. Роман втягнув носом повітря, відчув, як у роті набралося слини – поставив тарілку собі на коліна й висьорбав гарячий борщ із жадібністю, як той пес.

…Знову вечір, знову сонце сідає за пагорб. Насувається тепла ніч. Трава сюркоче, пахне якимись квітами, он тими, мабуть, під бічним вікном, ясно-блакитними, дрібними, їх удень не видно, або він не помічав. І коників не чув.

Інформація була така: це нейтральна територія, її ніхто не контролює, тут немає жодних сепарів. Вони й не ховалися. Їхали від свого блокпосту, жартували. Їх хтось підставив, або розвіддані застаріли… Або… Не підставили й не застаріли. А вони на повній швидкості влетіли в інший вимір, опинилися в минулому, адже маріупольський травень – це вже минуле, або у майбутньому часі неподалік Маріуполя, не приведи Господи.

Петровича він після вибуху не бачив. Здригнувся від спогаду: тріщання калаша – і тиша.

Шарапова допитували на тому ж подвір’ї, але били сильніше. Ногами. Той, хто бив, люто лаявся, Роман пізнав його голос. «Бери, тягни, чого стоїш!» Це був він.

А Петровича, виходить, чергою з калаша… Це він стогнав тоді за розбитою палаючою «газелькою».

Пес блимає у сутінках бурштиновими очима, тулиться до Романа гарячим боком. Він одразу визнав його за свого, ще тоді, як тицьнувся носом незнайомцеві у шию.

– Але й смердиш ти, друже! – Роман запускає пальці в густу шерсть.

І свій запах він теж чує. Бруду, поту, крові, а ще розпачу та самотності.

5

Зла на себе! Знайшла проблему на рівному місці – оце тепер думає: як тому хирлявому, сидячи на цепу?… А їй що до того? До того, що він відчуває?

Жмут вати біля нього залишила, здогадається – запхає у шкарпетку, аби кільце не муляло. Він ще як слід не очуняв, переважно лежить у траві на старому матраці. Знайшла йому той матрац на горищі, застелила старою гардиною у вигорілі квіти. Брат каже: курорт!

Синець на обличчі Циклопа розквітнув в усій різнобарвній красі, від чола до підборіддя. Трансформер. Половина обличчя – чужа. Ще й щетиною заріс, страхолюдина. Вітьок раз на день відпускає його за сарай, тоді – на ланцюг, а сам – до своїх хлопців. Ольгу бентежить присутність чужинця, металеву відбивачку до м’яса тримає під рукою про всяк випадок. Скоріше б уже брат повернувся!

Вийшла з кухні, вихлюпнула воду з каструлі у траву.

Циклоп підвів голову.

– Як пса звати? – запитав.

– Не знаю, – зупинилася, – приблуда нічийний. Зви як хочеш. Дик, скажімо.

Роман гмикнув.

– Дик…

– Що смішного сказала?

– Англійську вчила?

Вона невизначено кивнула: вчила, то що?

– Нічого. Хай буде Дик, – погодився він.

– Пішов! – вона тупнула ногою. – Кішок мені розлякав. Пішов геть! Пакость така!

Пес відбіг.

– Пішов! – підвищила голос Ольга, нахилилася, наче за каменем.

Пса вітром здуло.

– Ще бракувало, аби курей потовк, – зронила наче до себе.

Циклоп криво усміхнувся, іншої усмішки у нього б і не вийшло з такою фізіономією. Зручніше вклав ногу, відкинувся на матрас.

Кайданка наче й не гризе вузької щиколотки, а от душа стискається. Застряг тут, прип’ятий якорем до землі. Наче пробитий човен. Сподівайся тепер на бурю або на випадковість.

Ольга забрала від нього порожню тарілку.

– Дякую. – Йому стало краще після їжі.

– Баргаронів хочеш? – запитала дівчина.

– Яких баргаронів?

– Черешень по-вашому. Усе у вас не так! Усе по– інакшому!

– Теж мені відмінності, – гмикнув хлопець. – Страшні непереборні протиріччя. Хочу баргаронів.

Вітьок аж зупинився, побачивши, яка лафа полоненому на їхньому подвір’ї – травичка зелена, мухи не кусають, полумисок з баргаронами у руках, ще й сестра балачки з ним розводить в одвірку. Курорт, йо-майо! Завтра ж на риття окопів! Щоб життя медом не здавалося.